Показники ВВП, млн. грн.
Доходи, млн. грн.
Витрати, млн. грн.
Доходи у % до ВВП
Витрати у % до ВВП
1994 2038 5126,7 6453,5 42,6 53,4
1995 54516 20689,9 24302,8 38,0 44,6
1996 81519 30218,7 34182,8 37,0 41,9
1997 93365 28112,4 34312,7 30,1 36,7
1998 102593 28915,8 31195,6 28,2 30,4
1999 130442 32876,4 34820,9 25,9 27,4
2000 170070 49117,9 48148,6 28,9 28,3
2001 204190 54934,6 55528,0 26,9 27,2
2002 225810 61954,3 60318,9 27,4 26,7
2003 264165 75285,8 75792,5 28,5 28,7
2004 344822 64156,9 65345,7 26,5 29,4
2005 441452 134183 141699 30,4 32,1
2006 544153 171812 175284 31,6 32,2
2007 720731 219937 226054 30,5 31,4
2008 949864 297845 309216 31,4 32,6
жень та стабільній системі закріплення дохідних дже- рел за бюджетами.
Серед структурних елементів бюджетного про- цесу особливе місце і роль належить блоку визначен- ня відрахувань до бюджету. Основним об’єктом пере- розподілу є ВВП, тому співвідношення між цими по- казниками й ресурсами, що перерозподіляються че- рез бюджет, дає певні уявлення про масштаби пере- розподілу і всі пов’язані з цим процеси. Так, у 1994 р.
через бюджет перерозподілились (доходи) 42,6% ВВП;
у 1995 р. — 38%; у 1996 р. — 37,1%; у 1997 р. — 29,4%; у 1998 р. — 28,5%; у 2008 р. — 31,4% (табл.1).
Слід удосконалювати методику й методологію розра- хунків узагальнюючих економічних показників, у пер- шу чергу таких, як показники ВВП и НД.
Стабілізація економічного становища в Україні потребує створення надійної системи надходжень до Державного бюджету України. За останні роки матер- іали свідчать, що без внесення змін у систему оподат- кування, уживання радикальних заходів щодо відрод- ження вітчизняного виробництва, упорядкування дер- жавних видатків змінити ситуацію на краще в поточ- ному році нереально.
Незважаючи на проведення бюджетної реформи, багато проблем функціонування бюджетної системи
залишаються нерозв’язаними. Необхідність внесення змін до нормативно-правових актів в бюджетній сфері насамперед зумовлена потребою розширення фінан- сової основи місцевого самоврядування. Необхідне запровадження нових механізмів міжбюджетних відно- син, які повинні передбачати поступове вирівнювання забезпеченості адміністративно-територіальних оди- ниць бюджетними коштами при одночасному створенні стимулів для місцевих органів влади і самоврядуван- ня до раціоналізації показників місцевих бюджетів та нарощування їх доходної бази.
Місцеві бюджети мають свою внутрішню струк- туру та характерні відмінності. Так, незважаючи на те, що на сьогодні налічується місцевих бюджетів усього понад 14 тис., а найчисельнішу групу становить сільські й селищні бюджети — більше, як 10 тис., по- над 72 % всіх витрат місцевих бюджетів здійснюється через обласні бюджети та бюджети міст загальнодер- жавного й обласного підпорядкування. Найбільш чи- сельну групу складають бюджети районів, що об’- єднують районні, селищні, сільські та міст районного підпорядкування, які є базовими в бюджетній системі країни. Через них мобілізується й використовується майже третина всіх ресурсів місцевих бюджетів.
Проте сьогодні саме в цій ланці місцевих бюд- Таблиця 1 Питома вага доходів і витрат зведеного бюджету України (у % до ВВП)
Див.: Статистичний щорічник України за 1999 рік. — 2000. — С. 58 — 62; Бюлетень НБУ. — 2005. — № 12. — С. 41 — 56;
Бюлетень НБУ. — 2009. — № 6. — С. 34 — 37.
жетів існує найбільше питань, які потребують свого вирішення. Насамперед це питання закріплення за ними постійних джерел доходів, а також питання вдос- коналення взаємовідносин і з державним, і з облас- ними бюджетами.
Бюджетна реформа як процес охоплює досить широку сферу суспільних відносин і інтересів. Тому не слід її звужувати тільки до рамок політики видатків чи міжбюджетних відносин, оскільки бюджетна рефор- ма охоплює сферу податкової, бюджетної та грошо- во-кредитної політики, а також структурної політики в економіці, соціальній сфері й державному управлінні.
Стан реформування цих сфер безпосередньо впливає на бюджетну реформу і стан державних фінансів.
Саме недостатнє розуміння в попередні роки цьо- го тісного взаємозв’язку та взаємозалежності вели- кою мірою зумовили більшість фіскальних і економі- чних проблем України.
Нині для України одним із надзвичайно важли- вих завдань у галузі бюджетної політики є недопущення подальшого зниження рівня життя найменш забезпе- чених і найуразливіших верств населення. Держава має гарантувати, що життєвий рівень населення не впаде нижче від прожиткового мінімуму. В умовах дефіциту коштів для забезпечення потреб у соціальній сфері необхідне жорстке нормування розподілу наяв- них у державі фінансових ресурсів, що має ґрунтува- тися на об’єктивній системі показників державних соціальних стандартів і соціальних норм, розрахова- них з огляду на мінімальні потреби та можливості сус- пільства на конкретному етапі розвитку.
Негативний вплив на стан економічного розвит- ку та процеси регулювання грошово-кредитного рин- ку справляє практика накопичення бюджетних коштів на рахунках банківської системи. Такі дії призводять до недофінансування запланованих видатків як в ціло- му, так і в часовому вимірі, створення штучного про- фіциту бюджету, видимості благополуччя, хоча потреба в бюджетних асигнуваннях не задовольняється, до за- мороження істотної частини державних фінансових ресурсів.
За період із січня до листопада 2007 р. залишки бюджетних коштів за їх дефіциту загалом зросли в Національному банку України в 3,7 рази, в Укрсоц- банку — в 3,6 рази, в банку «Райффайзен Банк Аваль»
— у 5,1 разів [3].
Постійна наявність великих обсягів бюджетних коштів на рахунках банків свідчила, що, незважаючи на впровадження казначейської системи виконання державного бюджету, чинна практика управління бю- джетними ресурсами була на користь банківської си- стеми. Водночас мети, за якою передбачалося, що всі ресурси держави повинні працювати максимально
ефективно з дотриманням принципу наявності мінімально необхідної суми залишків коштів на ра- хунках Державного казначейства України, не було досягнуто.
Виходячи з дослідження причин нагромадження чималих сум бюджетних коштів у залишках в устано- вах банків, було виявлено недостатню оперативність розпорядників коштів і відсутність дієвих важелів для впливу на цей процес органів Державного казначей- ства. Треба зауважити, що впродовж останніх років існувала тенденція до нагромадження бюджетних коштів на депозитах Уряду і в комерційних банках, і в Національному банку України. Водночас спостеріга- лося недовиконання видаткової частини зведеного бюджету (порівняно з плановим розписом), зокрема таких статей, як видатки на освіту, охорону здоров’я, соціальний захист і соціальне забезпечення (разом становлять 36—42% загальної суми видатків) [4].
Наявна тенденція до зростання залишків на ра- хунках розпорядників бюджетних коштів. Такий стан пояснювався тим, що з вини головних розпорядників коштів чималі суми безпідставно затримувалися на рахунках Державного казначейства України через їх несвоєчасний розподіл, відсутність належно оформ- леної кошторисної документації, угод на поставку матеріальних цінностей, обладнання та недосконалість системи управління видатками державного бюджету. Основними причинами, які призводили до нагро- мадження зазначених залишків, були:
— невчасне подання головними розпорядника- ми до Державного казначейства України розподілів виділених коштів та інших документів (реєстрів змін до мережі та зведених кошторисів);
— несвоєчасне оформлення Міністерством фінансів України довідок про зміну розпису видатків, зокрема під час здійснення видатків із резервного фонду Кабінету Міністрів України та державних капі- тальних вкладень [5].
Ситуація, що складається в останні роки, підтвер- джує, що навіть зведення ресурсів на єдиному казна- чейському рахунку не вирішило всіх проблемних пи- тань, а тільки підтвердило необхідність перегляду або зміни існуючих механізмів з управління видаткової ча- стини бюджету, перерозподілу обов’язків і відповідаль- ності між Міністерством фінансів, Державним казна- чейством і розпорядниками бюджетних коштів [6].
Як позитивний момент треба відзначити, що, по- чинаючи з 2006 р., відбулися деякі зміни у процесі виконання бюджету. Кошти від господарської діяль- ності бюджетних установ (власні надходження бюд- жетних установ) було включено до бюджету. Держав- не казначейство України стало центральною системою бухгалтерського обліку для бюджетних установ. Це
створило базу для впровадження уніфікованих пра- вил із реєстрації зобов’язань розпорядників бюджет- них коштів і здійснення контролю органами казначей- ства за цим процесом, який потребував удосконален- ня щодо встановлення належного внутрішнього конт- ролю на всіх етапах видатків.
У 1995 р. Уряд України прийняв рішення про випуск державних цінних паперів — ОВДП. Цим було започатковано функціонування фондового ринку в нашій країні. Загальний обсяг ОВДП, який був в об- ігу, за сумою основного боргу на кінець травня 2009 р.
становив 38,5 млрд. грн. Порівняно з травнем 2008 р.
він збільшився у 4,4 рази, або на 29,7 млрд. грн., що відбулося в основному за рахунок придбання ОВДП Національним банком України на 23, 9 млрд. грн. За власниками боргу найбільший обсяг ОВДП мав НБУ
— 23,9 млрд. грн., або 62,1 % від загального обсягу. Водночас зросла питома вага ОВДП, власниками яких є банки — 26,9%. Частка ОВДП у власності нерези- дентів залишилась на рівні — 0,4% [7, с. 37].
Таким чином, ситуація, яка склалася з розміщен- ням ОВДП в 2008 — 2009 рр. нагадує ситуацію 1998 — 1999 рр. На кінець 1997 р. кількість аукціонів стано- вила 591 проти 28 і 285 відповідно, в 1995 і 1996 рр.
До 1998 р. ринок державних облігацій характеризу- вався великими боргами з виплат і практично повною відсутністю попиту. Частка НБУ на первинних аукціо- нах з розміщення ОВДП досягла 63%. На кінець 1998 р. ринок ОВДП досяг завершальної стадії стаг- нації, оскільки єдиним покупцем державних облігацій залишився НБУ, для якого їх доходність не мала нія- кої ролі [8, с. 11].
Одним з основних недоліків здійснюваної бю- джетної та грошово-кредитної політики було те, що ве- ликі внутрішні резерви було спрямовано не на розви- ток виробництва, а на покриття дефіциту державного бюджету, зовнішнього боргу та кредитування уряду.
Важливою передумовою побудови демократич- ної держави є фінансова незалежність органів місце- вого самоврядування. Фінансовий бік незалежності місцевих органів влади є визначальним, адже від фінан- сових можливостей залежать в кінцевому підсумку їх реальні владні функції.
Механізм перерозподілу бюджетних коштів між різними ланками бюджетної системи, що діяв рані- ше, не відповідав принципам самостійності та фінан- сової незалежності місцевих органів влади. Пере- важали в основному адміністративні методи управ- ління, унаслідок чого відносини між центральними та регіональними органами влади мали адміністра- тивний характер.
Централізація управління економікою пов’язана з мобілізацією й розподілом через центр переважної
частини матеріальних і фінансових ресурсів. Якщо це необхідно протягом короткого періоду часу для реалі- зації конкретних програм, то таке постійне становище призвело до того, що в одних регіонах виховувалось утриманство, економічна безвідповідальність, а в інших, внаслідок постійного стягування ресурсів, з’яв- ляється незацікавленість у кінцевих результатах своеї діяльності. Тому сьогодні питання фінансової децент- ралізації та економічної самостійності регіонів стають особливо гострими.
Ступінь фінансової незалежності місцевих органів влади характеризує незалежність держави в цілому, потенційні можливості її економічного розвитку, рівень демократичних прав і свобод громадян. Держава не може успішно розвиватись та економічно процвітати, не даючи гарантій фінансової незалежності місцевим органам влади. Це об’єктивна необхідність формуван- ня нових економічних відносин.
Фінансову незалежність місцевого самовряду- вання треба розглядати насамперед як економічний простір для його діяльності в межах певної території на принципах економічної ефективності та економіч- ної доцільності. Пріоритетною умовою в цьому випадку повинна бути сукупність територіальних інтересів, що відображають особливості економічних і соціальних умов регіону.
Отже, під фінансовою незалежністю місцевого самоврядування розуміється можливість самостійно- го вирішення питань комплексного фінансового за- безпечення економічного й соціального розвитку цієї території, що входять до компетенції відповідного рівня місцевого управління.
Передумовою фінансової незалежності місцево- го самоврядування є розумна з погляду економічної доцільності децентралізація влади й адекватний роз- поділ повноважень, відповідальності, а отже, і фінан- сово-економічної бази між центром і регіонами, місце- вими органами управління. Межі фінансової незалеж- ності місцевого самоврядування зажди повинні виз- начатись у законодавчому порядку, тобто закон пови- нен чітко окреслювати функції місцевого самовряду- вання і відповідно до них джерела ресурсів, які ста- новитимуть фінансове забезпечення цих функцій.
Ступінь децентралізації у визначенні податків та прийнятті рішень залежить від політичних, економіч- них та інституційних особливостей країни, а також від тієї ролі, яка в ній відводиться органам місцевої вла- ди. Проте розподіл функцій істотною мірою залежить від оцінних суджень та емпіричних наслідків, що важко піддається перевірці.
Тенденція до децентралізації відповідальності за виконання доходної та видаткової частин місцевих бюджетів у країнах з перехідною економікою часто
призводить до ситуації, коли визначення видатків місце- вих органів влади випереджає вирішення питання про забезпечення ресурсами для їхнього фінансування.
Чим ширшою є сфера повноважень місцевої влади, тим вищою повинна бути частка державних надход- жень, яка розподіляється на користь місцевих органів влади. Універсальної моделі фінансування, яка була б однаково прийнятною для всіх країн, не існує.
За результатами проведеного дослідження ми дійшли таких висновків:
1. В умовах нестабільності соціально-економіч- ного розвитку роль держави в розподільчих процесах має зростати. За усі роки незалежності України про- довжується тенденція до зниження рівня одержавлен- ня ВВП (див. табл. 1).
2. Бюджетна реформа повинна охоплювати сфе- ру податкової, бюджетної та грошово-кредитної по- літики, а також структурної політики в економіці, со- ціальній сфері й державному управлінні. Стан рефор- мування цих сфер безпосередньо впливає на стан дер- жавних фінансів.
3. Негативний вплив на стан економічного роз- витку та процеси регулювання грошово-кредитного ринку справляє практика нагромадження бюджетних коштів на рахунках банківської системи. Такі дії при- зводять до недофінансування запланованих видатків, зокрема таких статей, як видатки на освіту, охорону здоров’я, соціальний захист і соціальне забезпечення.
4. Безперервні розширення обсягу ОВДП і підви- щення рівня їх доходності спричинили будівництво
«піраміди», яка нічим не підкріплюється з боку дер- жави і будь-який момент може призвести до краху фон- дового ринку.
5. Ступінь фінансової незалежності місцевих органів влади характеризує незалежність держави в цілому, потенційні можливості її економічного розвит- ку, рівень демократичних прав і свобод громадян.
Держава не може успішно розвиватись та економічно процвітати, не даючи гарантій фінансової незалежності місцевим органам влади.
Література
1. Буковинський С.А. До питання здійснення бюджетної політики в Україні / С.А Буковинський //
Фінанси України. — 2007. — № 11. — С. 5. 2. Бюле- тень Національного Банку України. — 2009. — № 6.
— С. 44. 3. Алієва В. Аналіз казначейської системи виконання державного бюджету: переваги і недоліки / В. Алієва // Економіст. — 2007. — №12. — С. 51 — 54. 4. Юнаків Р.А. Підсумки виконання державного
бюджету України / Р.А. Юнаків // Всеукраїнське ви- дання «Казна». — 2008. —№4 — 5(79). — С. 5.
5. Яремченко А.М. Про зміну розпису / А.М. Ярем- ченко // Фінанси України. — 2008. — №2. — С. 14.
6. Ясенок А.А. Касові видатки загального фонду Дер- жавного бюджету України / А.А. Ясенюк // Всеукраї- нське видання «Казна». — 2008. — №8(82). — С. 22.
7. Бюлетень Національного Банку України. — 2009.
— №6. — С. 37. 8. Величко О. Становлення і розви- ток грошово-кредитної системи України / О. Величко // Економіка України. — 2001. — № 5. — С. 8 — 14.
Величко О. В. Бюджетна політика та особ- ливості її формування в умовах нестабільності соціально-економічного розвитку
У статті досліджено деякі питання бюджетної по- літики в Україні, проаналізовано сучасні тенденції щодо мобілізації та використання ресурсів бюджетної системи. В умовах нестабільності соціально-економі- чного розвитку роль держави в розподільчих проце- сах повинна зростати.
Ключові слова: бюджетна політика, державний бюджет, державне регулювання, доходи бюджету, вит- рати бюджету.
Величко А. В. Бюджетная политика и осо- бенности ее формирования в условиях нестабиль- ности социально-экономического развития
В статье исследованы некоторые вопросы бюд- жетной политики в Украине, проанализированы со- временные тенденции, касающиеся мобилизации и использования ресурсов бюджетной системы. В ус- ловиях нестабильности социально-экономического развития роль государства в распределительных про- цессах должна возрастать.
Ключевые слова: бюджетная политика, государ- ственный бюджет, государственное регулирование, доходы бюджета, расходы бюджета.
Velichko A. V. Budgetary policy and peculiarities of its formation in conditions of the social and development
The article is devoted to the analyzing of questions of a budgetary policy in Ukraine, of the modern tendency of concerning the mobilization and using of resources of budgetary system. In conditions of instability of the social and economic development the role of the state in the allocation processes should increase.
Key words: budgetary police, the state budget, state regulation, incomes of the budget, expenses of the budget.
Стаття надійшла до редакції 28.01.2010 Прийнято до друку 26.02.2010
Постановка проблеми. При вивченні тарифів звичайно приділяють увагу їх величині, диференціації щодо юридичних та фізичних осіб, регіонів, видів ко- мунальних послуг. Однак рідко можна зустріти в спец- іальній літературі бачення податкової природи тарифів і відповідно досліджень у цьому напрямі. Завданням дослідження став збір характеристик тарифів та виді- лення притаманних ним ознак у напрямі дослідження податкової природи тарифів.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. До- тепер характеристики тарифів не поєднувалися в уза- гальненій класифікації, що могло б підвищити ефек- тивність прийняття рішень внаслідок проведеної уні- фікації та отриманої ясності. Серед корисних джерел слід відзначити нормативні та інформаційні джерела, працю Н. О. Гури [1].
Формулювання мети статті. Для вирішення поставленої проблеми нам необхідно було визначити сутність тарифів, установити місце тарифу в системі податків, зібрати характеристики тарифів та виділити притаманні ознаки.
Виклад основного матеріалу дослідження. В Оксфордському словникові англійської мови зазна- чено, що слово tariff в італійській мові мало форму tariffa і означало «арифметика» або «підраховувати ра- хунки у Флоріо, книга ставок для податків у Баретті», було спорідненим до іспанського та португальського слова tariffa, арабським tasrif, яке означало «реєстра- ція», «надавати пояснення».
Сьогодні в англійській мові «тариф» — це впо- рядкований лист або шкала цін, зроблена в будь-якій приватній або публічній справі (готельний тариф). На наш погляд, слово «тариф» означає «то з розумом вартість», якщо вважати, що літера «р» із давнини означає розум, а літера «ф» (також «б», «в», «п») — енергії, вартості.
Тобто саме слово «тариф» означає розумне при- власнення будь-чого і не містить інших ознак. Їх на- дають слову певні механізми. Такі механізми, наприк- лад, залежать від форми власності, яка переважає у суспільстві. Наприклад, при переважанні приватної власності в Російській імперії стягувався з приватної власності квартирний податок. З одержавленням жит- лової власності держава почала стягувати квартирну плату на утримання будинків.
Відповідно до ч. 6, п. 2, р. І Порядку форму-
вання тарифів на послуги з централізованого во- допостачання та водовідведення (далі — Порядок формування тарифів) сучасні тарифи — це вартість надання одиниці послуги відповідної якості, роз- рахована на основі економічно обґрунтованих пла- нованих витрат з урахуванням планованого при- бутку та податку на додану вартість [2]. З нараху- ванням ПДВ ми отримуємо ситуацію, коли на один непрямий податок (платіж, визначений за тарифом) нараховують інший непрямий податок (ПДВ), що вважаємо неправомірним з погляду теорії оподат- кування, коли величина та кількість податків не прораховуються у взаємному співвідношенні і потім всім своїм тягарем покладається на доходи спо- живачів такої продукції.
У нашій роботі ми намагаємося більше приділи- ти увагу досліду тарифів, які пов’язані із наданням житлово-комунальних послуг (ЖКП) і розраховуються при функціонуванні житлово-комунального господар- ства (ЖКГ). Однак для виведення класифікаційних ознак використовуємо потенціал знань щодо будь-яких тарифів.
Відповідно до ч. 1, ст. 1 Закону України «Про жит- лово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 р. № 1875- IV (далі — ЗУ «Про ЖКП») житлово-комунальні по- слуги — це результат господарської діяльності, спря- мованої на забезпечення умов проживання та перебу- вання осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, бу- динках і спорудах, комплексах будинків і споруд відпо- відно до нормативів, норм, стандартів і т. д. [3].
При цьому комунальні послуги — результат гос- подарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів. У цьому визначенні не йдеться про такі комунальні послуги, як послуги із міського елек- тротранспорту, із поховання, музейні і т. д., хоча вони є комунальними.
Відповідно до статистичних даних в Україні ста- ном на 1.01.2009 р. зареєстровано 16 336 комуналь- них підприємств від 1 228 888 зареєстрованих в Ук- раїні, що складає 1,329 %, які діють у різних галузях господарства. При цьому підприємства житлово-ко- мунального господарства (ЖКГ) можуть бути й інших форм власності, відмінних від комунальної (державні, УДК 336.226.132
В. Л. Ціпура, кандидат економічних наук, м. Луганськ
КЛАСИФІКАЦІЙНІ ОЗНАКИ ТАРИФІВ
приватні, та ін.). Серед підприємств ЖКГ приватизо- вано 5 % підприємств з водопостачання, працює 29 % приватних підприємств у підгалузі з санітарної очист- ки, понад 20 % приватних житлових організацій (які обслуговують більш як 12 % житлового фонду) [1, с. 32]. Як пояснити дію приватних підприємств у ко- мунальному секторі?
Слово «комунальний» в англійській мові має ек- вівалент common, щодо якого фахівці Оксфордсько- го словника англійської мови вважають, що воно по- ходить від com – together (разом) + — mū nis bound (пов’язаний) under obligation (під зобов’язанням), або за іншою версією слово common походить від com – together (разом) + unus, яке у ранній латині означало oinos one (один). Так, слово «комуна» може означати або «разом пов’язані» або «разом одинаки». На нашу думку, mū nis може означати і «руку», а слово «кому- на» може означати «співрука», «спільний».
За даними етимологічного словника російської мови слово «коммунальный» запозичене, імовірно, із французької мови на початку XIX століття; слово communal «коммунальный, общественный, принадле- жащий жителям одной или многих деревень» відзна- чається у словнику І. Татищева 1839 р., і що в су- часній російській мові це слово в основному викори- стовується в значенні «относящийся к городскому хозяйству», це значення розвилося на російській ос- нові [4].
Пояснимо поняття «спільності» у терміні «кому- нальний». У давнину люди вирішили, які об’єкти (на- приклад, шляхи, водойми, цвинтарі, храми і т. д.) і зусилля, увага, фінансування щодо них повинні бути спільними, комунальними. Із розвитком науки й тех- ніки стає можливим контроль, фінансування за вказа- ними об’єктами навіть незначною групою осіб, однак залишається щось сакральне в необхідності спільних володінь, проїздів, відпочинку, культів. І тому ми спо- стерігаємо приватні установи у комунальному секторі, які можуть діяти як під власним, так і під загальним керівництвом виконавчої державної влади на місцях, органів місцевого самоврядування.
Звичайно вказується, що комунальні платежі за тарифами є обов’язковими платежами, але не подат- ками. Однак інколи ми знаходимо зауваження про те, що якщо держава сама встановлює ціни, які забезпе- чують їй певні надходження, є монополістом, вона може отримувати шляхом непрямого оподаткування внутрішньої торгівлі фіскальну монополію [5, с. 35].
Застосовуючи це до комунальних чи приватних моно- полій можемо стверджувати про існування у них до- ходних монополій, які слід визнавати формою непря- мого оподаткування.
За міжнародною класифікацією податків тільки
прибутки фіскальних монополій віднесено до внутрішніх податків: «5. Внутрішні податки на товари і по- слуги: — загальні податки з продажів, податки з обігу чи податки на додану вартість; — акцизні збори;
— прибутки фіскальних монополій і т. д.» [6, с. 26].
Такої назви надходжень як «фіскальні монополії» чи
«прибутки від фіскальних монополій» у вітчизняній класифікації надходжень бюджету ми не знаходимо, але це не означає, що вони відсутні. Спочатку розглянемо історичний аспект включення монопольних стягнень до системи державних надходжень.
У праці М. І. Тургенєва тарифи під іншими назва- ми входять у 3-ю велику групу податків із споживан- ня. Так, податки на споживання у М. І. Тургенєва по- діляються на податки із предметів, які слугують для не- обхідних потреб життя, та із предметів для розкоші.
Податки із предметів першої групи поділяються на по- датки із предметів, які слугують для внутрішнього спо- живання людини, або для їжі та пиття, та із предметів, які слугують для зовнішнього споживання людини.
До предметів першого роду належать сіль, алко- гольні напої, м’ясо, борошно; податок із них звичай- но зветься акцизом. До предметів другого роду нале- жать всі вироби ремесел, фабрик та мануфактур. По- датки з цих предметів також поділяють на дві групи:
податки, які збираються всередині держави або на кор- донах держави.
У свою чергу, збирання всередині держави відбу- вається різними способами: інколи уряд покладає по- датки на самі фабрики та мануфактури; інколи зобов’- язує сплачувати за дозвіл продавати ці товари. Крім того, уряд звичайно стягує податки із товарів при пере- возі їх на шляхах, каналах та річках [7, с. 74 — 103].
Ми вважаємо, що в такій системі податків місце тарифів серед податків із предметів, які слугують для зовнішнього споживання людини, які збираються все- редині держави. У сучасних бюджетах такі суми опо- даткування саме як оподаткування не наводяться, а тільки як неподаткові надходження.
Однак утримання підприємств, які виробляють предмети зовнішнього споживання, їх діяльність дійсно є податком, а не тільки їх прибутки. На нашу думку, такий стан речей, коли суми надходжень державних підприємств частково перестали показуватися у за- гальному фонду бюджету, є результатом розвитку підприємств, які раніше як державні були повністю залежними від Державного бюджету, а потім частко- во стали заробляти за ринковими цінами, частково залишаючись на державних надходженнях, про що є зауваження у Г. Жеза: «3. Наконец, возможен такой случай, когда специальный бюджет организуется для какой-нибудь отрасли государственного управления, обладающей правами особого юридического лица. …