МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ»
Факультет гуманітарних наук Кафедра літературознавства
Кваліфікаційна робота Освітній ступінь – бакалавр
на тему:
«Психоаналітичний дискурс у творах В. Винниченка та Г.
Ібсена»
Виконала: студентка 4-го року навчання спеціальності: 035.01 Філологія (українська мова та література);
освітньої програми: Мова, література та компаративістика Чекан Марія Андріївна Керівник: Агеєва В. П.,
доктор філологічних наук, професор Рецензент_____________
Кваліфікаційна робота захищена з оцінкою «_________»
Секретар ЕК_____________
«___» ____________
Київ – 2020
2
Зміст
ВСТУП ... 3
РОЗДІЛ I.ПСИХОАНАЛІЗ І ЛІТЕРАТУРА: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ... 7
1.1. Зигмунд Фрейд та наукове пізнання психоаналізу ... 7
1.2. Методи психоаналізу ... 13
1.3. Інтеграція психоаналізу в українську літературу ... 17
РОЗДІЛ ІІ. ПСИХОАНАЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА... 27
РОЗДІЛ ІІІ. ПСИХОАНАЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС ГЕНРІХА ІБСЕНА ... 30
ВИСНОВКИ ... 39
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ... 41
3
ВСТУП
В загальному розумінні, психоаналіз – це намагання виявити підсвідомі мотиви дій, витоки морально-психологічних настанов особистості [32].
Більшість людей не замислюються над тим, що свідомість – це ще не вся психіка і навіть не більша її частина. Поза свідомістю знаходиться потужний апарат, який формувався протягом багатьох тисячоліть і діяльність якого недоступна самоспогляданню, приблизно так само як не доступно споглядати за роботою печінки чи інших життєво необхідних органів. Проте саме в цій прихованій, підсвідомій частині психіки знаходиться першоджерело багатьох наших відчуттів і думок. [32]
У сфері підсвідомості переплітаються психічні і соматичні відхилення. Психічні відхилення переходять у хворобу тіла. Саме тут формуються підсвідомі симпатії і антипатії до людей, причини конфліктів, які іноді дуже важко зрозуміти.
У підсвідомості виникають так звані «грандіозні ідеї», виникають бажання до героїчних чи злочинних вчинків, які не очікує від себе ні сама людина, що робить ці вчинки, ні ті що її оточують. Всі соціальні, міжособистісні стосунки, масова психологія – все це виникає на рівні підсвідомості.
Для літератури психоаналіз є надважливим явищем, адже усі підсвідомі процеси, на нашу думку, знаходять своє відображення у творчих роботах митця.
В. Винниченко та Г. Ібсен – відомі класики світової літератури. На перший погляд такі різні – один є українським прозаїком, інший – норвезьким драматургом, проте насправді надзвичайно подібні на рівні своїх підсвідомих інтенцій. Цей факт дає підстави розглянути творчість обох митців у межах однієї праці.
4
Актуальність дослідження зумовлена поглибленням психоаналітичного вивчення літературної творчості і, зокрема, психоаналітичного дискурсу у творах українського та норвезького письменників. До того ж важливо розширити загальні відомості у сфері психоаналізу, що є одним із провідних методів сучасного літературнознавства.
Саме тому предметом цього дослідження є психоаналітичний дискурс В.
Винниченка та Г. Ібсена, а об’єктом – романи В. Винниченка «Лепрезорій»,
«Слово за тобою, Сталіне!» та «Нова Заповідь», а також п’єси Г. Ібсена
«Ляльковий дім» та «Привиди».
Мета й завдання дослідження
Метою дослідження є аналіз підсвідомих інтенцій письменників на матеріалі творчості В. Винниченка та Г. Ібсена, а також причин інтеграції цих інтенцій в текст за допомогою методів психоаналізу .
Задля реалізації мети необхідно виконати наступні завдання:
описати явище виникнення та охарактеризувати поняття і трактування психоаналізу за працями З. Фрейда;
відстежити процес проникнення психоаналітичної теорії в українське літературознавство;
зрозуміти зміни, яких зазнав психоаналіз у дослідженнях українських літературознавців;
визначити, чи зазнали український та норвезький письменники впливів психоаналітичної теорії;
дослідити вияви авторських психічних особливостей у власній творчості;
з’ясувати, як саме відбувається перенесення особистих страхів, комплексів, патологій на творчі здобутки митців;
5
Теоретичну базу дослідження становить корпус праць про психоаналіз А. Шопенгауера, С. Замалієвої, О. Бідюк, Н. Зборовської, І. Хмельницького, С.
Балея, С. Павличко, В. Підмогильного, М. Ласло-Куцюк, О. Забужко тощо.
Основною теоретичною базою є праці З. Фрейда. У дослідженні були використані такі методи як історично-літературний, психоаналітичний та компаративістичний.
Стан опрацювання теми. Наразі ми маємо масштабний доробок вивчення психоаналітичної концепції. Її базою однозначно є дослідження З.
Фрейда – основоположника психоаналізу. Збірник його лекцій «Вступ до психоаналізу», де Фрейд пояснює труднощі й особливості психоаналізу, а також описує його основні методи і результати, є для нас цінним теоретичним матеріалом. Ці дискурси підводять підсумки тридцяти років старанних і кропітких досліджень.
Кращому розумінню психоаналізу сприяють праці Н. Зборовської
«Психоаналіз і літературознавство» та С. Замалієвої «Психоаналітичне вчення З. Фрейда: Історико-філософский аналіз».
Праця «Аналіз сновидінь» в основному направлена на дослідження З.
Фрейдом наявності в психіці людини типових форм реагування, зокрема Едіпів комплекс і комплекс Електри.
У статті „Метод катарсису” Ж. Шарко розповідає про новий відкритий ним і З. Фройдом метод лікування психічних розладів у людини без допомоги гіпнозу.
Для дослідження історії українського психоаналізу ми звернулися до статті О. Бідюк «Психоаналітичні дослідження в українському літературознавстві: здобутки та перспективи», звідки дізнаємося, що як явище психоаналіз виникає наприкінці ХІХ – початку ХХ століття у клінічній практиці.
Стаття І. Хмелецького «Патологічний елемент в особистості і творчості Фрідріха Ніцше» 1904 року стала не надто популярною на той час, проте саме
6
вона мала ключове значення для подальшої історії розвитку психоаналізу в українському літературознавстві ХХ ст. У ній автор вперше сформулював думку про те, що «за творами художника і мислителя стоїть його особистість:
оцінка її не менш важлива та цікава», а також, що «без спеціальних знань у психопатології вона не може дати всього, що треба» [37; 52]. Ця популярна думка вперше прозвучала у світі, випередивши не тільки українських літературознавців, а й навіть самого Фрейда.
Щодо аналізу творів українського письменника, існує низка досліджень його творчості крізь призму різних ракурсів. Найбільш актуальним є дослідження Г. Сиваченко «Пророк не своєї вітчизни. Експатріанський
«метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст».
Зі статті О. Бойченка «Патанатом Генріх Ібсен» були взятті відомості про наявні схожі риси у написанні драми Г. Ібсена «Привиди» з творами як зарубіжних, так і вітчизняних авторів.
Структура роботи. Перший розділ складається із трьох підпунктів.
Спочатку ми подаємо історію створення та поетапний розвиток психоаналізу його основоположником – З. Фрейдом. Це і є перший підпункт. Далі, у другому підпункті розділу ми маємо на меті пояснити принцип роботи психоаналізу не на літературному рівні, а на практичному, адже в розумінні первинної сутності методу приховане те підґрунтя, яке дозволило виникнути та розвинутися таким другорядним гілкам наукових досліджень, як літературний психоаналіз. Третій підпункт присвячений зародженню та особливостям розвитку українського психоаналізу.
У другому розілі праці йдеться про психоаналітичний дискурс В.
Винниченка на матеріалах його романів «Лепрезорій», «Слово за тобою, Сталіне!» та «Нова Заповідь».
Третій розділ є аналізом п’єс Г. Ібсена «Ляльковий дім» та «Привиди»
крізь призму психоаналізу.
7
Розділ I. Психоаналіз і література: теоретичні та історичні аспекти
1.1. Зигмунд Фрейд та наукове пізнання психоаналізу
Слово психоаналіз походить із грецької мови, а саме від слів «душа»,
«розчленування» [30]. Під кінець ХІХ ст. поняття психоаналізу як нового методу лікування психічних розладів було введено в наукову літературу.
Вперше воно по було використане в статті про етіологію неврозів та опубліковане німецькою мовою 15 травня 1896 г [12]. У словнику з психоаналізу Лапланша і Понталіса знаходимо наступні визначення психоаналізу: «метод дослідження, що спирається на виявлення несвідомих значень слів, вчинків, продуктів уяви людини (снів, фантазій , марення)»;
«метод лікування невротичних розладів, заснований на цьому дослідженні»;
«сукупність теорій психології і психопатології, в яких систематизовані дані, отримані психоаналітичним методом дослідження і лікування»[17].
Дослідниця Замалієва С. А. у своїй ґрунтовній праці вказує, що джерелами психоаналізу по праву вважаються медична практика, філософія, літературні джерела і самоаналіз його засновника. Також вона стверджує, що до того як Фрейд прийшов до психоаналізу, він провів ряд досліджень в області гістології, фізіології та неврології, пройшов стажування у Франції та попрацював лікарем, причому як з дорослими пацієнтами, так і з дітьми.
Упродовж декількох років відомий вчений був завідувачем неврологічним відділенням у Віденському інституті дитячих хвороб. Незважаючи на досягнуті успіхи в сфері невропатології, Фрейд змушений був визнати, що причина виникнення нервових хвороб і їх природа як і раніше залишаються для нього загадковими. Пройшовши стажування у знаменитого Ж. Шарко в паризькій лікарні Сальпетрієр (1885-1886) погляди Фрейда зазнали таких змін, що згодом це змусило його докорінно переглянути своє ставлення до причин цих захворювань і методів лікування нервовохворих. Істерія стає тепер для нього
8
важливим об'єктом дослідження і лікування, призвівши до становлення психоаналізу. Після цього Фрейд став враховувати психогенний характер нервових розладів, тобто став виходити з того, що захворювання мають не органічний характер, а в більшій мірі обумовлюються внутрішніми психічними конфліктами [12]. Сам Фрейд неодноразово підкреслював, що історія психоаналізу починається тільки з моменту певного технічного нововведення – відмови від гіпнозу. Метод вільних асоціацій стає альфою і омегою психоаналітичної терапії [17]. Безумовно, становлення психоаналізу пов'язано не тільки з терапевтичною, а й дослідницькою діяльністю Фрейда. Самоаналіз став для Фрейда тією складовою, необхідною і багато в чому визначальною в його дослідницькій та терапевтичній діяльності. «Мій самоаналіз є, фактично, найбільш важливою справою» [32], – підкреслював Фрейд.
Однак варто зазначити, що філософські витоки психоаналізу часто виявляються поза межами серйозного розгляду. Так текстологічний аналіз робіт Фрейда за дослідженням пані Замалієвої свідчить про суперечливість його висловлювань з приводу філософських передумов психоаналізу. Дослідниця доводить, що описуючи в одній зі своїх робіт 1914 р історію розвитку психоаналітичного руху і розглядаючи висунуту Фрейдом ідею про витіснення як фундаменту, на якому стоїть увесь психоаналіз, він категорично заявляє, що до теорії витіснення він прийшов самостійно, що йому не відомі впливи, які наблизили б його до неї, і що він довго вважав свою ідею оригінальною, поки О. Ранк не показав йому те місце в роботі Шопенгауера «Світ як воля і уявлення», де обґрунтовується ідея «божевілля». В інших роботах Фрейд безпосередньо посилається на Шопенгауера. Зокрема, обговорюючи проблему сексуальності, він підкреслював, що Шопенгауер давно вказав людям, наскільки їх дії і думки зумовлюються сексуальними прагненнями в звичайному сенсі слова, і що цей філософ довів ні з чим не порівнянне значення сексуального життя [12].
9
У 1913 р. Фрейд зазначив, що проблема смерті, за Шопенгауером, стоїть на порозі якоїсь нової філософії. Обґрунтовуючи в 1920-х рр. уявлення про інстинкті смерті, засновник психоаналізу писав про те, що тим самим він ненавмисно потрапив у гавань філософії Шопенгауера, для якого смерть є
«власний результат» і, отже, мета життя, а сексуальний потяг втілює «волю до життя». Дуже схожим, як стверджує Замалієва, є ставлення Фрейда до Ніцше. З одного боку, в роботах Фрейда є посилання на цього філософа. Зокрема, розглядаючи питання про роль батька в первісному суспільстві, Фрейд в роботі
«Масова психологія і аналіз людського Я» підкреслював, що на зорі історії людства батько був надлюдиною, якого Ніцше очікував лише в майбутньому [12]. Вводячи в свої психоаналітичні конструкції термін «Воно», Фрейд відзначав, що Ніцше часто користувався цим граматичним терміном для позначення безособового, природно необхідного в людині. Однак залишається відкритим питання, чи вплинули ці ідеї на формування первинних психоаналітичних концепцій або, як стверджував Фрейд, звернення до Шопенгауера і Ніцше мало місце в процесі подальших змін, внесених ним в своє вчення про людину [12].
Можна поставити це питання й інакше – а чи не був знайомий Фрейд зі згаданими вище ідеями до того, як приступив до розробки психоаналітичного вчення? Є підстави для стверджувальної відповіді на це питання. Із роботи згаданої дослідниці дізнаємося, що в юності, будучи студентом Віденського університету, упродовж декількох років Фрейд входив до студентської організації, в якій широко обговорювалися філософські ідеї Шопенгауера та Ніцше. Члени цієї організації листувалися з останнім. Будучи студентом, Фрейд не міг не знати робіт цих філософів, тому що описані ними ідеї викликали жвавий інтерес у освічених людей, зокрема у студентів другої половини ХIХ століття. Відомо, наприклад, що вже на першому році навчання у Віденському університеті (1873) Фрейд читав роботу Ніцше «Народження трагедії з духу музики» і протягом трьох місяців 1884 р отримував інформацію про німецького
10
філософа від свого друга, особисто познайомився з ним. У рік смерті Ніцше (1900) Фрейд придбав кілька його робіт. Що стосується Шопенгауера, то вже у своїй першій фундаментальній праці «Тлумачення сновидінь» (1900) Фрейд тричі посилався на нього. Він писав про те, що багато авторів дотримувалися поглядів, висловлених німецьким філософом з приводу сновидінь, особливо щодо подібності між сновидінням і душевним розладом, коли Шопенгауер називав «сновидіння короткочасним божевіллям, а безумство – короткочасним сновидінням» [39]. Таким чином, можна вважати, що до виникнення психоаналізу Фрейд мав уявлення про філософські погляди Шопенгауера і Ніцше і що вони безсумнівно справили на нього вплив. Інша справа, що з різних причин він вважав за краще замовчувати про це, забуваючи витоки своєї психоаналітичної концепції. Як вважає С. А. Замалієва, просуваючись у своїй самоосвіті по шляху від філософії до медицини, Фрейд в результаті перейшов від медичного знання до філософського розуміння людини і культури. Про цю тенденцію Фрейд розповів кілька днів після того, як він ввів у науковий обіг термін «психоаналіз». Так, в листі від 2 квітня 1896 року він підкреслив, що якщо в роки юності єдиним його прагненням було придбання філософського знання, то, ставши всупереч свого бажання терапевтом, він все ж зумів перейти від медицини до психології, і тим самим наблизився до досягнення цього знання [12].
Отже, на перших курсах свого навчання в університеті Фрейд велику увагу приділяв вивченню філософії. Протягом декількох семестрів він не тільки відвідував курси з філософії, що не входили в його програму навчання, але і студіював філософські роботи. Про це свідчать листи Фрейда до одного друга його юності П. Зільберштейна, з яким він навчався в гімназії. У цих листах Фрейд підкреслював інтерес до філософії і висловлював жаль з приводу того, що його друг, який вивчає право, відкидає філософію, в той час як він сам, навчаючись на медичному факультеті, відвідував філософські курси, читав і захоплювався роботами Л. Фейєрбаха [12].
11
Відомо, що в студентські роки Фрейд прослухав п'ять курсів лекцій з філософії, прочитаних відомим тоді філософом Ф. Брентано. Два з них були присвячені Арістотелю, один курс, який Фрейд відвідував в четвертому семестрі, був присвячений аристотелівській логіці, другий, який під час літнього семестру 1876 року він відвідував три рази на тиждень, – філософії давньогрецького мислителя. Більше того, разом з одним зі своїх колег- студентів Фрейд встановив тісний контакт з самим Брентано. Він вів з ним листування, кілька разів був запрошений до нього додому, мав можливість чути його філософські ідеї в невимушеній атмосфері. Обидва філософи дуже захопилися одне одним. Причому Брентано справив на Фрейда таке враження, що в одному з листів до Зільберштейна той писав про намір домагатися для себе докторського ступеня з філософії та зоології. Брентано познайомив Фрейда з філологом Т. Гомперцем, автором роботи «Мислителі Греції», на прохання якого у віці 23 років Фрейд переклав дванадцятий том повного зібрання творів Дж. Мілля [12].
З одного боку, це дозволило Фрейду познайомитися з ідеями великого філософа, а з іншого - стало живильним підґрунтям для подальшого обґрунтування психоаналітичної концепції про відновлення в пам'яті пацієнта ситуації травми, що обумовила психічні захворювання. Переклад творів Мілля підштовхнув Фрейда до прочитання інших робіт цього автора. І якщо в процесі перекладу дванадцятого тому йому не сподобався неживий стиль Мілля, то в інших його філософських працях він виявив афоризми і влучні вислови, які привернули його увагу [12].
Як влучно зазначає пані Замалієва, було би невірним співвідносити витоки виникнення психоаналізу цілком і виключно з терапевтичною практикою Фрейда, з тими ідеями та теоріями, які були їм почерпнуті з неврології, фізіології та інших природно-наукових дисциплін. Оскільки опубліковані матеріали, що відображають листування Фрейда, переконливо демонструють, що захоплення Фрейда неврологічними концепціями, що
12
знайшли відображення в його роздумах з «наукової психології для фізіологів» і зіграли роль в підготовці рукопису, відомого сьогодні під назвою «Проект наукової психології», ми також дотримуємося цієї думки. Філософ починає свій пошук нових ідей, які могли б бути покладені в основу нового вчення, названого психоаналізом. Цей пошук характеризується тим, що Фрейд знову звертається до філософських робіт. Прагнучи вийти з методологічного глухого кута, пов'язаного зі спробами перенесення неврологічних і фізіологічних схем на ґрунт психології, Фрейд знайомиться з працями німецького філософа і психолога Т. Ліппса, і перш за все з його роботою «Основні проблеми життя душі» (1883), в якій особливу увагу було приділено розгляду несвідомих психічних процесів [12]. В одному з листів Флісса (1898 г.) Фрейд повідомив про те, що вивчає ідеї Ліппса. При цьому він назвав німецького філософа ясновельможним розумом серед сучасних філософських авторів [12].
Ідеї Ліппса про несвідоме стали для Фрейда тим джерелом натхнення, завдяки якому був зроблений один з вирішальних кроків на шляху створення психоаналітичного вчення про людину. Таким чином, не викликає сумнівів роль ідей Ліппса про несвідоме у формуванні психоаналітичного вчення Фрейда. Звідси виникають уявлення Фрейда про несвідоме у психічному плані, що лягло в основу психоаналізу. І якщо в середині 1890-х рр. засновник психоаналізу неодноразово висловлював почуття незадоволення, нарікаючи на нерозуміння природи психічних процесів, то після вивчення праці Ліппса він в одному з радістю відзначив, що його робота в області психології, пов'язана з визнанням несвідомого, стала успішно просуватися вперед [12].
Текстологічний аналіз робіт Фрейда показує, що в них згадуються імена таких філософів, як Діоген, Емпедокл, Епікур, Спіноза, Дідро, Руссо, Гассенді, Спенсер, Бергсон. У першій своїй ґрунтовній праці «Тлумачення сновидінь», яка ознаменувала собою, по суті справи, відкриття психоаналізу для масового читача, Фрейд посилався на багатьох філософів, згадуючи або коментуючи їх
13
висловлювання про сутність снів, а також процесів, що протікають в глибинах людської психіки.
Вплив філософських ідей на становлення психоаналізу можна заперечувати лише в тому випадку, якщо взагалі закрити очі на формування світогляду Фрейда і обмежитися розглядом його природничо-наукової бази.
Можна стверджувати, що в прихованому вигляді філософське розуміння людини було у Фрейда тим фактором, завдяки якому відбувалося як теоретичне, так і організаційне оформлення психоаналізу. У теоретичному плані філософська інтенція означала не тільки внутрішній перехід самого Фрейда від медицини до психології, а потім до метапсихологїї, але і зовнішнє структурування психоаналізу, пов'язане з перенесенням психоаналітичних методів дослідження людської психіки на історію, міфологію, релігію, культуру, художню літературу.
Таким чином, як в теоретичному, так і в організаційному планах з моменту свого виникнення психоаналіз був орієнтований на створення не просто психоаналітичної філософії, а цілої школи, в основі якої лежали філософськи осмислені уявлення про людину й культуру.
1.2. Методи психоаналізу
Під загальним поняттям “психоаналітична ситуація” називається ряд концепцій, при яких сильно перетинаються різні теоретичні і методичні аспекти. Психоаналітична терапевтична ситуація характеризується виразною асиметрією терапевта і пацієнта: пацієнт лежить на кушетці, терапевт сидить або обабіч, або за спиною пацієнта. Активна позиція в терапії належить пацієнту, він повинен вільно асоціювати. Поведінка терапевта в основному пасивна і відповідає стану «вільно плаваючої уваги», що означає стеження за всіма проявами пацієнта. Такий загальний хід терапії час від часу
14
перебивається активними висловлюваннями терапевта, які носять назву
“пропрацювання”. Висловлювання терапевта не є випадковими у часовому відношенні; вони відповідають тільки тим моментам, які є необхідними пацієнту. В цілому ж позиція терапевта є мовчазною.
За умовою терапії, пацієнт в його свідомій частині переживань визначає певний хід терапії і поводить себе відповідно до цього ходу. Він формально потрапляє начебто у дитячу роль. Слід додати, що таку роль він приймає лиш на п’ятдесят хвилин (тривалість однієї сесії), а опісля знову повертається до своєї звичної ролі дорослого. Ідеальним було б, як вказує З. Фрейд, «…якщо б він (пацієнт) поводився за межами терапії максимально нормально, а свої аномальні реакції виказував тільки у ситуації перенесення [38; 3]».
До асиметрії терапевтичних стосунків належать також поняття
«абстиненції» і об’єктивності або нейтральності терапевта. Під правилом абстиненції слід розуміти вилучення із стосунків з пацієнтом будь-яких контактів з ним поза аналітичною ситуацією. Поняття абстиненції включає в себе відмову з боку терапевта від усіх тілесних, емоційних чи комунікативних стосунків з пацієнтом, які могли б мимоволі посилити фантазії перенесення пацієнта по відношенню до терапевта або створити такі умови, щоб ці фантазії пацієнта могли бути задоволеними будь-яким позатерапевтичним чином.
Правило абстиненції терапевта має для пацієнта важливу захисну функцію, оскільки останній може бути спокійним під час терапії, що будь-які його патологічні переживання, які він може виявити в час сесії, не будуть піддані небезпеці зловживання з боку терапевта. Найчастіше абстинентність терапевта сприймається на початку терапії пацієнтом як жорстокість, холодність, нелюдяність або подібним іншим чином. Однак після того, як пацієнт починає розуміти сенс абстиненції, він відчуває цю позицію терапевта, як правило, як розслабляючу [28].
Будь-які експресивні ознаки з боку пацієнта (мова, жести, міміка і т. п.) під час терапії прийнято називати “матеріалом”. Ці ознаки обговорюються
15
(опрацьовуються) з пацієнтом, однак, з боку терапевта таке обговорювання не є активним [28].
У тісному взаємозв’язку з абстиненцією знаходиться “символічна анонімність” аналітика (Л. Стоун). Під цим слід розуміти стриманість терапевта у наданні інформації про самого себе, про свою сім’ю, свої інтерзацікавлення, світоглядну позицію і т. п. Символічна анонімність терапевта передусім означає стриманість аналітика у своїх оцінках по відношенню до пацієнта. Необхідно відмітити, що в теорії і практиці психоаналізу давно відомо, що така позиція або точніше, спроби до такої позиції терапевта є лиш устремлінням осягнути певну “чисту” мету, яка, очевидно, ніколи не буде у своїй повноті осягнута, а лиш може залишатись як важлива ціль. Терапія, в якій терапевт не може відчувати себе по відношенню до пацієнта емоційно співпереживаюче, а відноситься до нього лише з позицій співчуття, заздалегідь приречена на невдачу. Ця позиція терапевта означає для пацієнта не що інше як зневагу [28].
Встановлення під час терапії клімату, в якому пацієнт може відчувати обидві вказані діалектичні лінії (виміри) – зацікавлення терапевта як основне правило роботи і одночасно необхідну дистанцію його як технічний засіб – має чи не найважливіше значення в аналізі. В такому кліматі пацієнт може реактивувати лише позитивні відношення перенесення, однак при цьому виявлення негативних почуттів буде складним. І оскільки опрацювання агресії при виникненні більшості неврозів відіграє вирішальну роль, необхідно в терапії так формувати клімат, щоб пацієнт мав змогу виявляти як позитивні, так і негативні афекти.
Сьогодні в теорії та практиці аналізу поняття абстиненції та нейтральності часто наштовхуються на суперечливе їх розуміння. Отож, абстиненція: 1)знімає перешкоди на шляху формування неврозу перенесення, 2) захищає пацієнта від
«пошкоджень», що їх несе з собою реалізація інфантильних фантазій, 3) захищає також особу терапевта перед неконтрольованим прониканням у невроз пацієнта, 4) гарантує, врешті-решт, дотримування умов проведення терапії,
16
тобто терапевтичної угоди. Нейтральність: 1) формує клімат, в якому пацієнт має змогу виявити як позитивні, так і негативні афекти, 2) використовує прояв опору, 3) включає в себе принципово-емоційне скеровування терапевта і одночасно технічно-зумовлене емоційне його стримування [28].
У 1889 року під впливом Ж. Шарко З. Фройд змінив свої терапевтичні зацікавлення на гіпнозі на “метод катарсису” - лікування як звільнення
“загубленого” в глибинах психіки і повернення його у нормальну колію
“відреагування”. [32;3]
Цей метод полягав у вислуховуванні і реєструванні лікарем почутого від пацієнта і З. Фройд почав його розвивати відштовхуючись від відомого клінічного випадку „Анни О.” [28].
В гіпнотичному стані ця пацієнтка виражала свої думки у вигляді вільних асоціацій і Броєру (терапевту) залишалось лиш уважно слухати та реєструвати почуте. Анна О., будучи в стані виразної істеричної регресії, розмовляла тільки англійською мовою і сама називала процедуру лікування “Talking Cure “ або
“Chimneu Sweeping”. Бройєр же зумів своєчасно зорієнтуватись в ситуації, прийшовши до висновку, що подібна продукція пацієнтки може мати для перебігу її захворювання важливе значення [28].
Отже, вже на початку психоаналізу в основу його розвитку було покладено визнання того факту, що для розпізнавання хвороби малоцінним виявляється тільки лиш викривання прихованого змісту переживань пацієнта, якщо це викривання не супроводжується емоційним відреагуванням. З визнанням цього факту у психотерапію входить пасивна постава терапевта, яку З. Фройд обмежує до уважного вислуховування пацієнта і інтерпретаціїї його переживань [28].
Отож, можна зробити висновок, що психоаналіз, заснований З. Фройдом і який виник на межі між практичною медициною, наукою і побутовим дискурсом мав унікальне і незвичне значення для всього людства. Він став
17
підґрунтям для досягнення таких якостей як терплячість, самоконтроль, відповідальність, повага до своєї і чужої волі, а також послугував головним методом лікування психічних розладів, таких як невроз, втрата відчуття життя та ін. За допомогою методу «катарсис», абсистенції і нейтральності терапевта і його пасивної постави під час сесій, люди, які стражадають на вище вказані розлади мали можливість швидко і безболісно вилікуватись. Варто зазначити, що з виникненням психоаналізу, З. Фройд відкрив також такі області свідомості людини, як свідомість (Я), допізнаване (супер-Я) і несвідоме (Воно), що відігравали головну роль у самопізнанні людини і виявленні причини виникнення того чи іншого почуття, бажання, неосмисленого вчинку людини тощо. За З. Фройдом головну роль у формуванні цих породжуваних свідомістю бажань відігравало відкрите ним лібідо – концентрація сексуальної енергії чи збудження людини, що може керуватися п’ятьма компонентами:
трансформацією, витісненням, раціоналізмом, сублімацією і реконструкцією.
1.3. Інтеграція психоаналізу в українську літературу
Для українського літературознавства психоаналіз є одним із найпродуктивніших методів дослідження творчості. Саме тому цей метод потребує вдумливого вивчення. З його допомогою маємо можливість зрозуміти як художній текст, так і всю структуру його мікрообразів, особливості психологічного стану автора.
В той же час упродовж довгої практики в українській літературі та літературознавстві мало хто зумів досягнути створення більш-менш повної концепції розвідки у цій сфері наукових досліджень.
Зазвичай, дослідники вдаються суто до фрейдівських методів аналізу тексту, використовують лиш його засади та концепції. Стандартне психоаналітичне дослідження має вигляд аналізу відхилень автора у його психологічному стані,
18
відшуковуються його можливі збочення, як, наприклад, гомосексуалізм або ж мазохізм, суїцидальні нахили тощо [2; 241].
Н. Зборовська називає таке дослідження «вульгарним психоаналітичним підходом», який «сприяє виробленню негативно-епатажної тенденції, дискурсу приниження великих особистостей» [14; 347]. Ми у нашому власному аналізі не можемо підтримати таку думку дослідниці, адже не можемо не використовувати головні засади цього методу. На нашу думку, яке б негативне враження він не справляв, і як би не псував репутацію автора, все ж він дозволяє досягти бажаної істини та більш поглиблених результатів у розумінні тексту.
Окрім того, неможливо не звернути увагу на роботи таких авторитетних особистостей у сфері літературознавства, як С. Павличко, Г. Грабович, Л.
Плющ тощо, які дуже часто послуговуються фрейдівськими постулатами не лише частково, але й виключно ними [2; 242].
Тому, у нашому дослідженні ми намагатимемося розглянути і використати усі можливі психоаналітичні методи та концепції, спираючись як на багатовіковий досвід українського літературознавства, так і новітні підходи аналізу художнього тексту в психоаналітичному ключі.
У статті О. Бідюк «Психоаналітичні дослідження в українському літературознавстві: здобутки та перспективи» дізнаємося, що як явище психоаналіз виникає наприкінці ХІХ – початку ХХ століття у клінічній практиці. Його беззаперечний засновник – З. Фрейд – оприлюднив світові його підґрунтя ще у 1896 році, тим самим уперше надавши можливість дослідникам розглядати художню літературу та біографію автора за допомогою психоаналітичного методу. Майже одразу з появою цього поняття з’являється велика кількість робіт етнологів, лінгвістів, психологів, літературознавців на матеріалах досліджень Фрейда [2; 242].
19
Неможливим було би применшити заслугу З. Фрейда, який вперше поставив акцент на мовному рівні тексту, звернувся до його мікрообразів та пов’язав їх із психологічним рівнем. Глибоке осмислення символіки сновидінь, тлумачення їхніх значень взагалі стало великим відкриттям для усіх психоаналітиків та вчених у сфері літературознавства. Значення особистості автора у плані аналізу тексту вийшло на новий, центральний рівень.
Не обійшлося і без критики. Зокрема близький послідовник та учень Фрейда – К. Г. Юнг розкритикував фрейдівські методи, стверджуючи, що вони можуть хіба що поглиблювати та дещо пояснювати історичні передумови самого тексту, але ніяк не давати повну оцінку мистецькому твору, а невроз та психічні відхилення автора не можуть мати аж такого виняткового значення. На цю тему у 1922 році ним була написана стаття «Про відношення аналітичної психології до художньої літератури» [2; 243].
Першим, хто застосував психоаналітичну практику Фрейда в українському літературознавстві був І. Хмелевський – відомий одеський дослідник. Цікаво, що цим методом він скористався для аналізу тексту не українського, а зарубіжного автора. Стаття «Патологічний елемент в особистості і творчості Фрідріха Ніцше» 1904 року стала не надто популярною на той час, проте саме вона мала ключове значення для подальшої історії розвитку психоаналізу в українському літературознавстві ХХ ст. У ній автор вперше сформулював думку про те, що «за творами художника і мислителя стоїть його особистість:
оцінка її не менш важлива та цікава», а також, що «без спеціальних знань у психопатології вона не може дати всього, що треба» [37; 52]. Ця популярна думка вперше прозвучала у світі, випередивши не тільки українських літературознавців, а й навіть самого Фрейда.
Тут неможливо не згадати ще одного початківця у сфері українського психоаналізу – С. Балея, якого за словами С. Павличко, можна вважати першим в Україні критиком, який накладає фройдівські методи на твори українських митців, при чому робить це дуже естетично [22; 248]
20
Різниця між двома вищезгаданими українськими дослідниками полягає в тому, що другий значно більше уваги звертає на постать митця. «З психології творчості Шевченка» С. Балея є статтею, де постать Шевченка висвітлюється по новому, що було дуже доречним. Не секрет, що канонічний образ Т. Г.
Шевченка не лише в українському літературознавстві, а й в уявленні будь-якого пересічного українця є дуже усталеним, нібито досконало вивченим, знайомим.
Завдяки С. Балею українцям відкрилося багато невідомого до того про славнозвісного митця, а також спонукало науковців до переоцінки й інших канонів української літератури та культури.
Львівський вчений робить це за допомогою психоаналізу, хоч і переконаний, що такий підхід не виступає єдино можливим у дослідженні художньої творчості, але для розкриття найглибших порухів митця має беззаперечне значення [2; 235]. Отже, дослідник розуміє, що використання психоаналітичного способу для аналізу творчості, а саме заглиблення в душу та психічний стан письменника, хоч і віддаляє вченого від тексту, але і дозволяє поглянути на твір з іншого ракурсу.
Окрім вищесказаного, С. Балей важливий і тим для українського психоаналізу, що одним із перших заговорив про «еротичні потреби» у творчості Т. Г. Шевченка. На його думку, коріння цих потреб слід шукати ще в дитинстві письменника [2; 235].
Не менше зацікавлення викликає та частина праці Белея, де йдеться про Шевченковий фемінізм. Більше того, автор наполягає та цілком можливій самоідентифікації Т. Шевченка із його ж жіночими образами у творах. Це ні що інше, як вірний приклад використання методів Фрейда.
Таке дослідження спровокувало появу багатьох подальших розвідок і привернуло увагу до запропонованої методології (щоправда, тільки фрейдівської). До неї ж звертався і одеський вчений А.Халецький у своїй праці
“Психоаналіз особистості і творчості Шевченка” (1926), який розглядав
21
творчість Т.Шевченка через призму інтроверсії, тобто відділення (відмежування) лібідо письменника від реальних об’єктів [2; 235]. Вчений вважає, що усі шевченкові комплекси складають основу більшості його творів, і це неминуче призводить до постання таких герої, яких створювала його вражена психіка.
У 1927 році виходить друком стаття В.Підмогильного “Іван Левицький- Нечуй (Спроба психоаналізу творчості)”. В ній наголошується зроблено на важливості психоаналітичного підходу, адже «психоаналіза єсть «аналіза глибин», болюче викриття всього схованого в темряві джерел людського єства»
[24; 280]. В ній велику увагу приділено біографії українського письменника, бо, на думку автора, «психоаналітичні досліди потребують не тільки вивчення творів письменника, але і його біографії в широкому розумінні слова. Конче треба знати не саму «офіційну» частину його життя, а і його інтимний побут, різні деталі та дрібнички вдачі» [24; 282]. Так, як «в психічному житті людини немає ні випадковостей, ні дрібниць» [24; 280], В. Підмогильний впевнено заявляє, що творчість письменника виявляється саме в найнепомітніших деталях. Підмогильний також пояснює усім відому дивакувату акуратність, упертість, ощадливість українського письменника ні чим іншим, як едіповим комплексом. На його думку, саме без едіпового комплексу із Нечуя-Левицького не вийшов би той письменник, якого ми знаємо. Тому лиш розібравшись у такій його патології можливо дійти до повноцінного розуміння особистості письменника та його творчості [24; 286].
Завдяки методам Фрейда, якими користувався Підмогильний, нам відомо сьогодні про невдалі, ворожі стосунки Нечуя-Левицького з батьком, від якого той ховався під псевдонімом; про дитячі сексуальні переживання, що мають виняткове значення в розумінні його творчого доробку. І хоч на це дослідження знайшовся критик, а саме Є. Перлін зі своєю статтею «Знов про фройдизм та мистецтво», де зазначається, що у дослідженні В.Підмогильного існує «брак
22
певного для психоаналізи матеріалу» [26; 277], автор все ж не може заперечити наявність едіпового комплексу у Підмогильного.
О. Бідюк у своєму дослідженні історії українського психоаналізу говорить про те, що одразу після раптового розквіту психоаналітичної думки у 10-30х рр.
ХХ ст. в Україні настає більш як півстолітня епоха затишшя, замовчування і навіть зацьковування психоаналізу сподвижниками тоталітарної системи та марксистсько-ленінської ідеології. На справедливу думку дослідниці, психоаналіз розглядався як «зародок непослідовности чи безметоддя». Лише після здобуття Україною незалежності інтерес до психоаналізу пробудився з новою силою [2; 249]. З виходом праці С. Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі», де авторка відстоює важливість психоаналізу та його значення в дослідженні літературного твору (зокрема про це йдеться в окремій статті під назвою «Ще один сюжет. Психопатичний/ психоаналітичний дискурс як компонент української модерності»), можна говорити про повноцінне повернення психоаналітичних досліджень в українську літературу. «Неврози, навіть божевілля, вперше з’явилися на сторінках українських літературних творів. Божевільна людина, або, точніше, людина, яка стоїть на межі двох світів – «розумного» і «нерозумного», – не просто дедалі частіше привертає увагу письменників. Саме цей образ стає метафорою особистості нового модерного часу, а психоаналіз – способом пізнання цієї особистості [22; 237]» – наголошує авторка.
У роботі С. Павличко ми знаходимо аналіз творчості А. Кримського, де стиль автора виділяється здебільшого іронічністю письма, уривчастим змістом та героєм, глибоко зануреним у власні переживання, думки, почуття. Такі особливості стилю авторка пояснює тим, що творчість для цього письменника була способом пізнання себе, самоаналізом, а то і лікуванням. Не залишається поза увагою Павличко найвідоміша, на її думку, представниця вияву неврозу в українській літературі Леся Українка, а також письменник, який, буквально, не виходив зі стану постійного душевного зриву – М. Хвильовий [22; 242].
