(3) Термін "ортопедія&#34

 Ортопедична стоматологія — це розділ клінічної медицини, що вивчає етіологію і

патогенез захворювань, ушкоджень і аномалій розвитку зубів, щелеп та інших органів щелепно- лицьової ділянки; розробляє на основі

системного підходу методи діагностики фізіологічних і патологічних процесів в функціональних системах.

 Термін "ортопедія" складається з двох грецьких слів:

orthos — прямий, правильний, справедливий japaideia — виховувати, тренувати,

та означає "мистецтво запобігання деформаціям та їх лікування".

Такі самі завдання стоять перед ортопедичною

стоматологією щодо ділянки зубощелепної системи та щелепно-лицевого скелету.

 Під час обстеження хворого необхідно з’ясувати стан функції зубощелепового апарату

 Етіологія багатьох захворювань зубощелепового апарату, які потребують ортопедичного

лікування, відома. Однак, лише одного знання її причини, недостатньо для успішного лікування хворого. Тому потрібно ще знати і патологічні механізми, які лежать у основі її розвитку.

 У патогенезі захворювань відіграють роль різні фактори:

- характер будови органу

- функції органу

- вік хворого

- перенесені захворювання

- психологічна підготовка пацієнта

 Оскільки все це визначає індивідуальні

особливості організму, то обстеження не може мати шаблонного характеру.

 Для правильного вибору метода лікування доводиться вдаватися до функціональних

досліджень, жувальних проб, графічних записів рухів нижньої щелепи, дослідженню біострумів м’язів тощо.

 Клінічні методи дослідження стоматологічного хворого можна розділити на основні й

допоміжні.

Основними називаються методи дослідження, які лікар проводить візуально та з використанням своїх мануальних навиків:

 огляд;

 опитування;

 перкусія;

 пальпація;

 аускультація.

Допоміжними (додатковими) називаються методи дослідження, які потребують використання

спеціальних апаратів, приладів, пристроїв тощо:

 рентгенологічні дослідження;

 функціональні проби;

 міотонометрія;

 мастікаціографія;

 реопародонтографія;

 гнатодинамометрія та ін..

 скарги хворого;

 анамнез даного захворювання;

 анамнез життя.

 Скарги ортопедичних хворих звичайно зводяться на погане або неможливе пережовування їжі,

естетичний дискомфорт, який може бути

пов'язаний з аномальним розміщенням зубів у фронтальній ділянці, зміни кольору коронкової частини. Хворі можуть акцентувати увагу на

больових відчуттях під час накушування та болю у скронево-нижньощелепному суглобі.

 Лікар-ортопед зобов'язаний уважно вислухати всі скарги, адже отримана інформація дає змогу визначити психоемоційний стан хворого, тип нервової системи, отримати необхідну

інформацію.

 Анамнез певного захворювання складається із даних про терміни і можливі причини втрати зубів, за який проміжок часу, частоту

захворювань (стоматити, пародонтоз, паро- донтит, карієс) ротової порожнини, коли

вперше проводилося ортопедичне лікування і яким видом протезів.

 Анамнез життя складається із даних про місце народження та проживання, домашні умови

проживання, даних про місце роботи та її умови, характер харчування, перенесені захворювання у дитинстві, захворювання, на які хворіли або

хворіють члени сім'ї. Важливість того чи іншого пункту анамнезу життя визначається клінічною картиною захворювання.

При зовнішньому огляді визначають наявність або відсутність:

 скелетних деформацій;

 асиметрії обличчя (губ, щік, кутів рота, носа);

 співвідношення верхньої й нижньої губ, лінію їхнього змикання;

 розмір нижньої третини обличчя, її відповідність до верхньої та середньої третин;

 кута нижньої щелепи;

 наявність післяопераційних рубців;

 зміна кольору шкіри обличчя;

 мімічні порушення;

 зглаженість носо-губних складок;

 парез або параліч м’язів обличчя;

 наявність пухлин;

 запальні процеси;

 дефекти, що виникли після травми або інших патологічних процесів.

Антропометричний поділ лиця на частини

Типи обличчя. 1 - церебральний; 2 -

респіраторний; 3 - дигестивний; 4 - м'язовий (по Bauer)

 Огляд і основні дослідження зубів проводять за допомогою зонда, дзеркала й пінцета

 визначають характер відкривання рота (обмежене, необмежене);

 ступінь розмикання зубних рядів;

 рухи нижньої щелепи: плавність,

переривчастість, відхилення її вправо чи вліво.

 Потім визначають стан слизової оболонки порожнини рота: ясен, перехідної складки, твердого та м’якого піднебіння. Ретельно

оглядають мигдалики, задню стінку глотки, язик (величина, рухомість, стан його слизової

оболонки).

 Обстеження стану зубних рядів верхньої та

нижньої щелеп проводять окремо, визначаючи форму дуг, характер змикання (прикус). Огляд зубів здійснюють у визначеному порядку,

починаючи із верхньої щелепи і послідовно оглядаючи кожен зуб — від зуба мудрості з одного боку до однойменного — з другого.

Під час огляду кожного зуба звертають увагу на такі особливості:

 положення зуба в зубній дузі;

 його форму;

 колір;

 стан твердих тканин;

 стійкість зуба;

 співвідношення позакоміркової і внутрішньокоміркової частин;

 положення зуба по відношенню до оклюзійної поверхні зубного ряду;

 наявність пломб та їх стан.

 1 ступінь – зуб зміщається у вестибулооральному

напрямку більше 1 мм відповідно коронки сусіднього зуба;

 2 ступінь – зуб зміщується у вестибулооральному та мезіодистальному напрямках більш ніж на 1 мм;

 3 ступінь – зуб зміщується у вестибулооральному, мезіодистальному напрямках та виконує ротаціонні рухи;

 4 ступінь – зсув зуба у всіх напрямках, у тому числі й у вертикальному.

Перехідна складка за повної відсутності зубів: 1 - активно-рухома слизова оболонка;

2 - пасивно-рухома (нейтральна зона); 3 - нерухома слизова оболонка

ПЕРКУСІЯ

 Метод перкусії найчастіше застосовується під час діагностики гострих та хронічних

періодонтитів. Найчастіше для перкусії

використовують ручку зонда, пінцета, дзеркала або іншого стоматологічного інструменту, якими легко постукують по обстежуваному зубу.

ЗОНДУВАННЯ

 Метод клінічного дослідження широко

застосовується у разі вивчення стану тканин маргінального пародонта, а саме стану ясенної борозни або кишені.

 Зонд без зусиль уводять у ясенну борозну почергово з чотирьох боків — присінкового,

ротового та двох апроксимальних. За глибиною уведення зонда оцінюють стан тканин

маргінального пародонта.

 Пальпація — простий доступний клінічний метод. Широко застосовується у клініці

ортопедичної стоматології переважно для уточнення діагнозу. Особливо цінний метод пальпації під час обстеження лімфатичних

вузлів, м’язів, слинних залоз. Він дає можливість судити про їх щільність, болючість, рухомість і дозволяє диференціювати запальні процеси від бластоматозних.

 Для отримання точних даних про стан пульпи можна використати електродіагностику.

 Реакція пульпи на електрострум понад 6 мкА

свідчить про патологічний процес у ній, а понад 50 мкА — про її некроз.

 Методи рентгенологічного дослідження

поділяють на основні (внутрішньо та позаротова рентгенографія) і додаткові (томографія,

комп'ютерна томо- і рентгенографія,

телерентгенографія, електрорентгенографія).

 Рентгенографія дозволяє визначити характер та важкість процесу в тканинах пародонта, форму резорбції кісткової тканини — горизонтальна, вертикальна, змішана, наявність кісткових

кишень тощо.

 Метод допомагає у виборі ортопедичної

конструкції зубного протеза та опорних зубів.

 Внутрішньоротова контактна рентгенографія

Томографія — пошарове обстеження, яке дозволяє отримати зображення певного шару ділянки, що

вивчається.

Використовуються спеціальні апарати — томографи або томографічні приставки.

Жувальні коефіцієнти зубів за М.І.Агаповим наведено нижче.

Зуби Жувальни й коефіціє нт (в %)

1 2

2 1

3 3

4 4

5 4

6 6

7 5

8 -

Разом 25

Зуби Верхня щелепа Нижня щелепа

1 2 1

2 1 1

3 2 2

4 3 3

5 3 3

6 б б

7 5 5

8 3 4

Разом 25 25

Реодентографія — для вивчення кровотоку в зубі, реопародонтографія — для вивчення кровообігу в тканинах пародонта, реоатрографія - для вивчення кровообігу в присуглобовій ділянці

 Після обстеження хворого, грунтуючись на отриманих даних, формулюють діагноз, який

відображає як морфологічні, так і функціональні порушення, що відбулися у зубощелепній системі.

Таким чином, діагностика є найважчим розділом

клінічної медицини взагалі і ортопедичної стоматології

— зокрема. Правильне діагностування та

формулювання діагнозу в ортопедичній стоматології можливе за умови чіткого уявлення про етіологію, патогенез захворювання, глибоких знань клініки та патологічної анатомії.