Конфлікти у природокористуванні: витоки еколого-економічних протиріч, конфліктні чинники, процедури врегулювання
Вступ
Поступальний розвиток і стале зростання в соціально-економічних системах тісно пов’язані із конфліктами. Посилення їх ролі і значимості у розроблюваних стратегіях розвитку є особливо актуальним у періоди економічних, науково-технологічних і соціокультурних трансформацій суспільства. За своєю природою, характером і особливостями конфлікт може бути економічним (конфлікт економічних інтересів), політичним (конфлікт політико-правових систем), соціальними (конфлікт суспільних відносин), екологічним (конфлікт з приводу володіння, розпоряджання природним ресурсом), культурно-релігійним, ін. Найбільш значущим і таким, що має суттєвий вплив на тенденції і напрями розвитку соціально-економічних систем є конфлікт економічних інтересів, який в останні десятиріччя набуває чітких рис ресурсних протиріч(Полтерович, 2007; Лон, 2007).
Необхідною умовою формування засад сталого розвитку, включаючи забезпечення еколого-економічної безпеки та зростання соціальних стандартів є збереження існуючого стану і якості довкілля та поступове їх покращання.
Однак вже сьогодні екосистеми відчувають досить серйозний вплив чинників обмежуючого характеру (Прогноз, 2006, с. 117–119], які становлять суттєві загрози ресурсній безпеці держави і ефективному вирішенню завдань сталого соціально-економічного розвитку. Досить часто екологічні і соціально- економічні проблеми, пов’язані із залученням (використанням) природних ресурсів, виступають «каталізатором» екологічних конфліктів (ЕК) (Understanding, 2004).
Сабадаш Віктор Володимирович,
к.е.н., доцент, доцент кафедри економіки Сумського державного університету, заступник директора Науково-дослідного інституту економіки розвитку МОН і НАН України
Відзначаючи важливість ресурсної безпеки у загальній системі економічної безпеки держави, слід зазначити, що посилення глобалізаційних тенденцій у світогосподарських зв’язках, поглиблення інтеграційних процесів, поширення постіндустріального технологічного укладу в економічних системах, стрімкий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій, технологічних і освітніх інновацій, загострення екологічних проблем продукують нові науково-технологічні виклики і соціо-еколого-економічні загрози розвитку національних економік. Поступове зростання конфліктного потенціалу якісно нових загроз спонукає до пошуку адекватних забезпечуючих механізмів і інструментарію розв’язання соціо-еколого-економічних протиріч і забезпечення необхідного для сталого розвитку як держав, так і окремих їх регіонів (територій) рівня економічної безпеки. Саме з цих позицій доцільним і необхідним, на наше переконання, є залучення процесів ефективного ресурсовикористання до процедур прийняття еколого-економічних рішень, спрямованих на суттєве скорочення втрат ресурсів, перш за все, екологічних – водних, земельних, лісових, мінеральних, біологічних. Таким чином, актуальним і невідкладним завданням формування економіко-соціальних стратегій розвитку національного господарства у відповідності із принципами сталого розвитку є удосконалення через економічні і правові механізми політики раціонального природокористування, особливо узгодження її регіональних, національних і міжнародних аспектів.
Питання методології формування ефективної системи еколого- економічних відносин, управління природокористуванням на макро- і мікрорівнях, проблеми розв’язання еколого-економічних протиріч і розподілу соціальних, екологічних, економічних ефектів у системі «суспільство – економіка – довкілля» займають чільне місце у дослідженнях провідних вітчизняних і закордонних науковців: О.Ф. Балацького, Б.В. Буркинського, О.О.
Веклич, К.Г. Гофмана, Р. де Грута, Б.М. Данилишина, А. Ендреса, Г.В. Косова, Р. Коуза, В.С. Кравціва, Л.Г. Мельника, В.С. Міщенка, Р.О. Перелета, І.М.
Потравного, М.Ф. Реймерса, О.М. Теліженка, С.К. Харічкова, Л. Хенса, М.А.
Хвесика, Є.В. Хлобистова, М. Янга, О.М. Яницького та ін.
Відзначаючи значні наукові здобутки, слід констатувати, що конфліктний потенціал сфери природокористування, який формується під впливом сучасних тенденцій ресурсовикористання, потребує поглибленого дослідження і вивчення з огляду на можливість залучення ефективного еколого-економічного інструментаріюврегулювання ЕК.
1. Конфлікт як соціальний феномен
Дослідження природи конфліктів взагалі і екологічних конфліктів зокрема потребують, перш за все, чіткого визначення основних дефініцій і категорій, їх змісту, взаємозв’язків, ролі і місця у механізмах взаємодії.
На нашу думку, конфлікт як складний і багатогранний феномен, доцільно розглядати із таких позицій.
1. Конфлікт як соціальне явище є поширеною формою взаємодії соціальних суб’єктів у сучасному складному світі: індивідуумів, соціальних груп, етнічних спільнот, держав, їх об’єднань, які переслідують свої цілі і інтереси. Причинами конфлікту (або його мотивами) можуть бути політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, етнічні, релігійні та інші протиріччя. Саме протиріччя (об’єктивні чи суб’єктивні) є основою конфлікту, незважаючи на досить різні підходи до визначення поняття «конфлікт» та неоднозначність його трактування спеціалістами-конфліктологами у науковій літературі і публіцистиці.
У загальному вигляді схема розвитку конфлікту є такою:
Під конфліктною розуміється ситуація відкритого або прихованого протистояння двох або більше сторін-учасниць, кожна з яких переслідує свої цілі і має мотиви та відповідні засоби (способи) вирішення проблеми (суперечки).
Інцидент розглядається як дія або сукупність дій учасників конфліктної ситуації, що провокують різке загострення суперечності і початок боротьби між учасниками.
Найбільш загальний підхід до визначення поняття «конфлікт» базується на розумінні його як протиріччя, а саме – соціального протиріччя.
Різноманіття мотивів, форм, функцій, рівнів конфліктів і обумовлює проблему чіткого визначення дефініції та створення типології (класифікації) конфліктів. Кожний із авторів викладає свою точку зору, своє розуміння поняття «конфлікт», часто визначаючи за основу джерело (предмет) конфлікту:
проблеми влади або першості, володіння цінностями, конкуренцію, несумісність позицій або антагоністичні стосунки тощо. Пояснити це можна як складною природою самого феномена конфлікту, так і особливостями авторської інтерпретації.
Визначення «конфлікту», найбільш поширені у науковій літературі, подано у табл. 1 нижче.
Серед інших визначень поняття «конфлікт» доцільно навести такі:
• зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалізації їх інтересів в умовах протидії;
• усвідомлення на рівні людини, соціальної групи або ширшої спільності суперечності процесу взаємодії і відносин, відмінностей і несумісності інтересів, ціннісних оцінок і цілей, як осмислене протистояння;
• відсутність згоди між двома або більше сторонами, які можуть бути конкретними особами або групами; кожна сторона робить все, щоб була прийнята її точка зору або мета, і заважає іншій стороні робити те ж саме.
• Таким чином, узагальнюючи основні підходи до визначення категорії
«конфлікт», відзначимо:
• 1) соціальні витоки його причин (мотивів);
• 2) обов’язкову присутність протиріччя як чинника конфлікту;
• 3) можливість застосування однією або декількома сторонами конфлікту насильницьких методів для досягнення своїх цілей.
Таблиця 1 – Перелік дефініцій поняття «конфлікт»
(складено за (Балабанова, 2007, с. 42-43))
№ Автор(и) Визначення
1 2 3
1 Скибицька Л.І. Зіткнення протилежних інтересів, сил, поглядів
2 Пірен М.І. Зіткнення протилежно-направлених цілей, інтересів, позицій, думок суб’єктів взаємодії.
Відкрите протистояння як наслідок взаємовиключних інтересів і позицій.
Суперечність, яка виникає між людьми у зв’язку з рішенням тих або інших питань соціального та особистого життя.
Суперечність, яку важко вирішити і яка пов’язана з гострими емоційними переживаннями
3 Пірен М.І.,
Уткін З. Конфліктна ситуація плюс інцидент 4 Пірен М.І.,
Скибицька Л.І. Психологічна несумісність сторін, які мають несумісні цілі та інтереси.
Прагнення однієї сторони укріпити свою позицію, а інша сторона протестує проти неправильної оцінки її діяльності 5 Уткін З. Зіткнення протилежних позицій, думок, оцінок та ідей, які
люди намагаються вирішити за допомогою переконання або дій на фоні прояву емоцій
6 Ложкін Г.В. Зіткнення різноспрямованих сил (цінностей, інтересів, поглядів, цілей, позицій) суб’єктів-сторін взаємодії.
Адаптаційна реакція системи на неспецифічне обурення зовнішнього середовища, яке відбувається шляхом перебудови структури системи.
7 Вишнякова Н.Ф. Виникнення суперечностей, що важко вирішуються, зіткнення протилежних інтересів на ґрунті суперництва, відсутності взаєморозуміння із різних питань, пов’язаних з гострими емоційними переживаннями
8 Ворожейкін І.Є., Кібанов О.Я., Захаров Д.К.
Нормальний прояв соціальних зв’язків і відносин між людьми, спосіб взаємодії при зіткненні несумісних поглядів, позицій та інтересів, протиборство двох або більше сторін, які взаємопов’язані, відстоюють свої цілі
9 Анцупов О.Я.,
Шипілов О.І. Найгостріший спосіб вирішення значущих протиріч, що виникають у процесі взаємодії, який полягає в протидії суб’єктів конфлікту і звичайно супроводжується негативними емоціями
10 БалабановаЛ.В.,
СавельєваК.В. Виникнення суперечностей, зіткнення протилежних інтересів, які важко вирішити, на ґрунті суперництва, відсутності взаєморозуміння з різних питань, пов’язаних з гострими емоційними переживаннями
11 Корзун В.А. Конфликт – всякое столкновение интересов, перешедшее в открытую, но не обязательную силовую фазу, когда участник выдвигает взаимно противоречащие или взаимоисключающие требования, бескомпромиссное отстаивание которых означает нанесение ущерба другой стороне
2. Конфлікт як цілісний процес складається з послідовних стадій, характеризується динамікою і розвивається у певних межах (рис. 1). В.М.
Кудрявцев (В.Н. Кудрявцев) говорить про соціальний конфлікт, «... имея в виду процесс, в котором два (или более) индивида или группы активно ищут возможность помешать друг другу достичь определенной цели, предотвратить удовлетворение интересов соперника или изменить его взгляды и социальные позиции» (Юридическая, 1995, с. 7).
Рисунок 1 – Процес розвитку конфлікту
П О Ч А Т О К
(зародження) конфлікту
П Р О Т И Р І Ч Ч Я
З А К І Н Ч Е Н Н Я
(вичерпання) конфлікту
Процес розвитку конфлікту зазвичай включає три основні стадії:
1) латентну (передуючу конфлікту) – стадію, на якій конфлікт характеризується усіма елементами, за винятком зовнішніх дій. Головна особливість стадії – наявність необхідної умови для конфліктної ситуації – протиріччя;
2) відкритого конфлікту, коли конфліктна ситуація спонукає одну або декілька сторін вдатися до конфліктної поведінки: перешкоджання досягненню супротивником його цілей та/або забезпечення досягнення своїх власних інтересів. Характерною особливістю таких дій може бути ескалація конфлікту – наростання гостроти і розмаху конфліктних дій, обумовлене загостренням між протиборчими сторонами. Результатом ескалації можуть бути:
⇒ у випадку несумісних інтересів та бажанням домінувати аж до знищення супротивника насильницькими методами або завдання йому фізичної шкоди – локальні збройні конфлікти, війна, терор тощо (зазвичай такий розвиток конфлікту має місце, коли одна із сторін конфлікту володіє явними перевагами у ресурсах, силі, конкурентній позиції);
⇒ в іншому випадку, за обопільною готовністю сторін до взаємних поступок, пошуку компромісу та співпраці, конфлікт переходить до заключної стадії:
3) вирішення конфлікту, після чого він вважається сторонами вичерпаним.
Управління та врегулювання конфлікту забезпечується залученням та практичним застосуванням різних стратегій, прийомів, методів.
Закінченням конфлікту прийнято вважати припинення дій всіх сторін конфлікту, незалежно від мотивів і причин, які до цього спонукали.
Таким чином, наведена послідовність розвитку конфлікту – від неповного до повного, із подальшим його вирішенням – характеризується якісними змінами у основі і динаміці протікання конфлікту, можливими змінами складу його учасників, масштабністю та інтенсивністю протистояння тощо. Однак соціально-економічним системам на противагу згаданому вище поступальному розвитку конфлікту властивий також і низхідний ровиток (затухання)
конфлікту – трансформація повного або неповного явного (відкритого) конфлікту в латентний (прихований) чи гармонійні стосунки сторін (див. рис.
1). Прикладом можуть слугувати конфлікти, які, виникнувши одного разу, у подальшому або консервуються (стають латентними), не зникаючи, або процес їх урегулювання увінчався повною згодою зі спірних питань, усунувши сам предмет конфлікту (протиріччя).
Для чіткого усвідомлення природи конфлікту, виокремлення його як об’єкту дослідження важливим є визначення меж конфлікту, а саме зовнішніх обмежень у просторі і часі. Доцільно розглядати у зв’язку з цим такі аспекти:
просторовий, часовий та системний.
Просторові межі конфлікту визначають територію, яка залучена до конфлікту. Таке чітке визначення важливе, по-перше, для виявлення дійсних учасників конфлікту, особливо у випадку міжнародного конфлікту, по-друге, просторові межі впливають на вибір методів (способів) і можливостей розв’язання конфлікту.
Часові межі конфлікту визначають тривалість конфлікту, одночасно встановлюючи його контрольовані точки – початок і закінчення (див. рис. 1). В залежності від стадії: початок конфлікту, його розвиток (продовження), трансформація в інші форми протистояння або завершення (розв’язання), є можливим надання правової і юридичної оцінки діям (або бездіяльності) учасників конфлікту на певний момент часу, особливо у разі зміни складу учасників конфлікту.
Конфлікт, як ми відзначали раніше, відбувається в системі (соціальній групі, корпоративному об’єднанні, державі, міжнародній спільноті), як упорядкованій множині елементів, взаємопов’язаних між собою і утворюючих цілісну єдність, якій притаманні складні і багатоманітні зв’язки. З огляду на це та соціальне коріння конфлікту, системний підхід найбільш повно і адекватно відповідає завданням дослідження його природи.
І.К. Бистряков, досліджуючи проблеми збалансованості в управлінні складними системами, визначає важливість системного підходу в сфері
економіки природокористування і охорони довкілля: «принципы управления … должны опираться на опыт теоретических и практических разработок в области экономики природопользования и охраны окружающей среды, а также на теорию и методологию системного анализа процессов и структур в сопредельных областях научных знаний, включая географию, социологию, биологию, экологию, территориальное проектирование» (Быстряков, 2001, с.
51-52).
Підсумовуючи вищевикладене, підкреслимо важливість внутрішньосистемного аспекту дослідження конфлікту з точки зору: 1) виокремлення саме конфліктуючих сторін із усього кола залучених до конфлікту; 2) управління конфліктом.
Внутрішньосистемні межі конфлікту дозволяють також зорієнтувати дії його сторін на запобігання руйнуванню системи (якщо це необхідно).
3. Конфлікт як результат дії або бездіяльності: конфліктна ситуація не обов’язково може бути викликана діями однієї або декількох сторін. У багатьох випадках бездіяльність (свідома або несвідома) провокує конфлікт, наприклад, нехтування державою екологічними інтересами окремих громадян чи суспільства в цілому; свідоме блокування однією із країн співпраці з врегулювання екологічних проблем транскордонного забруднення.
Слід зазначити, що у науковій літературі, публікаціях, засобах масової інформації широке використання знайшли терміни «інцидент»,
«протистояння», «боротьба», «криза», «суперечка» як синоніми конфлікту.
Зважаючи на різноманіття конфліктів, відмінності у їх визначенні та особливості методологічного характеру, вважаємо за доцільне запропонувати таку дефініцію конфлікту, яка б поєднала всі його види. Це дозволить у подальшому уникнути стилістичних і семантичних розбіжностей у тлумаченні поняття «конфлікт» стосовно тематики дослідження і дасть змогу використати системний підхід для детермінації (дослідження природи) ЕК, його предмету, динаміки, методів врегулювання та типології.
Узагальнивши попередні наукові напрацювання і відомості літературних джерел, долучивши сучасні тенденції, у подальшому під конфліктом ми пропонуємо розуміти ситуацію несумісних або ворожих інтересів, у якій одна або більше сторін переслідують або загрожують переслідувати свої цілі і інтереси (економічні, соціальні, екологічні тощо) за допомогою обраних механізмів і методів впливу, в тому числі і насильницьких.
Наведене визначення, на нашу думку, відображає необхідні властивості, притаманні будь-якому конфлікту.
Характеризуючи конфлікт, слід виокремити наступні основні його риси. По-перше, поширеність конфліктів: вони іманентні суспільству, є невід’ємним елементом розвитку суспільства і індивіда. Із розвитком суспільно-економічних відносин кількість, інтенсивність і характер протікання конфліктів постійно зростають. Поряд із політичними, соціальними, діловими, воєнними, економічними конфліктами виникають нові, як то інформаційні, ресурсні (екологічні), спричинені сучасними тенденціями і особливостями соціально- економічного розвитку, насамперед, поступовою трансформацією технологічних укладів від індустріального до постіндустріального і наступних. Конфліктний потенціал досить часто є тією рушійною силою, яка спонукає до пошуку інноваційних рішень (політичних, соціальних, господарських, технологічних, бізнесових тощо).Серед прибічників «позитивізму» конфлікту – класик конфліктології, німецький соціолог Ральф Дарендорф, а також Льюіс А.
Козер (Coser, 1956) та представники сучасної школи менеджменту.
По-друге, будь-який конфлікт має імовірнісний характер виникнення і протікання, тобто дії і рішення сторін-учасників конфлікту не є жорстко детермінованими, їм притаманна невизначеність, внаслідок чого і сам результат конфлікту є непередбачуваним. Це пояснюється суб’єктивним характером конфлікту (природа конфлікту визначається людським чинником), як явища (процесу), оскільки частіш за все жоден із його учасників не в змозі спрогнозувати дії іншого і передбачити його рішення. Окрім того, невизначеність у прийнятті рішень однією стороною конфлікту пояснюється
залежністю від поведінки і дій іншої сторони (інших сторін), залучених у конфлікт, в умовах відмінності цілей і неспівпадіння інтересів.
По-третє, незважаючи на імовірнісний характер протікання конфлікту внаслідок непередбачуваності дії і рішень сторін, конфлікт – прогнозований процес, яким можливо і доцільно управляти, корегувати його протікання, керувати можливими результатами і наслідками. Оскільки протиборство (протистояння) відбувається у соціумі, учасники конфлікту, декларуючи протилежні цілі і переслідуючи різні інтереси, мають аналізувати ситуацію, вибудовувати тактику і стратегію поведінки, розроблювати плани, втілювати їх в конкретні рішення, вносити за необхідності корективи. Науковий доробок даного напряму досліджень є досить суттєвим. Так, починаючи із середини ХХ ст., коли Дж. фон Нейман і О. Моргенштерн в роботі «Теорія ігор і економічна поведінка» (Фон Нейман, 1970) сформулювали принципи наукового аналізу дій і рішень у конфліктних ситуаціях, математичний апарат, який спирається на теорію ігор1
1Математична дисципліна, яка займається моделюваннямвзаємодії людей з різними інтересами.
, пошуку оптимальної поведінки суб’єктів для широкого кола конфліктів постійно розширюється і удосконалюється. Наприклад, можна навести дослідження Нобелівського лауреата у галузі економіки Томаса Шеллінга «Стратегія конфлікту» (Стратегия, 2007), присвячене побудові теорії стратегічної поведінки для ситуації формально рівноправних учасників, інтереси яких частково співпадають, а частково – конфліктні; роботи Лефевра В.О. і Смоляна Г.Л., зокрема «Алгебра конфлікту» (Лефевр, 2007; Лефевр, 1967; Смолян, 1967), Вентцеля Є.С., Оуена Г., ін.
2. Методологічні підходи до детермінації екологічного конфлікту
Формування ефективної системи природокористування і впровадження принципів сталого розвитку у практику суспільних відносин потребують удосконалення концепції природокористування. У першу чергу це стосується розуміння складності і багатоаспектності глобальних еколого-економічних проблем:
– чи взаємопов’язані деградація навколишнього природного середовища, соціально-політична нестабільність і національна безпека?
– чи у змозі співпраця і узгоджені спільні дії з розподілу (використання) природних ресурсів та захисту довкілля сприяти вирішенню проблем сталого розвитку?
Підходи до детермінації екологічного конфлікту. Як соціальне явище, ЕК виникають протягом усієї історії існування системи відносин «суспільство – довкілля – економіка» і мають такі характерні риси:
• з одного боку, екологічний конфлікт має такі ж сутнісні риси та механізм розвитку, як і будь-який соціальний конфлікт;
• з іншого – має специфічні особливості, притаманні тільки екологічному конфлікту. Це, преш за все, такі:
– предмет ЕК (основна причина, протиріччя конфлікту);
– об’єкт ЕК;
– процес виникнення, розвитку (протікання) і розв’язання ЕК;
– наслідки ЕК.
Важливою фундаментальною проблемою вивчення ЕК є його детермінація, пов’язана із дослідженням його природи та визначення таких характеристик як предмет, об’єкт, динаміка, типологія та методи врегулювання.
Загальнофілософську категорію детермінації стосовно теорії конфлікту застосовуватимемо для розуміння об’єктивної і суб’єктивної обумовленості конфлікту, використовуючи головний підхід детермінації – як безпосередню причинну обумовленість конфлікту, так і опосередковано діючу. Однак, аналізуючи виникнення конфлікту, не можна не враховувати дію комплексу чинників, які не мають причинного характеру. На переконання І.К. Бистрякова, «в естественнонаучном плане экологические проблемы следует рассматривать в полииерархической и многоуровневой системе взглядов на природу, подчиненной законам специфической системной организации, включающей различные формы движения материи» (Быстряков, 2001, с. 53).
Тож, враховуючи складну природу ЕК, методологія дослідження має
враховувати і такі аспекти, як: закони (закономірності) взаємодії системи і її елементів; просторовий чинник; часовий чинник; функціональні зв’язки;
динамічні і статичні зв’язки; раціональність і ірраціональність дій тощо.
Аналіз ЕК має базуватися на конкретних протиріччях, які складають його основу, дозволяють ідентифікувати його як екологічний конфлікт. Як нами зазначено вище, дослідження причин і умов виникнення конфлікту є питанням про сукупність чинників, які визначають і стимулюють загострення протиріч у соціально-економічній системі і можливу трансформацію їх у конфлікт.
Подальше вирішення проблеми детермінації ЕК має враховувати такі загальні підходи.
1. Зважаючи на різноманіття конфліктів, різні причини і умови їх виникнення, за природою виникнення конфлікти можна розподілити на такі основні групи: а) політичні; б) економічні; в) соціально-побутові; г) юридично- правові, ін.
Відповідно, можемо вести мову про політичні, економічні, соціальні й інші протиріччя, які формують причину (причини) конфлікту (конфліктів).
Зазначимо, що не обов’язково маємо ситуацію «одне протиріччя – один конфлікт»: як окреме протиріччя може спричинити декілька різних за своєю природою конфліктів, так і один конфлікт може бути спровокований низкою протиріч. Однак, при дослідженні конфлікту будь-якого виду слід виокремлювати об’єктивні і суб’єктивні причини його виникнення, які завжди мають місце.
2. Конфлікт має складну багатошарову елементну структуру, тому його природа може ускладнюватися внутрішньосуб’єктними та ірраціональними чинниками, наприклад, звичками, менталітетом, інстинктами.
3. Оскільки конфлікт – це ситуація несумісних або ворожих інтересів, відповідно маємо систему суб’єктно-об’єктних відносин (або взаємодії) у соціальному середовищі. Тобто факт усвідомлення протиборчими сторонами своїх інтересів і наявність перешкод у їх досягненні є визначальним у процесі детермінації конфлікту.
4. Враховуючу ту обставину, що конфлікт не є статичним, при його детермінації слід зважати як на тимчасово діючі чинники, так і постійно поновлювані.
Екологічна конфліктологія, яка є досить молодим напрямом досліджень у галузі економіки природокористування і охорони довкілля, останнім часом отримала імпульс прискореного розвитку. Теоретичні та емпіричні дослідження останніх десятиліть стосовно впливу антропогенних факторів на глобальні зміни у навколишньому середовищі поки що не можна охарактеризувати як системні, які базуються на єдиних методологічних принципах, критеріальній базі, правових засадах. Наприклад, автори монографії «Юридическая конфликтология», досліджуючи юридичні і правові аспекти різних типів конфліктів, зазначають, що екологічний конфлікт є одним із різновидів соціального конфлікту. Однак далі висловлюється застереження, що «... в этих случаях [«конфликт» общества с природой или «конфликт» человека с самим собой] несомненно имеются противоречия, но слово «конфликт» для подобных ситуаций мы берем в кавычки, поскольку оно неадекватно тому представлению о конфликте, которое развивается в данной книге» (Юридическая, 1995, с. 7).
Тобто мається на увазі критерій, який характеризує і відрізняє філософські трактування понять «конфлікт» і «протиріччя», – це наявність суб’єкту (або суб’єктів) як носіїв конфлікту. Дійсно, зіткнення протилежних інтересів (що є ядром конфлікту) усвідомлено спонукає сторони конфлікту до активних дій.
Саме такий підхід складає основу філософського розуміння протиріч і їх розвитку, згідно якої у природних протиріччях не буває фази конфлікту:
«Конфликт как фаза противоречия возможен лишь тогда, когда его стороны представлены субъектами. Где субъекта нет – не может быть конфликта»
(Штракс, 1977). Це означає, що знаходитися у конфлікті можна тільки з ким- небудь – з іншим суб’єктом, їх групою тощо.
Тобто, конфлікт передбачає, по-перше, наявність суб’єкту (суб’єктів), які б представляли сторони конфлікту, по-друге, можливість активних і усвідомлених дій з боку даних суб’єктів. Саме цим, на переконання прибічників філософської концепції, конфлікт відрізняється від протиріччя,
сторони якого не обов’язково мають бути представлені суб’єктами.
Але, на наш погляд, зазначений підхід дещо звужує і обмежує проблемне поле конфліктів тільки «людським» чинником. Дійсно, витоки протиріч, які є причиною екологічних конфліктів, у більшості випадків є саме соціальними.
Але сучасний етап розвитку соціально-економічних систем продукує нові виклики: нерівномірний розподіл природних ресурсів за територією та суб’єктами, нерівні права доступу до природних ресурсів, нестача або виснаження окремих природних копалин, широке залучення технологій і інформації у процеси виробництва і споживання, неконтрольованість людиною багатьох процесів і сфер життєдіяльності є потенційними причинами ЕК. Як наслідок, маємо комплекс не тільки соціально-економічних, а й екологічних проблем, які суттєво обмежують подальший розвиток суспільства. Тому слід, на наш погляд, розширити наукове (філософське) і соціальне трактування конфлікту, одночасно зважаючи на той факт, що природа або техніка не можуть активно і усвідомлено взаємодіяти із людиною.
Актуальність і важливість ЕК у розвитку соціально-економічних систем дає змогу говорити про окремий напрям такої сфери наукових досліджень, як екологічна конфліктологія. Вона залучає у свою орбіту такі наукові галузі, як екологія, соціологія, економіка, право, психологія. Предметом вивчення є конфлікти, які виникають і розвиваються на різних рівнях з приводу власності, використання або розподілу природних ресурсів та вирішуються в межах національного або міжнародного права. Екологічний конфлікт, хоча і є різновидом соціального, але його предмет, об’єкт, соціально-економічна природа виникнення, динаміка розвитку, механізми вирішення характеризуються певною специфікою, яка вирізняє його зі звичайних соціальних конфліктів. Окрім того, складнощі у дослідженні ЕК обумовлені характером причинно-наслідкових зв’язків ЕК, своєрідними зовнішніми умовами динаміки ЕК, різновекторними і динамічними зв’язками між довкіллям, конфліктом і співпрацею у цій сфері.
Предмет і об’єкт екологічного конфлікту. Визначення ідентифікаційних ознак ЕК має, з одного боку, спиратися на загальні поняття про конфлікт як соціальне явище та існуючі загальні теорії конфлікту, з іншого, – відображати саме екологічний його аспект, екологічну складову, яка дає змогу виокремити ЕК як самостійну категорію, що може характеризувати певний стан взаємовідносин у системі «суспільство – природа».
Для розуміння природи саме ЕК його зв’язок із соціальними протиріччями є необхідною, але недостатньою умовою. Дослідження ЕК має базуватися на конкретних протиріччях, які утворюють його основу і дозволяють ідентифікувати його як екологічний конфлікт. Такими ідентифікаційними ознаками ЕК є його предмет і об’єкт.
Під предметом конфлікту розуміють об’єктивно існуючу або уявну проблему, яка є причиною протиріч між сторонами. Це – основне протиріччя, через яке і заради розв’язання якого суб’єкти вступають у протиборство.
Предметом ЕК є проблема володіння природним ресурсом (екологічною цінністю) і/або контролю над ним, що може принести певні вигоди (не обов’язково фінансові) одному або декільком суб’єктам.
Вірне визначення предмету конфлікту сприяє у подальшому обґрунтованому вибору шляхів і методів вирішення (врегулювання) конфлікту.
Стосовно об’єкту конфлікту, то ним може бути будь-який елемент матеріального світу і соціальної реальності, здатний слугувати предметом особистих, групових, суспільних або державних інтересів. На переконання відомого російського соціолога В.О. Ядова (В.А. Ядов), «на самом деле во всех конфликтах речь идет о двух вещах или даже об одной: о ресурсах и о контроле над ними. Власть с этой точки зрения – это вариант контроля над ресурсами, а собственность и есть сам ресурс…» (Ядов, 2006). Тобто, об’єкт конфлікту в реальній системі відносин – це завжди якийсь дефіцитний ресурс.
Об’єктом ЕК є природний ресурс чи екологічна цінність, що через певні обставини знаходяться на перетині інтересів різних соціальних або економічних суб’єктів, які прагнуть до володіння або контролю над ними.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, можемо визначити екологічний конфлікт як протистояння на внутрішньо- і/або міждержавному рівнях, спричинене несумісними чи ворожими інтересами однієї або більше сторін і їхньою боротьбою за право власності, використання (розподілу) природних ресурсів чи контролю над ними, яке супроводжується можливим застосуванням насильницьких методів для досягнення мети.
Типологія екологічних конфліктів. Екологічні проблеми, характерні для системи, часто не враховуються сторонами процесу ресурсокористування, як потенційні чинники соціополітичних і екологічних конфліктів.
При дослідженні ЕК слід мати на увазі їх іманентність суспільству, тобто внутрішній зв’язок із суспільством і неможливість їх існування поза суспільством. ЕК є продуктом взаємодії (відносин) суспільства (або окремих груп) і природи. Еколого-економічний характер прояву ЕК, динаміка проходження, їх інтенсивність, механізми вирішення чи причини можливого загасання або трансформації в інші типи конфлікту визначаються особливостями життєдіяльності еколого-економічних систем, ресурсними режимами і соціоприродними умовами.
Реальність сьогодення така, що суспільство вимушене жити в умовах існуючих ЕК, бути готовим до їх виникнення і запобігання, чітко усвідомлювати необхідність їх подолання, бути у змозі їх ефективно розв’язувати. Зазначений комплекс дій потребує розроблення адекватних механізмів розв’язання (вирішення) ЕК як на макро-, так і мікрорівнях, що вимагає специфічного втручання з боку зацікавлених сторін (державних структур, суспільних інституцій, громадських об’єднань, неурядових організацій).
Ґрунтовні дослідження природи конфлікту як соціального явища, а також проведені дослідження основних підходів до типологізації конфліктів, аналізу класифікаційних ознак, визначені нами предмет і об’єкт ЕК дозволили нам розробити і сформувати авторську типологію екологічного конфлікту (рис. 2).
Рисунок 2 – Типологія екологічного конфлікту
Характеристика основних типів екологічних конфліктів. Вирішення перспективних завдань дослідження ЕК потребує розроблення детальної його типології.
«земельні»;
«водні»;
«лісові»;
«мінеральні»;
«продовольчі»;
«асиміляційні»;
комплексні
глобальні;
міжнародні;
національні;
регіональні;
локальні
міждержавні;
міжкорпора- тивні;
міжнаціо- нальні (міжетнічні);
міжгрупові;
між індивіду- умом і групою
конфлікт держав;
конфлікт користувачів;
конфлікт власників;
конфлікт посередників;
конфлікт прийдешніх поколінь
коротко- терміно- вий (до 3-х міс.);
довготри- валий (більше 2-х років)
За типом (ідентифіка-
ційною ознакою)
За територіаль- ною ознакою (просторовими
межами)
За ієрархією
учасників За приналеж- ністю учасників
За тер- міном тікання про-
За чинниками
(причинами) За методами
вирішення За резуль- татами вирішення
За сту- пенем прояву
напрямом За дії
конфлікт, керований дефіцитом ресурсу;
конфлікт, керований надлишком ресурсу
насильницькі;
ненасильницькі
конструктивні;
деструктивні
відкриті;
латентні (приховані)
верти- кальні;
горизон- тальні За роллю
екологічної складової у механізмі
ЕК
ступенем За невизначе- ності ситу- ації, у якій протікає
ЕК Предмет і
об’єкт ЕК
ЕК
реальні;
формальні;
псевдоеко- логічні
конфлікт в умовах невизначеності;
конфлікт в умовах ризику;
конфлікт в умовах визначеності
1. За типом (ідентифікаційною ознакою), тобто базовим компонентом екосистеми або екосистемною функцією (послугою), які є (або потенційно можуть бути) причиною конфліктної ситуації з приводу його залучення до процесів виробництва, споживання і обміну – це ключова, базова класифікаційна ознака типології ЕК. Ми виокремлюємо такі ЕК: 1) «земельні»; 2) «водні»; 3) «лісові»; 4) «мінеральні»; 5) «продовольчі»; 6) «асиміляційні»; 7) комплексні (більш детально див.: Сабадаш, 2006 а; Сабадаш, 2006 б). Саме у зв’язку із залученням екосистемного компоненту (екосистемної функції/послуги) у систему «виробництво – споживання» виникає конфліктна ситуація і у подальшому формується ядро конфлікту.
Глобалізаційні процеси «продукують» і нові проблеми, які можуть бути чинником потенційних екологічних конфліктів: генна інженерія та генетично модифіковані продукти – джерело «генетичних» конфліктів; «цифрова» нерівність (різниця у рівнях розвитку інформаційних технологій у мегаполісах, великих містах і периферії) та використання «інсайдерної» (insider) інформації (Engelen, 2003) – джерело «інформаційних» конфліктів.
В інформаційній економіці найціннішим товаром є інформація, вона стає основним ресурсом, який формує якісно новий спосіб суспільного виробництва.
На думку Л.Г.Мельника, «информация становится ключевым природным фактором, на котором концентрируется общественное производство.
Информация – единственная природная субстанция, добывание (сканирование) которой из среды не наносит прямого ущерба природе. Более того, это в значительной степени избавляет от извлечения из среды вещества и энергии»
(Мельник, 2003, с. 65). Ще одне підтвердження знаходимо у В.Л. Іноземцева:
«… использование знаний и информации как основных производственных ресурсов значимо в настоящее время именно потому, что оно проникает во все сферы экономики, а не концентрируется лишь в ее отдельных секторах»
(Иноземцев, 2005, с. 127).
Широке залучення інформації у процеси виробництва та споживання дає змогу вивільнити матеріальні ресурси, забезпечуючи таким чином збереження
