РОЗДІЛ II. ЗАхІДНоУКРАїНСьКІ ЗеМЛІ У СКЛАДІ АВСТРІйСьКої ІМПеРІї
наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.
§ 7. Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії
1. До складу яких держав у другій половині XVIII ст. входили Галичина, Буковина й Закарпаття? 2. Якими були особливості соціально-політичного становища цих регіонів у другій половині XVIII ст.?1 Адміністративно-територіальний устрій західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії. Наприкінці XVIII ст. Австрійська ім- перія володіла приблизно 15 % українських земель, а саме: Східною Галичиною, Північною Буковиною та Закарпаттям. Підвладні Австрії території називалися західноукраїнськими землями.
Австрійська імперія була багатонаціональною державою. У «клап- тиковій» імперії Габсбургів, як її називали, не існувало єдиної уніфіко- ваної системи управління, унаслідок чого землі, заселені українцями, входили до різних адміністративних одиниць монархії з певними від- мінностями в умовах життя.
Першим у складі володінь австрійських Габсбургів опинилося Закарпаття. У 1699 р. воно разом зі Східною Угорщиною перейшло під австрійську владу. Однак панівні позиції в краї, як і раніше, нале- жали угорцям. Заселене українцями Закарпаття поділялося на чотири адміністративні регіони — комітати (жупи), які підпорядковувалися По- жонському (Братиславському) намісницькому управлінню Угорського королівства. Уся адміністративна, військова, судова та фінансова влада в комітатах зосереджувалася в жупанів — адміністраторів, призначува- них намісницьким управлінням серед місцевих великих землевласників.
Унаслідок першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) до складу Австрійської імперії увійшла Галичина. Приєднавши ці землі, імпера- триця Марія Терезія прийняла титул королеви Галичини і Лодомерії.
Перекручена таким чином назва Галицько-Волинського князівства була історичним виправданням для імператриці, оскільки такий титул мали у XVIII ст. угорські королі, що захо-
пили ці землі. Австрійські імператори зберігали його до 1918 р.
На приєднаних землях було утво- рено коронний край Королівство Гали- чини і Лодомерії із центром у Львові, до
Коронний край — адміністративно-терито- ріальна одиниця Австрійської імперії (із 1867 р. — Австро-угорщини) у XVIII — на початку XX ст.
РОЗДІЛ II
складу якого увійшли українські (Східна Галичина) та польські (Західна Галичина) землі. Умовною межею між ними була річка Сян. Територія ко- ролівства поділялася на округи й дистрикти, кількість яких змінювалася.
Уся адміністративна влада в коронному краї зосереджувалася в ру- ках губернського управління на чолі з губернатором, якого призначав імператор. В округах і дистриктах влада належала війтам, у селах — мандаторам (наглядачам), яких призначали війти, але утримувалися землевласниками. Містами управляли магістрати, склад яких призна- чався адміністрацією коронного краю. Вищим представницьким органом краю був Становий сейм. Однак збирався він лише один раз — у 1780 р.
До 1849 р. окремим округом Королівства Галичини і Лодомерії залишалася Буковина. Адміністративним центром цього краю було місто Чернівці. Австрія захопила ці землі в 1774 р., скориставшись слабкістю Османської імперії після її поразки в російсько-турецькій війні 1768—
1774 рр. Марія Терезія обґрунтовувала свої претензії на Буковину тим, що остання також входила до Галицько-Волинської держави, територією якої тепер володіла Австрія. Українці становили більшість населення Північної Буковини.
Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії
Західноукраїнські землі
Східна Галичина Північна Буковина Закарпаття
Королівство Галичини і Лодомерії Угорське королівство
Ужанський Мармароський Берегівський Угочанський Золочівський Тернопільський
Чортківський Коломийський Львівський Бережанський Жовківський Станіславський Стрийський Самбірський
Сяноцький Перемишльський
Буковина
Округи (дистрикти) Комітати (жупи)
§ 7. Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії
2 Національне та соціальне становище українців під владою австрій- ських Габсбургів*. Кількість населення західноукраїнських земель наприкінці XVIII ст. становила 2,5 млн осіб, а на початок XX ст. зрос- ла до 6,4 млн. Західних українців австрійська влада в офіційних до- кументах називала рутенами, а вони самі себе — русинами. Упродовж XIX ст. серед галицьких і буковинських русинів набуло поширення но- ве національне ім’я — українці. Однак у Закарпатті українське насе- лення як тоді, так і зараз називає себе русинами.
Щодо релігійної належності, сповідуючи християнство, українці Буковини, як і Наддніпрянщини, були православними, а Галичини й За- карпаття — греко-католиками.
Наприкінці XVIII ст. з 2,2 млн населення Східної Галичини укра- їнці становили приблизно 71 %, поляки — 22 %, євреї — 6 %. Однак поляки, хоча й були меншістю, посідали панівне становище в краї. Укра- їнців серед великих землевласників і міської верхівки майже не було.
Населення заселених українцями комітатів Закарпаття наприкін- ці XVIII ст. налічувало близько 250 тис. осіб, із яких 40 % складали русини. Найбільш численними національними меншинами були угорці та євреї. Більшість закарпатських русинів становили селяни, закріпачені угорськими землевласниками. Русинська знать за тривалі часи іноземно- го панування перейшла в католицьку віру й змадяризувалася. Вірність традиціям свого народу зберігало греко-католицьке духовенство.
Значним є внесок греко-католицького духовенства в захист галицьких і закарпат- ських русинів від окатоличення, полонізації та мадяризації. Греко-католицькі свяще- ники жили в селах. На відміну від римо-католиків, їм дозволялося одружуватися.
свої духовні обов’язки священики поєднували із селянською працею, заробляючи на утримання родин. Греко-католицьке духовенство користувалося беззастережною довірою селянства. унаслідок цього в тогочасних історичних умовах воно стало єдиною можливою суспільною елітою для галицьких та закарпатських русинів.
У Буковині наприкінці XVIII ст. жило близько 75 тис. осіб, із яких українці становили 69 %. Найчисленнішими національними меншинами Значним є внесок греко-католицького духовенства в захист галицьких і закарпат- ських русинів від окатоличення, полонізації та мадяризації. Греко-католицькі свяще- ники жили в селах. На відміну від римо-католиків, їм дозволялося одружуватися.
свої духовні обов’язки священики поєднували із селянською працею, заробляючи на утримання родин. Греко-католицьке духовенство користувалося беззастережною довірою селянства. унаслідок цього в тогочасних історичних умовах воно стало єдиною можливою суспільною елітою для галицьких та закарпатських русинів.
Площа та населення західноукраїнських земель наприкінці XVIII ст.
і
Регіон Площа,
тис. км2
Приблизна кількість населення, тис. осіб
серед них українців, %
східна Галичина 55,0 2200 71
Північна Буковина 5,3 75 69
Закарпаття 14,7 250 40
Розділ II
були румуни та євреї. Панівне становище в регіоні посідали румунські бояри-землевласники. Більшість українського населення становили се- ляни. Русинська шляхта зрумунізувалася ще в попередні століття. Роз- гортанню румунізації населення Буковини чинила опір лише невелика верства місцевого православного духовенства.
3 Політика австрійського уряду щодо західно українських земель. Вхо- дження західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії стало причиною ряду змін. Ці території опинилися у складі імперської структури управління, прикметними рисами якої були перевага інте- ресів центру, засилля чиновництва, прагнення регламентувати життя підданих розпорядженнями зі столиці.
Проте у ставленні Австрійської та Російської імперій до україн- ських земель також існували значні відмінності. Австрійський уряд ні- коли не заявляв, що українські землі є корінними імперськими землями.
Він лише доводив своє право володіти ними, визнаючи, що їх населяють інші народи. Імперія Габсбургів була об’єднанням різних народів, жоден із яких не мав абсолютної більшості. Тому австрійська влада не намагала-
ся нав’язувати своїм підданим єдину за- гальноімперську культуру. Однак у на- ціональному житті західних українців, що раніше потерпали від мадяризації в Закарпатті, румунізації в Північній Буковині та полонізації у Східній Гали- чині, під владою Габсбургів відчутним стало онімечування. У всіх державних установах почала вживатися німець- ка мова, що значно посилило загрозу денаціо налізації українців.
Західноукраїнські землі дісталися австрійській владі в досить занедбано- му стані. Проте Габсбурги не збиралися утримувати ці території за рахунок центру, а розглядали їх як джерело поповнення армії та надходжень до державної скарбниці. У 70—80-х рр.
XVIII ст. на західноукраїнських зем- лях відбулося чимало змін, пов’язаних зі здійсненням у всій імперії реформ імператриці Марії Терезії та її сина Йосифа II.
Русини. ХіХ ст.
Денаціоналізація — втрата певним народом рис власної національної ідентичності й по
ступове його поглинання іншими культурами.
§ 7. Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії
Галицькі міщани
?
Яким було вбрання тогочас- них західних українців?В аграрній сфері було проведено перепис земель, якими володіли пани, і відповідно до нього визначено повинності селян і податки із землевлас- ників. Було також обмежено застосування до селян тілесних покарань, заборонено панщину в неділі та свята, примусові роботи без згоди селян тощо.
У 1780—1782 рр. Йосиф II видав кілька за- конів, за якими селяни звільнялися від особис- тої залежності, панщина обмежувалася трьома днями на тиждень. Водночас селянам надавали- ся мінімальні громадянські права: одружуватися без дозволу пана, посилати дітей навчатися до школи; пан втрачав право судити селянина тощо.
У 1789 р. Йосиф II видав закон про ліквідацію панщини, проте після його смерті цю норму ска- сували. Із 1786 р. було припинено дію всіх поль- ських законів і замінено їх на загальноімперські.
У релігійній сфері імператриця Марія Терезія зрівняла в правах греко-католицьку та римо-като- лицьку церкви. Римо-католикам було заборонено
примушувати греко-католиків змінювати віру. Імператор Йосиф II за законом 1781 р. надав рівні права у своїх володіннях прихильникам не лише всіх християнських церков, а і євреям. Некатолики здобули одна- кові з католиками права на державну службу.
В освітній сфері імператриця Марія Терезія за шкільною реформою 1777 р. визнала за всіма своїми підданими право навчати своїх дітей у початковій школі рідною «материнською» мовою. У Відні в 1774—
1784 рр. при церкві Св. Варвари було відкрито семінарію («Барбареум») для навчання греко-католицького духовенства. За правління Йосифа II її закрили, а натомість створили семінарії у Львові та Ужгороді. Із 1784 р.
було відновлено діяльність Львівського університету, при якому для сту- дентів-русинів було створено «Студіум рутеніум» («Руський інститут»), де науки викладалися церковнослов’янською мовою.
4 Боротьба населення західноукраїнських земель проти соціального гноб лення. На західноукраїнських землях у цей період постійно відбувалися виступи селянства, спричинені посиленням гноблення зем- левласниками. Наприкінці XVIII ст. у зв’язку зі здійсненням аграрних реформ Йосифа II селяни активізувалися, оскільки зрозуміли зміни як звільнення від влади панів. Опір селян Східної Галичини був настільки сильним, що влада змушена була застосувати війська для його прибор- кання. Боротьба спалахнула також у Закарпатті й Північній Буковині.
і
РОЗДІЛ II
На початку XIX ст., коли уряд скасував деякі з попередніх реформ, зокрема заборону застосовувати тілесні покарання, становище селян погіршилося.
Відчай та безнадія спричиняли зростання опору. Селяни чинили розправи над управителями й панами, підпалювали маєтки й підприєм- ства своїх гнобителів. Подання колективних скарг до судів (у Російській імперії селянам було заборонено скаржитися на поміщиків) було причи- ною тривалих судових процесів селянських громад проти землевласників.
У гірських районах Східної Галичини, Північної Буковини й За- карпаття, як і раніше, спалахував рух опришків. Він мав багато спіль- ного з діями повстанців У. Кармелюка на Поділлі. Особливого розмаху рух набув у 1810—1825 рр. У Буковині тривалий час діяв загін із 30 опришків на чолі з Мироном Штолюком. Лише в 1830 р. загін роз- громили, а його ватажка стратили.
Час від часу селянські заворушення виникали в різних районах За- карпаття. Вони супроводжувалися збройними сутичками з панськими при- служниками й карателями. Значний вплив на Закарпаття мало повстання селян сусідньої Східної Словаччини влітку 1831 р. Приводом до протестів стали запроваджені в краї карантинні заходи у зв’язку з епідемією хо-
лери, що й обумовило їхню назву «хо- лерні бунти». Уряду вдалося приборка- ти селян, запровадивши надзвичайний стан і надіславши до охоплених заво- рушеннями сіл каральні загони. Після цього уряд пішов на поступки селянам і законом 1836 р. скасував частину дру- горядних натуральних повинностей.
Улітку 1838 р. селянські виступи охопили майже всю Буковину. Приду- шити їх вдалося ненадовго. У 1843—
1844 рр. вони спалахнули з новою си- лою. Із-поміж багатьох селянських ва- тажків у цей час уславився Лук’ян Коби- лиця (1812—1851). Спочатку він разом з іншими представниками селянських громад звертався до урядових установ зі скаргами на дії панів. Проте пере- конавшись у марності своїх дій, селяни почали громити маєтки й відмовляли- ся виконувати повинності. Для при- душення повсталих влада використала опришки — учасники народно-визвольної
боротьби в Галичині, Буковині й Закарпатті проти соціального гноблення, панування польської, угорської та австрійської шляхти в XVI — першій половині XIX ст.
Марш опришків. Художник В. скочиляс
§ 7. Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії
війська. Кілька сотень селян заарештували, а 238 повстанців покарали киями й різками. Самого Л. Кобилицю кинули до в’язниці.
Із протоколу допиту слідчим Л. Кобилиці про причини виступу селян у 1844 р.
…Що ж стосується підбурювання підданих… то його треба приписати…
голов ним чином Лук’янові Кобилиці, який поширив між підданими ідею, що вони вільні й мусять відібрати у дідичів (панів) ліси. Для обґрунтування цього твер- дження оповідав Кобилиця підданим, що він має цісарський патент, друкований золотими буквами, який забезпечує населенню Русько-Кимпулунзької округи всі свободи. Але під час детального допиту він сказав, що не мав такого патенту, що він тільки купив книжку про права і повинності гірських підданих, яка мала позолочену печатку, й через що прийшов до думки, що вона писана золотими буквами. Із цього патенту він сказав зробити багато копій для тутешніх підданих.
Коли його допитано після арешту і обвинувачено в бунтарстві, то виявилося, що ця книжка, якої не знайдено в нього, є не що інше, як твір камерального радника Дрдацького про патенти панщини в Галичині та Буковині…
?
1. Про які факти діяльності Л. Кобилиці повідомлено в документі? 2. Які риси се- лянської вдачі використав Л. Кобилиця, щоб підняти селян на повстання? 3. Яким є ваше ставлення до його вчинку?У 1846 р. Східну Галичину охопила хвиля виступів селян, пов’язаних із поширенням сюди польського національно-визвольного повстання із Західної Галичини. Поляки боролися проти австрійського панування. Проте галицькі селяни бачили в поляках лише своїх панів- гнобителів. Підтримуючи боротьбу влади з польськими повстанцями, во- ни відмовлялися виконувати повинності, громили маєтки й намагалися силоміць повернути собі землі, відібрані в них панами. Це спонукало австрійську владу після придушення польського повстання направити військові загони більш ніж у 100 галицьких сіл і взяти під охорону поміщицькі садиби.
Виступи селянства примушували владу шукати шляхи розв’язання нагальних соціальних проблем. У 1839 р. угорський сейм надав селянам право вільного відходу від пана за умови виконання повинностей, спла- ти податків і відсутності боргів. Було також скасовано деякі другорядні повинності. У 40-х рр. XIX ст. проекти аграрних реформ з ініціативи місцевої адміністрації стали обговорюватися в крайовому сеймі Галичини.
5 Стан господарства та характер економічних відносин на західноукра- їнських землях. За рівнем свого економічного розвитку західноукра- їнські землі значно поступалися іншим регіонам імперії Габсбургів.
Основою економіки краю було сільське господарство. У Східній Галичині Із протоколу допиту слідчим Л. Кобилиці про причини
виступу селян у 1844 р.
…Що ж стосується підбурювання підданих… то його треба приписати…
голов ним чином Лук’янові Кобилиці, який поширив між підданими ідею, що вони вільні й мусять відібрати у дідичів (панів) ліси. Для обґрунтування цього твер- дження оповідав Кобилиця підданим, що він має цісарський патент, друкований золотими буквами, який забезпечує населенню Русько-Кимпулунзької округи всі свободи. Але під час детального допиту він сказав, що не мав такого патенту, що він тільки купив книжку про права і повинності гірських підданих, яка мала позолочену печатку, й через що прийшов до думки, що вона писана золотими буквами. Із цього патенту він сказав зробити багато копій для тутешніх підданих.
Коли його допитано після арешту і обвинувачено в бунтарстві, то виявилося, що ця книжка, якої не знайдено в нього, є не що інше, як твір камерального радника Дрдацького про патенти панщини в Галичині та Буковині…
?
1. Про які факти діяльності Л. Кобилиці повідомлено в документі? 2. Які риси се- лянської вдачі використав Л. Кобилиця, щоб підняти селян на повстання? 3. Яким є ваше ставлення до його вчинку?РОЗДІЛ II
переважало землеробство. Упродовж першої половини XIX ст. в краї зростало обезземелення селян. За цей час середній розмір селянських наділів зменшився з 6 до 4 гектарів, а земельних володінь поміщиків — зріс із 400 до 600 гектарів. Землеробство мало екстенсивний характер, а отже, — низькі врожаї. За таких умов стихійні лиха й неврожаї спри- чинили на селі масовий голод у 1805, 1817, 1829, 1844—1847 рр. При цьому в ті самі роки зерно з поміщицьких маєтків вивозилося до інших провінцій імперії та за кордон.
У Закарпатті більшість оброблюваних земель використовувалася для промислового виноградарства, садівництва та землеробства. Пере- важна частина земель належала угорським та німецьким поміщикам, державі й монастирям. Дрібні селянські наділи не могли забезпечити їхніх власників продуктами харчування. Це змушувало селян вирушати на заробітки до інших регіонів імперії. У господарстві гірських районів краю важливу роль відігравали тваринництво та лісорозробки. Закар- патські вовна та ліс надходили звідти до угорського та австрійського ринків. Селянство потерпало від малоземелля, а близько половини вза- галі не мали землі. Більшість селян постійно голодували.
На більшій частині Північної Буковини провідну роль у господар- стві відігравало землеробство, а в гірських районах — тваринництво, лісорозробка й мисливство. Фактичними господарями в краї були ве- ликі землевласники, яким належали дві третини оброблюваної землі та більшість сіл.
Переважна частина західноукраїнського селянства перебувала в ду- же тяжкому становищі. Панщина замість двох-трьох днів, установлених
наприкінці XVIII ст. реформами Марії Терезії та Йосифа II, досягала шести днів на тиж- день. Крім цього, існували данина натурою, повинності на користь землевласника (літні допоміжні дні, нічна сторожа, толока тощо) і держави (будівництво доріг, мостів, 14-річна військова служба, земельний податок).
Промисловість західноукраїнських зе- мель перебувала в тривалому застої. Традицій- ні галузі місцевої промисловості — шкіряна, соляна, текстильна, лісова, тютюнова, залізо- робна — майже не розвивалися. Промисловість зберігала мануфактурний рівень. У селах роз- ташовувалася більшість мануфактур, які були власністю поміщиків або держави. Працювали на них селяни.
Латунні бирки, які поміщики видавали західноукраїнським селянам як посвідчення відробітків панщини
§ 7. Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії
У 30—40-х рр. XIX ст. під впливом промислової революції, яка охопила західні провінції імперії Габсбургів, у промисловості Східної Галичини розпочалося деяке пожвавлення. У 1843 р. на підприємствах краю з’явилися перші дві парові машини (на той час в інших частинах імперії працювало понад 200 машин). Однак праця вільнонайманих ро- бітників використовувалася дуже мало. Попит на промислову продукцію на західноукраїнських землях задовольнявся переважно її ввезенням із західних провінцій імперії. Унаслідок цього фабрично-заводські товари, які були дешевшими за місцеві вироби, спричиняли занепад західно- українських мануфактурних підприємств.
6 Розвиток міст і торгівлі*. Становленню міст на західноукраїнських землях сприяв розвиток ремесла, торгівлі, промисловості й тран- спорту. Найбільше міст і містечок було у Східній Галичині, найменше — у Північній Буковині. Більшість західноукраїнських міст були слабо- розвинені промислово й мали аграрно-ремісничий характер. У Східній Галичині серед міст виділявся лише Львів, у якому на середину XIX ст.
проживало 70 тис. осіб. Він був порівняно великим адміністративним, промисловим і торговельним центром, до якого економічно тяжіли всі райони краю. Українці у складі населення Львова становили меншість, близько 65 % налічували поляки. Численною була єврейська громада.
Населення всіх міст і містечок Закарпаття в 30-х рр. XIX ст. налі- чувало близько 50 тис. осіб. Найбільшим містом був Ужгород, де прожи- вало близько 6 тис. осіб. Права самоврядування міста не мали. У складі населення міст значну частину становили угорці та євреї.
Найбільшим економічним, культурним та адміністративним цент- ром Північної Буковини були Чернівці, де на середину XIX ст. прожива- ло близько 20 тис. осіб. Українці у складі міського населення становили меншість. Серед міщан краю було багато румунів, євреїв, австрійців.
У соціальному відношенні більшість міського населення належала до незаможних верств — ремісники, дрібні торговці тощо.
Наприкінці XVIII ст. на західноукраїнських землях вели жваву торгівлю переважно єврейські, німецькі та вірменські купці. Вони привозили сюди товари із силезії, Польщі, угорщини, туреччини: хутрові й шкіряні вироби, залізні й мідні знаряддя, скло, хустки, полотно, сіль, вино, олію, цукор, каву, ізюм, інжир, солону рибу тощо.
Водночас торговці скуповували за низькими цінами велику рогату худобу й коней, шкури, молочну продукцію, віск, мед, зерно тощо і продавали їх як у краї, так і за його межами.
Певний розвиток ремесла, мануфактурного й промислового ви- робництва, а також сільського господарства в першій половині XIX ст.
Наприкінці XVIII ст. на західноукраїнських землях вели жваву торгівлю переважно єврейські, німецькі та вірменські купці. Вони привозили сюди товари із силезії, Польщі, угорщини, туреччини: хутрові й шкіряні вироби, залізні й мідні знаряддя, скло, хустки, полотно, сіль, вино, олію, цукор, каву, ізюм, інжир, солону рибу тощо.
Водночас торговці скуповували за низькими цінами велику рогату худобу й коней, шкури, молочну продукцію, віск, мед, зерно тощо і продавали їх як у краї, так і за його межами.
РОЗДІЛ II
викликав деяке пожвавлення в торгівлі. Розвивалися торговельні зв’язки Східної Галичини (переважно через місто Броди) із Наддніпрянською Україною. Звідти на галицькі ринки надходили худоба, промислові ви- роби тощо, а до Наддніпрянщини вивозили деревину, полотно, сукно.
Західноукраїнські сільськогосподарські продукти й сировина виво- зилися також до центральних провінцій Австрійської імперії та деяких країн Західної Європи. Завдяки розвитку торгівлі в руках купців на- громаджувалися великі капітали, поширювалося лихварство.
Внутрішня торгівля розвивалася на основі «розносної торгівлі»
мандрівних торговців, традиційних ярмарків і тижневих базарів. Най- більші на західноукраїнських землях центри ярмаркової торгівлі роз- ташовувалися в Тернополі, Станіславі, Надвірній, Ужгороді, Чернівцях, Садгорі, Вижниці, Заліщиках.