на західноукраїнських землях у 60—80-ті рр. XIX ст.
1. Назвіть основні особливості суспільно-політичного розвитку Галичини в першій половині XIX ст. 2. Якими були основні здобутки українського руху в революції 1848—1849 рр.? 3. Назвіть основні особливості українського руху в Наддніпрян- ській україні в 60—90-х рр. XIX ст.1 Конституційні реформи 60-х рр. XIX ст. в Австрійській імперії. Рево- люція 1848—1849 рр. спричинила зміни, які завершилися пере- творенням Австрійської імперії на конституційну Австро-Угорську мо- нархію. У перше десятиліття після революції в імперії панувала реакція, яка не привела до відродження «старих порядків», а стала формою пе- регрупування політичних сил в імперії. Найвпливовішими силами були національні еліти (угорська, чеська, польська та інші), що перебували в опозиції до імперського центру. Процес розпаду прискорили поразки Австрійської імперії на міжнародній арені. Спочатку Австрія програла війну Франції та П’ємонту в 1859 р. й не змогла перешкодити процесу об’єднання Італії, а 1866 р. зазнала поразки від Пруссії.
Ці поразки мали далекосяжні наслідки.
Перемоги невеликого королівства П’ємонт, що боролося за об’єднання всіх італійських земель у єдину державу, стали прикладом для народів, розділених між різними імперіями. Австрійські правлячі кола змушені були в 1860 р. відновити кон- ституцію. Утворився двопалатний законодавчий орган — Державна рада.У 1861 р. австрійські володіння визначалися як автономні краї з влас- ними представницькими органами — сеймами, хоч і з обмеженими пов- новаженнями.
Після поразки від Пруссії Австрія вже не сприймалася як німець- ка держава і стала об’єднанням 11 націй або їхніх частин, жодна з яких не становила більшості.Із метою не допустити неконтрольованого розвитку подій у 1867 р.
було укладено компромісну австро-угорську угоду. Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську монархію. Імперію було розділено на австрійську частину — Цислейтанію (крім інших земель, до неї увійшли українські землі Галичини та Буковини) та угорську час- тину — Транслейтанію (крім інших земель, до неї увійшло Закарпаття).
Австрійську частину монархії поділили на автономні коронні краї, утво- рення яких було довільним і закладало протистояння двох або кількох націй. Так централізм поступався місцем федералізму. Найбільшим із коронних країв зі столицею у Львові було королівство Галичини і Лодо- мерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцимським
§ 21. суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях у 60—80-ті рр. XIX ст.
і Заторським, до якого входили Східна Галичина і тимчасово Північна Буковина з переважно українським населенням.
Стосовно Галичини австро-угорський компроміс було доповнено австро-польським, що намітився ще в роки реакції. Так, у краї вста- новилося польське домінування. Систему виборів до Галицького сейму було влаштовано так, що поляки одразу отримували більшість. Наміс- ник Галичини обов’язково мав призначатися з польських аристократів, а у Відні польські інтереси захищав міністр у справах Галичини. Уся соціальна, економічна та освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів. Польську мову офіційно запрова- дили в адміністрації, судочинстві, органах самоуправління, Львівському та Ягеллонському університетах.
Така пропольська політика імперського центру була зумовлена на- ростаючим протистоянням із Російською імперією, проти якої поляки неодноразово піднімали повстання (1830—1831, 1863—1864 рр.), а та- кож сприйманням українського руху як проросійського.
Незважаючи на недосконалість, конституційні реформи 60-х рр.
XIX ст. в Австрійській імперії мали далекосяжні наслідки: 1) вони ство- рили підґрунтя для розгортання національно-політичних рухів; 2) всім народам імперії було відкрито шлях до здобутків європейської демокра- тії; 3) відбулося утвердження парламентаризму.
Населення з мовчазних підданих перетворювалось на співносіїв влади, громадян. Парламентська й навколопарламентська діяльність, що зосереджувалась у Державній раді у Відні та Галицькому крайово- му сеймі у Львові, — стали невід’ємною частиною політичного життя Галичини.
2 Галицький сейм. Законодавчою основою для формування Галицько- го крайового сейму були два документи: Крайовий статут і Сеймова виборча ординація 1861 р. Повноваження сейму, визначені лише 1873 р., обмежувалися галузями культури й освіти, аграрними відносинами тощо.
Структура сейму та система виборів до нього під соціальним кутом зору були яскравим зразком перехідної епохи, оскільки вони поєднува- ли елементи середньовічного станово-представницького права з парла- ментсько-демократичними тенденціями Нової доби. Виборче законодав- ство відображало характерне для свого часу розуміння суспільства як об’єднання різних груп громадян, відмінних за «соціальним і фаховим становищем, заслугами перед державою, способом життя й політичної свідомості». Представницький орган, тобто сейм, мав захищати інтереси цих груп відповідно до їхньої «заслуженості», яку визначав майновий і фаховий ценз. Вибори до сейму відбувалися один раз на шість років.
Розділ V
Галицький крайовий сейм складався зі 150 послів від шести сус- пільних категорій. Загалом безпосередні виборці становили 10 % насе- лення (серед селян, які дорівнювали 95,5 % жителів краю, — 8,8 %).
Такий виборчий закон забезпечував половину місць у сеймі послам «від народу».
Орієнтація виборчого закону на становий, а не на національний склад ставила українське населення Галичини в нерівні умови через його пере- важно селянський характер. Українці теоретично могли отримати лише третину місць. Таку кількість, тобто 51 мандат, вони здобули тільки під час перших виборів 1861 р. Подальші вибори відзначалися зменшенням українського представництва. У 1883 р. воно було найменшим — 12 послів.
3 Старорусини та москвофіли. У 50—70-х рр. XIX ст. в українському русі Галичини різко посилився русинський (старорусинський) напря- мок, відгалуженням якого стало москвофільство, або русофільство. Запо- чатковано цей напрямок було ще в 40-х рр. XIX ст. У його лавах опи- нилася майже вся стара українська інтелігенція, у тому числі Яків Голо- вацький. Соціальну базу течії становили духовенство, поміщики, чинов- ники, інтелігенція. Визнаними лідерами москвофілів у різні часи були:
у Галичині — Денис Зубрицький, Богдан Дідицький, Іван Наумович та Ми- хайло Качковський; у Буковині — Касіян Богатирець; у Закарпатті — Адольф Добрянський та інші.
Значну роль у становленні ідей старорусинства відіграло греко- католицьке духовенство, яке в роки реакції стало на захист староукра- їнських звичаїв, виступило проти латинізації церковної та світської культури, зокрема проти спроб перевести «руську мову» на латинський алфавіт, замінити юліанський календар григоріанським.
Причинами домінування старорусинства були:
посилення польських позицій у Галичині, зневіра українців у справедливості австрійської влади;Посли Галицького крайового сейму. ХіХ ст.
Будинок Галицького сейму
§ 21. суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях у 60—80-ті рр. XIX ст.
зневіра у власні сили, пошук надійної зовнішньої опори (такою опорою вбачалася Російська імперія); поширення серед значної частини галицьких селян у 60—80-х рр. XIX ст. сліпої віри в російського царя; консервативний характер українського суспільства в Галичині; допомога російських військ Австрії у придушенні угорської революції 1848—1849 рр.; поширення ідей панславізму (теорія про особливу роль слов’ян та необхідність їх об’єднання в єдину державу); падіння авторитету імперської влади після поразок у війнах 1859 і 1866 рр.; загострення відносин Австро-Угорщини та Росій- ської імперії.Уперше політичного значення старорусинська те- чія набула в 1866 р., коли Австрія програла війну проти Пруссії. Старорусини чітко висловили свою позицію, за- явивши, що окремого українського народу не існує, а га- лицькі русини є представниками «єдиного великоруського народу», який проживає на території «від Карпат до Ура- лу». Також вони заперечували самостійність української мови, яка проголошувалась однією з говірок єдиної ро- сійської мови.
На хвилі зростання антипольських настроїв старо- русини перейняли керівництво в громадсько-культурних установах Львова.
Для поширення своїх ідей старорусини розгорну- ли широку культурно-просвітницьку діяльність. У селах і містах створювалися читальні, бібліотеки, школи, коо- перативи, різноманітні товариства.
Таку проросійську позицію не могли не помітити в Санкт-Петербурзі. Царський уряд спрямував значні кошти на підтримку старорусинів. За свою проросійську позицію старорусинську течію стали називати москвофіль-
ською. Проте це не зовсім доречно, адже старорусинство було ширшим явищем і мало значну опору в галицькому суспільстві. Головною озна- кою старорусинства була чітка антипольська спрямованість, опір будь- яким західним модерним впливам. Москвофільство було відгалуженням від старорусинського руху, представники якого виступали з проросій- ських позицій, стверджуючи, що галицькі русини — це росіяни, на- магались поширити в краї російську мову.
Денис Зубрицький
Касіян Богатирець
?
Визначте коротко (одним-двома реченнями) внесок зображених діячів в історію україни.РОЗДІЛ V
У 1870 р. старорусини заснували політичну організацію — Руську раду, яка мала продовжити справу Головної руської ради 1848—1851 рр.
щодо захисту прав та інтересів населення. Було створено потужну ви- давничу базу. Друкованими органами Руської ради були журнал «Сло- во» (1861—1887 рр.), газети «Руська рада» (1871—1912 рр.), «Наука»
(1874—1900 рр.) та інші.
І все ж, незважаючи на такий розмах і зовнішню підтримку, із 80-х рр. XIX ст. старорусинство в Галичині почало занепадати. Проте в Буковині, а особливо в Закарпатті, цей напрямок переважав аж до середини XX ст.
4 Народовці. Ідеї, які сповідували старорусини, задовольняли не всіх представників українського руху, особливо молодь. Молодіжна опозиція виникла насамперед під впливом із Наддніпрянської України поезії Т. Шевченка, контактів із літераторами, особливо з П. Кулішем, О. Кониським, які разом з І. Нечуєм-Левицьким із 1864 р. почали дру- куватись у Львові. Таким чином, на західноукраїнських землях на по- чатку 60-х рр. XIX ст. в українському русі виник новий напрямок — народовський.
У народовському русі можна виділити два етапи: перший (60-ті рр.
ХІХ ст. — 1879 р.) — ідейне оформлення руху, активна культурно-освіт- ня діяльність його представників із метою пробудження національної самосвідомості населення; другий (1879—1890-ті рр.) — активна полі- тична діяльність, організаційне оформлення руху.
Видатним представником народовської течії українського руху у східній Галичині був олександр Барвінський (1847—1926). Він працював у керівництві «Просвіти»,«Руської бесіди», у 1892 р. реорганізував львівське товариство ім. т. Шевченка в наукове. Був послом до Галицького крайового сейму, Віденського парламенту, членом австрійської палати панів, Галицької шкільної ради, у 1918 р. — міністром освіти і віросповідань Західноукраїнської Народної Республіки. Як автор багатьох навчальних посібників увів у фонетичний правопис і термін «українсько-руський».
Як політичний та освітній діяч зробив великий внесок в економічний і культурний розвиток нації, створення українських шкіл, гімназій, університетської кафедри. Як публіцист і видавець був автором десятків книг, тисяч статей, розвідок, рецензій як на історичні, так і найактуальніші теми українського життя.
Народовці проповідували ідеї національного відродження, започат- ковані «Руською трійцею» та діячами з Наддніпрянської України. Вони виходили з того, що українці — це окрема нація, яка живе на території від Кавказу до Карпат. Головними цілями діяльності народовців були розвиток української мови на основі народної говірки, створення єдиної
Видатним представником народовської течії українського руху у східній Галичині був олександр Барвінський (1847—1926). Він працював у керівництві «Просвіти»,«Руської бесіди», у 1892 р. реорганізував львівське товариство ім. т. Шевченка в наукове. Був послом до Галицького крайового сейму, Віденського парламенту, членом австрійської палати панів, Галицької шкільної ради, у 1918 р. — міністром освіти і віросповідань Західноукраїнської Народної Республіки. Як автор багатьох навчальних посібників увів у фонетичний правопис і термін «українсько-руський».
Як політичний та освітній діяч зробив великий внесок в економічний і культурний розвиток нації, створення українських шкіл, гімназій, університетської кафедри. Як публіцист і видавець був автором десятків книг, тисяч статей, розвідок, рецензій як на історичні, так і найактуальніші теми українського життя.
§ 21. Суспільнополітичне життя на західноукраїнських землях у 60—80ті рр. XIX ст.
літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїн- ських земель, згуртування національних інтелектуальних сил.
Саме тому на першому етапі своєї діяльності народовці зосере- дилися на культурно-просвітницькому питанні. Спочатку розбіжності між старорусинами й народовцями стосувалися тільки мови й літерату- ри. В інших сферах прибічники обох напрямків мали багато спільного.
Свою діяльність народовці почали зі спроб заснувати періодичні видання та створити громади зі старшокласників і студентів Львова (першу громаду організував у 1863 р. Д. Танячкевич). Громади відіграли значну роль у вихованні галицької молоді в дусі національної свідомості й надихнули значну кількість діячів українського національно-визволь- ного руху.
В умовах, коли всі культурно-освітні установи Галичини перебу- вали під впливом старорусинів, народовці вдалися до створення власної мережі культурно-просвітніх установ. У 1861 р. вони заснували «Руську бесіду», а згодом її театр, який став першим українським професійним театром. Переломним виявилося відкриття в 1868 р. товариства «Про- світа». У відозві про заснування «Просвіти» зазначалося, що вона своєю діяльністю покликана «заложити будучність нашої народності».
У 1873 р. у Львові народовці організували Товариство ім. Т. Шев- ченка, яке згодом фактично відігравало роль Академії наук України.
Заборона українського слова в Наддніпрянській Україні та гонін- ня царського режиму проти українства пожвавили народовський рух.
Українські діячі з Наддніпрянщини всіляко підтримували національний рух у Галичині, у тому числі фінансово.
Із 1879 р., після поразки старорусинів на виборах до Галицького сейму, народовці вже виступали як політична сила. Першим політичним актом народовців стало видання того самого року газети для селян «Бать- ківщина» за редакцією Юліана Романчука, що засвідчувало їхнє прагнення залучити до себе населення Галичини.
У грудні 1879 р. на таємній нараді за участю 36 осіб під керівниц- твом Ю. Романчука було вирішено започаткувати українську щоденну газету «Діло», щоб, на противагу старорусинському «Слову», «ділом, не словом прямувати до кращого народові». Головним редактором газети став Володимир Барвінський. Перший номер вийшов у січні 1880 р.
У 1885 р. народовці заснували політичну організацію Народ- на рада, на чолі якої став Ю. Романчук. Її перші загальні збори від- булися 2 лютого 1888 р. Завоювання народовцями провідних позицій в українському русі змушувало їх шукати порозуміння з українським селянством — основним джерелом сили українського руху. Ці шляхи не могли оминути сільських греко-католицьких священиків. Компроміс
РОЗДІЛ V
із духовенством та угода зі старорусинами зумовлювали набуття народов- ством консервативних рис.
Володимир Барвінський (1850—1883) за освітою юрист, усе своє коротке життя віддав українській справі. Він відомий як засновник і редактор єдиної щоденної української газети «Діло», яка майже без перерви виходила протягом 1880—1939 рр. Видавав у Львові «Бібліотеку найзнаменитіших повістей». сам був автором численних статей на політичні та суспільні теми, а також повістей «скошений цвіт»
(1877 р., перекладена польською мовою), «Безталанне сватання», «сонні мари молодого питомця». Належав до найактивніших представників народовського руху, творців товариств «Просвіта» і «Рідна школа». у 1880 р. організував перше у Львові народне віче, яке мало велике значення для пробудження свідомості українського народу.
5 Розбудова національного життя. «Просвіта». Провідники українсько- го руху в Галичині усвідомлювали, що без підтримки населення будь-яка політична боротьба не матиме успіху. Із цією метою протягом другої половини XIX ст. національне життя розбудовувалося через ство- рення мережі громадсько-політичних, економічних, культурно-освітніх установ, товариств, які мали забезпечити культурні та економічні по- треби українського населення, водночас стримуючи польський вплив на нього. Основою цього процесу стало товариство «Просвіта».
У 60-ті рр. XIX ст. слов’янські народи Австрійської імперії ство- рювали культурно-освітні товариства для підняття освітнього рівня на- селення. Назрівала необхідність заснування української освітньої уста- нови. Ініціатором цього став С. Качала. Його підтримали молоді народо- вці. 2 вересня 1868 р. австрійський уряд дозволив відкрити товариство
«Просвіта». 8 грудня 1868 р. у Львові відбувся його перший загальний збір. Першим керівником товариства став Анатоль Вахнянин — музикант, диригент, письменник, професор академічної гімназії.
Згідно з першим статутом, «Просвіта» була науково-просвітниць- кою організацією, яка характером своєї діяльності нагадувала грома- ди в Наддніпрянській Україні, але, на відміну від них, діяла легально й мала чітку структуру. У перші роки кількість членів товариства не перевищувала кількох сотень осіб. «Просвіта» віддавала перевагу на- уковим дослідженням у галузі етнографії, історії, географії тощо. До того ж у самому статуті не передбачалося залучення широких народ- них мас до просвітницької діяльності. Проте такий напрямок роботи товариства не відповідав вимогам часу. Виникла потреба в організа- ції, яка б здійснювала народну просвіту й залучала широкий загал до націо нально-визвольного руху. Тому вже в травні 1870 р. було прийнято
Володимир Барвінський (1850—1883) за освітою юрист, усе своє коротке життя віддав українській справі. Він відомий як засновник і редактор єдиної щоденної української газети «Діло», яка майже без перерви виходила протягом 1880—1939 рр. Видавав у Львові «Бібліотеку найзнаменитіших повістей». сам був автором численних статей на політичні та суспільні теми, а також повістей «скошений цвіт»
(1877 р., перекладена польською мовою), «Безталанне сватання», «сонні мари молодого питомця». Належав до найактивніших представників народовського руху, творців товариств «Просвіта» і «Рідна школа». у 1880 р. організував перше у Львові народне віче, яке мало велике значення для пробудження свідомості українського народу.
§ 21. суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях у 60—80-ті рр. XIX ст.
другий статут, який наголосив саме на просвітницькій діяльності.
Основним напрямком діяльності «Просвіти» стало книгодрукування. Першою було видано «Читанку для сільських людей» під назвою «Зоря», укладену О. Пар- тицьким. Книжка мала успіх, її швидко розкупили.
Проте розгортання роботи товариства потребува- ло вдосконалення організаційної структури, урізнома- нітнення форм роботи. Із цією метою в 1876 і 1891 рр.
приймалися нові статути, які зрештою перетворили
«Просвіту» на впливову організацію, яка, без пере- більшення, творила національне життя краю. Крім видання популярних книг для народу, розроблялись і видавались українські підручники для початкової та середньої шкіл, створювалися читальні, ремісницькі товариства. «Просвіта» також активно долучилася до кооперативного руху в краї. На кінець XIX ст. не було такої ланки культурного та економічного життя краю, якої б не охоплювала її діяльність.
У 1897 р. діяли 18 філій товариства, 522 читаль- ні, 146 крамниць, 124 позичкові каси й 60 комор. Так було закладено міцне підґрунтя розбудови самостій- них господарсько-економічних і культурних установ, які мали б покращити соціально-економічне станови- ще краю. Крім того, важливим здобутком «Просвіти»
стало те, що до кінця XIX ст. кількість неписьменних скоротилася на 16 %.
6 Польські та єврейські рухи на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. Після ліквідації польської державності перед поль- ським визвольним рухом постало завдання відновлення держави, об’єднання в ній усіх польських земель, поділених між трьома імперіями.
Найбільш сприятливі умови для розгортання польського націо- нально-визвольного руху після придушення польського повстання 1863—
1864 рр. у Росії склалися в Австрійській імперії (із 1867 р.— Австро- Угорській монархії). Там унаслідок польсько-австрійського компромісу Галичина отримала автономію, у якій провідні позиції посіли поляки.
Творці компромісу плекали надію перетворити Галичину на «польський П’ємонт», навколо якого в майбутньому відбудеться об’єднання поль- ських земель у межах історичних кордонів (тобто 1772 р.). У Галичині
Обкладинка одного з перших видань
«Просвіти»
Анатоль Вахнянин
РОЗДІЛ V
мала сформуватися модель майбутньої Польської держави. Галицькому сейму в цій системі належала визначальна роль. Він, з одного боку, розглядався як наступник сеймів давньої Речі Посполитої, що засвідчу- вало неперервність державотворчих традицій. З іншого боку, як єдиний парламент на землях переділеної Польщі, сейм мав служити інтересам усього народу, бути виразником його волі.
Таких позицій дотримувалися краківські консерватори (стальчи- ки). Крім того, вони засуджували будь-які насильницькі дії та закли- кали польське суспільство зайняти лояльну позицію щодо австрійського імператора. У політиці щодо українського населення вони переконували польську громадськість піти на компроміс.
Політичними суперниками стальчиків були східногалицькі консер- ватори (подоляки), краківські та львівські ліберал-демократи. Останні вимагали від імператора надання полякам таких самих прав, що й угор- цям, і проведення виборчої реформи. Подоляки хоча загалом підтри- мували стальчиків, категорично відкидали можливість будь-якої згоди з українцями. Ці обидві течії (консервативна і ліберальна) були пред- ставлені переважно польською аристократією, яка міцно тримала владу в Галичині.
у другій половині XIX ст. виникли й нові напрямки в польському русі — людовий (народний, або селянський) і соціалістичний, які набирали силу і на початку XX ст.
посіли провідні позиції. Їх поява була характерною ознакою Нової доби, коли швидко зростала громадська самосвідомість широких верств населення, форму- валися масові політичні рухи. Ідея опіки вищих класів над народом відходила в минуле. селянство й робітники все голосніше заявляли про свої права.
Нові течії в українському питанні не запропонували нічого нового.
Єдине, у чому вони виступали спільно з українським рухом, — це ви- моги щодо виборчої реформи і соціальних прав населення. Право укра- їнського населення на власну державу, а тим більше в Галичині, кате- горично заперечувалося.
Крім української та польської, впливовою громадою краю була єв- рейська. На 1880 р. вона складала 11,52 % населення Галичини. Основ- на частка євреїв жила в містах і містечках, проте наприкінці XIX — на початку XX ст. характерною особливістю Галичини стало зростання єв- рейської громади на селі. У селах євреї були в основному корчмарями, лихварями, управителями маєтків тощо. Така станова структура єврей- ської громади небезпідставно сприймалась українськими селянами як недружня, проте єврейських погромів, як у Російській імперії, тут не відбувалося.
у другій половині XIX ст. виникли й нові напрямки в польському русі — людовий (народний, або селянський) і соціалістичний, які набирали силу і на початку XX ст.
посіли провідні позиції. Їх поява була характерною ознакою Нової доби, коли швидко зростала громадська самосвідомість широких верств населення, форму- валися масові політичні рухи. Ідея опіки вищих класів над народом відходила в минуле. селянство й робітники все голосніше заявляли про свої права.
§ 21. суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях у 60—80-ті рр. XIX ст.
Із таємного рапорту австрійської поліції про ставлення західноукраїнського селянства до євреїв (1890 р.)
За винятком щоденного хліба, селяни на кожному кроці залежать від єврея.
Він служить для них і замовником, і дорадником, і посередником, і довіреною особою. І якщо ми захотіли б прогнати їх, то селяни першими вимагатимуть їхнього повернення. Хоча євреї повною мірою користуються перевагами цього становища, надаючи під проценти позички, контролюючи не лише селян, а й духовенство, було б помилковим казати про переважання антисемітизму в розумінні расової ненависті.
?
1. Які особливості відносин між українцями та євреями в краї помітили австрійські урядовці? 2. Якими були позитивні й негативні аспекти економічних відносин між представниками цих народів у краї?У політичній площині єврейська громада, а особливо її еліта, була схиль- на до мирного співіснування з владою, отже, до співпраці з поляками. Деякі з них навіть закликали до добровіль- ної польської асиміляції. Багато євреїв стали щирими польськими патріотами.
Проте така тенденція в єврейській гро- маді тривала лише до початку 90-х рр.
XIX ст. Це було зумовлено тим, що в польському русі почав наростати антисемітизм. Реакцією на нього стало поширення ідей сіонізму. Ідеалом сіо- ністів було утворення єврейської дер- жави в Палестині, а головною метою в Галичині — боротьба за збереження єврейської національної ідентичності.
Така зміна пріоритетів у єврейському
русі позначилася і на українсько-польському конфлікті: євреї в ньому по- сіли переважно нейтральну позицію, а подекуди підтримували українців.
!
Висновки. Друга половина XIX ст. стала періодом стрімкого розвит- ку українського руху в Галичині. Поштовхом до цього стали кон- ституційні реформи в Австрійській (Австро-Угорській) імперії. В українському русі після занепаду старорусинства сформували- ся дві провідні течії — москвофільська та народовська. Згодом із на- родовської течії відділилися прихильники радикальних дій та ідей со- ціалізму. Обидві течії прагнули побороти польський вплив у Галичині.Із таємного рапорту австрійської поліції про ставлення західноукраїнського селянства до євреїв (1890 р.)
За винятком щоденного хліба, селяни на кожному кроці залежать від єврея.
Він служить для них і замовником, і дорадником, і посередником, і довіреною особою. І якщо ми захотіли б прогнати їх, то селяни першими вимагатимуть їхнього повернення. Хоча євреї повною мірою користуються перевагами цього становища, надаючи під проценти позички, контролюючи не лише селян, а й духовенство, було б помилковим казати про переважання антисемітизму в розумінні расової ненависті.
?
1. Які особливості відносин між українцями та євреями в краї помітили австрійські урядовці? 2. Якими були позитивні й негативні аспекти економічних відносин між представниками цих народів у краї?Антисемітизм — одна з форм національної та релігійної нетерпимості щодо євреїв. у ході історії набував різних форм — від релігійного і психологічного упередження та сегрегації, що виявилася насамперед у побуті, до полі- тики, яку проводила держава — обмеження політичних і громадянських прав, насильства, переслідування, виселення євреїв і навіть фізичного їх знищення.
Сегрегація (від латин. segregatio — відділен- ня) — різновид дискримінації, який полягає у фактичному чи юридичному відокремленні в межах одного суспільства тих суспільних груп, які вирізняються за расовими, гендер- ними, соціальними, релігійними або іншими ознаками, та в подальшому законодавчому обмеженні їхніх прав.