• No results found

Захист дисертації відбудеться «17» березня 2018 р

N/A
N/A
Protected

Academic year: 2022

Share "Захист дисертації відбудеться «17» березня 2018 р"

Copied!
23
0
0

Повний текст

(1)

ДЕРЖАВНИЙ ЗАКЛАД

«ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ

ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені К. Д. УШИНСЬКОГО»

БУРКОВСЬКА ОКСАНА ЙОСИПІВНА

УДК: 811.1/.2'367.3-11"18/20"

ТЕОРІЯ ОДНОСКЛАДНОГО РЕЧЕННЯ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ЛІНГВІСТИЦІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ

10.02.15 – загальне мовознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Одеса – 2018

(2)

Робота виконана на кафедрі германської та слов’янської філології Державного вищого навчального закладу «Донбаський державний педагогічний університет», Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Глущенко Володимир Андрійович, Державний вищий навчальний заклад

«Донбаський державний педагогічний університет», завідувач кафедри германської та слов’янської філології.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Бріцин Віктор Михайлович,

Інститут мовознавства

імені О. О. Потебні НАН України, головний науковий співробітник;

кандидат філологічних наук, доцент Неклесова Валерія Юріївна,

Одеський національний університет імені І. І. Мечникова

доцент кафедри іноземних мов гуманітарних факультетів.

Захист дисертації відбудеться «17» березня 2018 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 41.053.05 Державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського» за адресою: 65045, м.

Одеса, вул. Єврейська, 25.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Державного закладу

«Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського»

за адресою: 65020, м. Одеса, вул. Старопортофранківська, 36.

Автореферат розісланий «15» лютого 2018 р.

Учений секретар

(3)

спеціалізованої вченої ради Дружина Т. А.

(4)

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Речення є однією з найважливіших синтаксичних одиниць, у якій перехрещуються та інтегруються всі рівні мови. Питання про природу речення – одне з найскладніших у синтаксисі. Речення посідає центральне місце в синтаксичній науці й водночас не має загальноприйнятого визначення, тому що складно ввести у визначення весь набір ознак речення. У центрі вчення про речення знаходиться просте речення. Воно є мінімальною самостійною одиницею повідомлення.

Особливим типом простих речень є односкладні речення. Вони підлягали й підлягають дослідженню в логіко-граматичному, психологічному, формальному, структурному, функціональному аспектах.

Найбільшого успіху у вивченні односкладних речень в індоєвропейських мовах учені досягли в XIX ст. – на початку XXІ cт. Оскільки сучасне мовознавство ґрунтується на досвіді лінгвістичних досліджень, звернення до наукової спадщини синтаксистів минулого є надзвичайно актуальним.

Аналізуючи типи односкладних речень, необхідно розкрити еволюцію поглядів лінгвістів, які вивчали цю проблему впродовж зазначеного часу. Оскільки ця царина дослідження завжди викликала бурхливі суперечки мовознавців, постає завдання виділити принципи, згідно з якими науковці виокремлювали односкладні речення та класифікували їх.

Студії з лінгвістичної історіографії містять важливі твердження щодо вивчення синтаксису односкладних речень у мовознавстві ХІХ ст. – початку ХХІ ст. Водночас спеціальних праць, присвячених цій проблемі, у лінгвістиці немає. Можна знайти лише окремі міркування щодо поглядів певних синтаксистів на деякі аспекти зазначеної проблеми.

Отже, ми виходимо з того, що пропонована проблема є малодослідженою й водночас актуальною. Розкриття сформульованої теми дозволить висвітлити погляди мовознавців ХІХ ст. – початку ХХІ ст. на синтаксис односкладного речення. Оскільки явище односкладності простого речення розглядалося переважно на матеріалі індоєвропейських мов, ми обмежуємося саме цим матеріалом.

Актуальність дослідження визначена браком лінгвоісторіографічного висвітлення питань синтаксису простого речення в германістиці, романістиці, славістиці.

Необхідність спеціального лінгвоісторіографічного дослідження зумовлена й потребою у вивченні студій тих синтаксистів, хто заперечував тезу про визначальні структурні особливості односкладних речень. На цій основі актуалізується необхідність

систематизації наявних у сучасному мовознавстві концепцій

односкладності / двоскладності простих речень. При цьому своєчасність такого комплексного аналізу повинна сприяти класифікаційній системі односкладних речень.

У дисертації досліджено значну кількість праць учених ХІХ ст. – початку ХХІ ст.

(О. Х. Востокова, М. І. Греча, Ф.І.Буслаєва, О.О.Потебні, Д.М.Овсянико-Куликовського, П.Ф.Фортунатова, О. О. Шахматова, О. М. Пєшковського, В. В. Виноградова, Л. А. Булаховського, М. К. Грунського, П. С. Дудика, І. І. Мєщанінова, Є. М. Галкіної- Федорук, Н. Ю. Шведової, С. А. Овчарука, О. Г. Золотової, К. Г. Городенської, І. Р. Вихованця, В. В. Бабайцевої, А. П. Загнітка, Ю. Т. Доліна, К. Беккера, І. Хейзе, Г. Пауля, Х. Брінкмана, Ш. Баллі, О. І. Смирницького, В. Л. Каушанської, Р. Л. Ковнера,

(5)

Л. С. Бархударова, С. О. Штелінга, Г. Г. Почепцова, В. Д. Аракіна, М. Я. Блоха та ін.), зокрема й маловідомих.

Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Напрям дослідження пов’язаний із фундаментальною науковою роботою кафедри германської та слов’янської філології Донбаського державного педагогічного університету

«Порівняльно-історичний метод в українському мовознавстві (XIX ст. – 30-і рр. ХХ ст.)», затвердженою Міністерством освіти і науки України і зареєстрованою в Українському інституті науково-технічної і економічної інформації (номер державної реєстрації 0115U003183). Автором досліджувалися односкладні речення у лінгвоісторіографічному аспекті з метою встановлення їх синтаксичного статусу, ролі та місця у системі синтаксису індоєвропейських мов. Тема дисертації затверджена вченою радою Донбаського державного педагогічного університету (протокол від 27.12.2012 р. № 5) і погоджена в бюро наукової ради «Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності» Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні Національної академії наук України (протокол від 27.06.2013 р. № 3).

Мета дослідження – розкриття концепцій мовознавців ХІХ ст. – початку ХХІ ст., пов’язаних із дослідженням синтаксису односкладних речень в індоєвропейських мовах.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

1) дослідити витоки та становлення вчення про односкладне речення;

2) визначити критерії класифікації односкладних речень;

3) розкрити погляди мовознавців ХІХ ст. – початку ХХІ ст. на проблему односкладності / двоскладності;

4) показати, що принципово нове було внесене тим чи іншим ученим у дослідження загальнотеоретичних проблем односкладного речення;

5) виявити, які твердження синтаксистів ХІХ ст.– початку ХХ ст. зберегли свою значущість для сучасного мовознавства;

6) визначити перспективи подальшого вивчення односкладних речень.

Об’єктом дослідження є розглянута в лінгвоісторіографічному аспекті сукупність наукових праць, присвячених висвітленню проблем синтаксису односкладного речення, авторами яких є мовознавці ХІХ ст. – початку ХХІ ст. Це праці, присвячені проблемі розвитку односкладних речень мовних сімей (насамперед індоєвропейської) або окремих мов: монографії, навчальні посібники, статті.

Предметом дослідження виступають погляди лінгвістів ХІХ ст. – початку ХХІ ст. на односкладні речення та питання їх класифікації (на матеріалі мов слов’янської, германської та романської груп індоєвропейської сім’ї).

Матеріал дослідження склали прості односкладні речення (понад 2700 прикладів), дібрані методом суцільної наскрізної вибірки з автентичної літератури (української, російської, англійської, німецької та ін. мов).

Метод дослідження ґрунтується на принципі історизму. Відповідно до поставлених завдань у роботі використано актуалістичний метод, який дає змогу на основі сучасних знань простежити розвиток певних лінгвістичних концепцій у минулому та передбачити деякі тенденції майбутнього розвитку відповідних теорій. Та чи інша концепція й методика розглянуті з погляду того, що нового внесли лінгвісти в науку порівняно зі своїми попередниками, та яке значення мали їхні праці для розв’язання розглядуваних

(6)

проблем. Операційний компонент актуалістичного методу в працях з історіографії мовознавства становить сукупність таких прийомів і процедур: аналіз джерел (лінгвістичних текстів) і синтез одержаних даних, порівняння, абстрагування та історико- наукова реконструкція, що посідає центральне місце серед прийомів та процедур і протистоїть так званій «асиміляції минулого», що виявляється в модернізації поглядів лінгвістів попередніх поколінь.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в дисертації на широкому фактичному матеріалі здійснено спробу комплексного лінгвоісторіографічного дослідження синтаксису односкладного речення з урахуванням еволюції поглядів мовознавців на різні аспекти аналізованих питань.

Теоретичне значення роботи пов’язане з розробкою методики лінгвоісторіографічного дослідження проблеми односкладності / двоскладності речень в індоєвропейських мовах. Хронологічний та концептуальний підходи до упорядкування фактичного матеріалу зумовили специфіку його систематизації. Наявність у європейському мовознавстві концепцій, що виключають одна одну, стала причиною виділення найбільш важливих тез й аргументів на їхню користь, що спираються насамперед на принцип об’єктивності в опрацюванні матеріалу, який у поєднанні з принципом історизму має сприяти розкриттю закономірностей розвитку синтаксичних концепцій.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації сприятимуть розв’язанню актуальних проблем вивчення односкладних речень в індоєвропейських мовах і можуть бути застосовані в подальших дослідженнях синтаксису простого речення; можуть бути використані у викладанні історії лінгвістичних учень (розділ

«Синтаксичні теорії»), загального мовознавства (розділи «Граматика. Синтаксис»), вступу до мовознавства й теоретичних курсів сучасних мов слов’янської, германської та романської груп індоєвропейської сім’ї (розділи «Синтаксис. Просте речення»,

«Синтаксична структура та змістові параметри речення»).

Апробацію основних положень і результатів дослідження здійснено на 6 наукових і науково-практичних конференціях, з них чотири – міжнародні, зокрема: «Методологія та історіографія мовознавства» (м. Слов'янськ, 2013р.), «Розвиток філологічних наук:

європейські практики та національні перспективи» (м. Одеса, 2014р.), «Людина як суб’єкт міжкультурної комунікації: сучасні тенденції у філології, перекладі та навчанні іноземних мов» (м. Львів, 2014р.), VIII Міжнародна наукова конференція «Achievements of world science» (м. Моррісвіль, США, 2017р.); Всеукраїнська науково-практична конференція «Актуальні питання сучасної науки та освіти» (м. Слов'янськ, 2013р., 2014р.); щорічні звітні науково-практичні конференції викладацького складу та засідання кафедри германської та слов’янської філології Донбаського державного педагогічного університету (2012-2016 рр.).

Публікації. Проблематику, теоретичні та практичні результати дисертаційного дослідження викладено у 13 наукових публікаціях: 5 одноосібних статтях у фахових виданнях, визначених МОН України, 1 – у закордонному фаховому виданні, 7 статтях у виданнях, які додатково розкривають наукові результати дисертаційного дослідження, з яких 1 – у зарубіжному науковому виданні, 6 – у матеріалах доповідей на конференціях.

(7)

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків, списку використаних джерел (348 позицій). Повний обсяг тексту дисертації становить 221 сторінка, основний текст дослідження викладено на 190 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі вмотивовано вибір теми та стан наукової розробки досліджуваної проблеми; обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання; визначено об’єкт, предмет і метод дослідження; сформульовано наукову новизну; окреслено теоретичне й практичне значення роботи; наведено відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі «Лінгвоісторіографічний аспект вивчення односкладних речень в індоєвропейських мовах. Метод і напрями дослідження» проаналізовано стан вивчення проблеми односкладного речення в лінгвістичній історіографії, визначено метод і напрями дисертаційного дослідження.

Основну увагу в дисертації приділено вченню про принципи відмежування односкладних речень від двоскладних у студіях мовознавців ХІХ ст. – початку ХХІ ст.

Односкладні речення – це особливий структурно-семантичний тип простих речень, які мають граматичний склад тільки одного головного члена, що виступає в незалежній позиції та становить предикативну основу речення. У них немає другого головного члена, але це структурно повні предикативні одиниці. Від нечленованих речень (слів-речень Так. Ні.) односкладні відрізняються членованістю та можливістю поширюватись другорядними членами. Розмежування типів односкладних речень переважно базується на частиномовному вираженні головного члена речення, через що односкладні речення диференціюються на дієслівні та номінативні. Основними типами односкладних речень, що традиційно виділяються в лінгвістиці, є означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні, генітивні, номінативні та вокативні. В основу цієї класифікації покладені ознаки структурні (морфологічна природа вираження головного члена) та семантичні (граматична семантика речення); враховується такий логіко-семантичний показник, як означеність / неозначеність, а також комунікативне призначення речення.

Односкладні речення становлять значний фрагмент синтаксису слов'янських мов.

Але, незважаючи на значну кількість присвячених їм праць, вони залишаються найменш вивченими серед інших реченнєвих об'єктів. Представники різних мовознавчих напрямів використовують різні підходи до їхнього тлумачення – логіко-граматичний, формально- граматичний, семантико-синтаксичний, причому неоднорідність підходів до опису цих синтаксичних одиниць притаманна й працям, які ґрунтуються на однакових вихідних принципах аналізу синтаксичних явищ, зокрема дослідженням семантико-синтаксичного спрямування.

Необхідно відзначити, що серед лінгвістів немає єдиного погляду на односкладні речення як самостійну категорію. О. О. Шахматов, О. М. Пєшковський, В. В. Виноградов, Є. М. Галкіна-Федорук, О. М. Гвоздєв, Л. А. Булаховський, П. С. Дудик, М. К. Грунський, С. С. Дложевський, М. Ф. Сулима, С. А. Овчарук, О. С. Мельничук, Н. Ю. Шведова, Н. Л. Іваницька, В. С. Юрченко, В. В. Бабайцева, О. Г. Руднєв, В. А. Бєлошапкова,

(8)

Н. С. Валгіна, Є. С. Скоблікова, П. О. Лєкант, Ю. Т. Долін, В. І. Казаріна, Е. М. Осіпова та ін. трактували односкладні речення як самостійну категорію. Але інші вчені піддають сумніву саме поняття односкладних речень та заперечують їхнє існування. Такий науковий підхід притаманний таким синтаксистам, як В. Г. Адмоні, Є. О. Сєдєльніков, М. В. Панов, М. Гіро-Вебер, Н. Ю. Шведова, Н. Д. Арутюнова, І. І. Слинько, О. С. Мельничук, Г. О. Золотова, К. Г. Городенська, І. Р. Вихованець, В. М. Бріцин та ін..

Дослідження різновидів односкладних речень дозволило зробити висновок, що у зв’язку з історичними реаліями та рівнем розвитку синтаксичної науки першими були виділені безособові односкладні речення. Дуже цікавими для дослідників є концепції М. Смотрицького, О. Х. Востокова, В. І. Классовського, О. О. Потебні, В. О. Богородицького, Д. М. Овсянико-Куликовського.

Важливий етап у розвитку вчення про односкладні речення пов'язаний з ім’ям О. О. Шахматова – творця вчення про двоскладність / односкладність простих речень (за їх синтаксичною формою). Синтаксична концепція граматичної двоскладності / односкладності простого речення О. О. Шахматова була покладена в основу другого тому академічної «Грамматики русского языка» (1954), що вийшла за редакцією В. В. Виноградова та О. С. Істріної. Надалі під впливом цієї граматики ідея граматичної двоскладності / односкладності речення стала базовою концепцією в усіх без винятку вузівських підручниках з російського синтаксису. В українському мовознавстві дослідженням односкладних речень займалися Л. А. Булаховський, Н. Ф. Завгородня, Ф. П. Смагленко, С. А. Овчарук, О. С. Мельничук, П. С. Дудик, Н. Л. Іваницька та ін.

Односкладні речення в германських та романських мовах упродовж тривалого часу не цікавили науковців. Статус односкладних речень в англійській та німецькій мовах викликає багато суперечок через те, що німецький та англійський синтаксис передбачає наявність двох компонентів у структурі речення – підмета та присудка. Автори більшості праць із теоретичної граматики іноземних мов навіть не піднімають питання односкладності, а речення, що не мають стандартної двоскладної структури, взагалі не досліджуються. Усе ж варто зазначити, що більшість російських лінгвістів (О. І. Смирницький, В. Л. Каушанська, Р. Л. Ковнер, Л. С. Бархударов, С. О. Штелінг, Б. С. Хаймович, Б. О. Ільїш, Г. Г. Почепцов, В. Д. Аракін, І. П. Іванова, В. В. Бурлакова, О. О. Болгова, М. Я. Блох, автори Граматики англійської мови 1999 р. та інші) визнає наявність в англійській мові односкладних речень.

У германістиці ще не склалася теорія односкладного речення. Недвоскладні структури, що в основному розглядалися в минулі роки, базувалися на концепції двоскладної структури речення, що не відображає сучасного розвитку синтаксичної думки. У роботах із синтаксису німецької мови існують дві прямо протилежні тенденції у ставленні до односкладних речень. Одні дослідники, серед яких К. Ф. Беккер, І. Хейзе, Г. Пауль, Х. Брінкман, В. Мюс, О. Бехагель, К. Бругман, Х. Ю. Херингер, Г. Хельбіг, виявляють інтерес до такого типу речень, а інші, такі, як Р. Блюмель, Дж. Рис, П. Гребе, І. Ербен, В. Флемінг, В. Шмідт, В. Мотч, Р. Фрейндліх, ці структури ігнорують.

У сучасному мовознавстві при класифікації односкладних речень виникають об’єктивні труднощі, пов’язані з вибором класифікаційного принципу, причому історія вивчення односкладних речень спричиняється до висновку про недостатність урахування виключно однієї будь-якої ознаки як основи для розподілу на відповідні групи речень.

(9)

Розгляд односкладних речень повинен базуватися на врахуванні нерівнорядності формально-граматичної та семантико-синтаксичної площин реченнєвої структури, через що постає аргументованим розмежування дієслівних та іменних односкладних речень на підставі формального вираження предикативності. Водночас слід констатувати нерівнорядність типів односкладних речень, оскільки з-поміж них вирізняються речення з яскраво вираженою особовою семантикою. При цьому форма головного члена речення у своєму обсязі вміщує вказівку на виконавця дії чи носія стану, окреслюючи його вираження. Тому таким частим постає віднесення цих речень до модифікацій двоскладних (статус означено-особових, узагальнено-особових односкладних речень у концепціях В. Сімовича, Ю. Шереха, І. Р. Вихованця, Н. Ю. Шведової, Г. О. Золотової) або зазначення специфічного виміру особової семантики – неозначеності (неозначено- особові).

Окремо досліджено проблематику співвідношення таких понять, як метод, прийом, методика, методологія.

Докладно охарактеризовано актуалістичний метод – загальнонауковий метод теоретичного рівня, без якого неможливе існування історіографії будь-якої науки.

У розділі подано напрями дисертаційного дослідження. Для повного й різнобічного розкриття концептуальних тверджень дослідників XIX – XXІ ст., що стосуються, насамперед, розв’язання питань виділення принципів класифікації односкладних речень, конкретний історико-мовний матеріал у дисертації досліджено за такими напрямами:

1) висвітлення історії виникнення теорії односкладних речень; 2) аналіз основних теорій і критеріїв класифікацій односкладних речень; 3) зіставлення принципів виділення односкладних речень на матеріалі різних індоєвропейських мов; 4) хронологізація й періодизація класифікацій односкладних речень; 5) аналіз альтернативних поглядів на проблему односкладності.

У другому розділі «Односкладні речення та проблеми їх класифікації в мовознавстві ХІХ ст. – початку ХХІ ст.» розкрито погляди вчених цього періоду на проблему односкладності простих речень в індоєвропейських мовах.

Питання сутності односкладних речень було предметом уваги багатьох українських, російських та зарубіжних учених, що представляли різні лінгвістичні напрями та школи.

У мовознавстві ХІХ ст. – початку ХХІ ст. концепції односкладності в синхронічному аспекті реалізувалися в логіко-граматичному, психологічному, формальному, структурно- семантичному, структурному й функціональному підходах.

Представники Харківської лінгвістичної школи (О. О. Потебня, Д. М. Овсянико- Куликовський та ін.), застосовуючи психологічний підхід, намагалися з’ясувати специфіку структурної побудови безпідметових речень. На основі оцінки синтаксичного статусу головного члена було створено класифікацію односкладних конструкцій (безсуб’єктні, відносно-безсуб’єктні, номінативні).

Психологічний підхід у дослідженні односкладних конструкцій використовували й молодограматики (учені Лейпцизької лінгвістичної школи), однак єдиної думки щодо статусу односкладних речень дослідники не дотримувались. Так, Г. Пауль, спираючись на обов’язкову двоскладну структуру простого речення, не виділяв односкладні речення в окремий тип, але не міг заперечувати їхнього існування. Іншої точки зору на

(10)

односкладність простих речень дотримувався К. Бругман, виділяючи чотири типи односкладних речень: вигукові, вокативні, імперативні та безособові.

Уперше односкладні речення іменного типу були виділені А. В. Добіашем у 80-і – 90-і роки ХІХ ст.

Інтенсивно вчення про односкладні речення почало розвиватися на початку ХХ ст.

Визначний є внесок О. М. Пєшковського; розглядувані ним структури були кваліфіковані як специфічний тип російського речення та вперше диференційовані на дієслівні безособові, дієслівні неозначено-особові, дієслівні узагальнено-особові, номінативні та інфінітивні. Реченнєвотвірною категорією О. М. Пєшковський вважав присудковість, в основі якої лежить дієслівність.

У розділі значну увагу приділено поглядам О. О. Шахматова. Учений виділив такий різновид російського речення, в якому сполучення психологічного суб’єкта і предиката знаходить собі співвідношення в одному члені речення. Такі речення він поєднав в один тип і вперше в російській граматиці назвав їх односкладними, а член речення, відповідний за своїм значенням сполученню суб’єкта з предикатом, він назвав головним членом односкладного речення. В основу диференціації односкладних речень О. О. Шахматов поклав природу головного члена (формально він був ототожнений з підметом або з присудком) і поділив їх на чотири групи: 1) безприсудково-підметові;

2) присудково-безпідметові; 3) вокативні; 4) безособові. Концепція О. О. Шахматова суттєво вплинула на подальший розвиток синтаксичної науки і увійшла в більшість навчальних посібників з російської мови для вищої школи.

Непослідовність О. О. Шахматова у розв’язанні питання про граматичний статус головного члена односкладного речення знайшла своє відображення в різних кваліфікаціях цього члена речення в пізніших наукових публікаціях з проблеми односкладних речень. В. В. Виноградов диференціював односкладні речення з урахуванням семантико-морфологічної ознаки головного члена: неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні та номінативні; до розряду односкладних було віднесено «слова-речення».

Деякі вчені визнали суперечливим звернення В. В. Виноградова тільки до специфіки головного члена односкладних речень, адже це могло призвести до поєднання всіх типів односкладних речень. Є. М. Галкіна-Федорук акцентувала увагу на необхідності розрізняти поняття підмета та присудка двоскладних та односкладних речень для принципу класифікації останніх. Близьким за поглядами до Є. М. Галкіної-Федорук у ставленні до односкладних речень були О. М. Гвоздєв, М. Івич та ін.

Розвиток структурного синтаксису став поштовхом до створення типології односкладних речень на підставі характеру їхніх парадигм. Н. Ю. Шведова виділила три типи односкладних речень: 1) речення з власною парадигмою (повною або неповною); 2) речення зі змішаною парадигмою (повною або неповною); 3) речення, у яких відсутня парадигма.

На певну увагу заслуговують дослідження В. С. Юрченка, який у дусі трансформаційної граматики з її функціональною ідеєю про наявність первинних (ядерних) та вторинних (похідних) структур речення представив систему різновидів односкладних речень. Він вважав, що означено-особові, узагальнено-особові та неозначено-особові речення займають проміжне положення між основним типом

(11)

речення (ОТР) та безособовим дієслівним реченням; номінативні речення взагалі виводились ним із мовної системи типів простого речення і кваліфікувалися як мовленнєві висловлювання.

Цілісну концепцію односкладних речень через опис їхніх моделей запропонувала Н. Л. Іваницька. У цих моделях однією з класифікаційних ознак речень є структурні особливості предикативної синтагми, яка може бути двочленною (тоді утворюється модель двоскладного речення) і одночленною, зумовлюючи побудову моделей односкладних речень. На думку Н. Л. Іваницької, підхід до аналізу реченнєвих конструкцій, суть якого полягає в абстрагуванні від конкретних речень, від їхньої лексичної наповненості, кількості компонентів є дієвим способом «обробки»

синтаксичної структури простого речення. В українській мові Н. Л. Іваницька виділила такі моделі односкладних речень, як номінативні, безособові, інфінітивні, неозначено- особові, узагальнено-особові, означено-особові.

Автори другого тому академічної «Російської граматики» (Прага, 1979) односкладні структурні основи у східнослов’янських мовах підрозділяють на однокомпонентні, двокомпонентні та трикомпонентні.

Значний інтерес для дослідження проблем односкладності становить праця І. І. Слинька, Н. В. Гуйванюка та М. Ф. Кобилянської, у якій, використовуючи структурний підхід до синтаксису простого речення, автори зазначали, що, незважаючи на точний формальний опис синтаксичних одиниць, його істотною вадою є значна невідповідність між описом речень у структурному, семантичному, комунікативному аспектах і спробою звести його до класифікації структурних схем. Односкладні речення вирізнялися за формально-граматичними і семантичними ознаками, однак термін односкладні речення було замінено терміном одноядерні речення. Автори зазначеного підручника виділили сім типів односкладних речень: одноядерні дієслівні речення, речення з предикативними прислівниками та предикативами, власне інфінітивні речення, інфінітивні речення з ускладненою основою, одноядерні номінативні речення, квантитативно-ґенітивні речення, ґенітивні заперечні речення.

Одним із ключових понять визначення односкладності є предикативність. У межах деяких інтерпретацій мінімальна структура речення може бути репрезентована й однією граматичною формою, у якій предикативність отримує вираження й називає той чи інший предмет, явище, дію (К. А. Тимофєєв, П. С. Дудик, Г. О. Золотова, О. С. Яковлева та ін.).

Загальновживаним став морфологічний принцип класифікації односкладних речень.

Ряд синтаксистів (П. О. Лєкант, В. В. Бабайцева, І. Р. Вихованець, В. А. Городецька, М. В. Мірченко, А. П. Загнітко) спирається на морфологічну природу головного члена при визначенні типів односкладних речень.

П. О. Лєкант вказував на доцільність використання граматичної форми як основної для встановлення типології односкладних речень. Усі односкладні конструкції лінгвіст підрозділяв на два структурно-граматичні типи: 1) дієслівні односкладні речення, серед яких виділяються означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові та інфінітивні речення; 2) іменні (субстантивні) односкладні речення, до яких автор відносив номінативні та ґенітивні речення.

(12)

Низку важливих теоретичних узагальнень можна знайти в численних дослідженнях В. В. Бабайцевої. Односкладні речення, з її погляду, не є ізольованою групою синтаксичних конструкцій, тому з’ясування їхніх специфічних властивостей можливе лише на підставі встановлення системних зв’язків односкладних речень як із двоскладними, так і з нечленованими реченнями. В. В. Бабайцева відокремила і детально описала сім структурно-семантичних типів односкладних речень: означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні, номінативні та вокативні. Дослідниця відмічала, що виділені типи відрізняються морфологічною природою головного члена, ступенем його синтаксичної класифікації, характером другорядних членів. Відповідно до морфологічної природи головного члена всі односкладні речення вона розподіляла на дієслівні та іменні.

І. Р. Вихованець розширив граматичний діапазон односкладних речень і за морфологічним принципом виділив чотири типи односкладних конструкцій: дієслівні, інфінітивні, іменникові та прислівникові.

М. В. Мірченко свою теорію синтаксичних категорій збудував на концепції І. Р. Вихованця; згідно з цією теорією дієслівні та іменникові конструкції кваліфікуються ядерними, а прислівникові – периферійними, через те, що їхня одноядерність потребує імпліцитних додаткових способів виявлення статусу реченнєвотвірного компонента порівняно з класичним двоскладним реченням.

Структурний принцип було покладено в основу класифікації односкладних речень В. А. Городецькою, але вона враховувала не лише морфологічну експлікацію головного компонента односкладного речення, а й характеристику найближчих поширювачів предиката. За цими критеріями вона виділила шість типів односкладних речень:

прислівникові, дієвідмінювані, партиципні, інфінітивні, номінативні та прономінативні.

Розгорнуту структурно-семантичну класифікацію односкладних речень представив А. П. Загнітко, синтезувавши граматичні та семантичні ознаки. Автор виділив три основних типи односкладних речень: дієслівні, інфінітивні та іменникові, але кожен з них має свої підтипи: дієслівні – означено-особові, неозначено-особові, узагальнено- особові, безособові; інфінітивні – інфінітивно-називні та інфінітивно-безособові;

іменникові – номінативні (буттєві, вказівні, оцінні, власне-називні, спонукально- бажальні, з номінативним теми, субстантивно-якісно-оцінні), ґенітивні (квантативно- ґенітивні, ґенітивно-заперечні).

Вивченням односкладних речень як окремої, незалежної категорії односкладних речень займалися такі відомі українські та російські вчені, як Н. М. Арват, Л. І. Василевська, Г. М. Чирва, Л. Д. Павліна, О. В. Болюх, О. Г. Руднєв, В. А. Бєлошапкова, Н. С. Валгіна, Є. С. Скоблікова, Ю. Т. Долін, В. І. Казаріна, Е. М. Осіпова та ін.

Значну увагу у розділі приділено кожному окремому типу односкладних речень:

представлені погляди вчених на критерії виділення, припущення щодо виникнення цих речень, розглянуто специфіку вживання кожного окремого різновиду. Поряд із загальновживаними односкладними структурами подається характеристика конструкцій, що за формою збігаються з номінативними реченнями (власне називні, номінативний теми).

(13)

В інших слов'янських мовах (чеській, хорватській, польській, білоруській) ступінь поширеності односкладних речень відрізняється від того, що є в українській та російській мовах; ці конструкції мають здебільшого книжково-стилістичне використання.

Учені відзначають наявність дієслівних та недієслівних односкладних груп, але кількість типів, що підводяться під відповідний розряд, може містити у собі різну кількість структур.

У слов’янських мовах односкладні конструкції та їхні граматичні ознаки викликали дискусію в мовознавчих колах ще з початку ХІХ ст.; односкладні речення німецької, англійської, французької та італійської мов довгий час узагалі не були об'єктом спеціальних синтаксичних досліджень, вони фіксувались як ненормативні утворення і разом з неповними та еліптичними реченнями розглядалися як відступ від двоскладної схеми; такі структури не належали до самостійних синтаксичних одиниць.

У межах вербоцентричних теорій (відмінювана форма дієслова має абсолютне значення для характеристики речення) проблема односкладності не ставилася взагалі.

Винятками були безособові речення, які розглядалися не з точки зору їхніх власних лінгвістичних характеристик, а з погляду логічної можливості побудови безсуб’єктного висловлювання. Інша причина недостатньої уваги до односкладних речень в англійській та німецькій мовах пов’язана з наявністю формального присудка. Однак формальний присудок лише змінює кількісне співвідношення між односкладними та двоскладними реченнями в англійській та німецькій мовах та в мовах, що не мають такого компонента, і в принципі не виключає можливості існування в цих мовах односкладних структур.

Більше того, мовний матеріал переконує, що односкладні речення в англійській та німецькій мовах є самостійними синтаксичними одиницями, що мають широкий діапазон використання і, звичайно, потребують всебічного вивчення.

Серед російських германістів немає єдиної думки з приводу того, чи існують односкладні речення в англійській мові. Так, Л. С. Бархударов заперечував їх наявність.

Учений вважав, що в разі «відхилення» англійського речення від підметно-присудкової структури виникає не односкладне речення, а еліпс.

У російському мовознавстві (О. І. Смирницький, В. Л. Каушанська, Р. Л. Ковнер, Л. С. Бархударов, С. О. Штелінг, Б. С. Хаймович, М. Я. Блох та ін.) панує підхід, згідно з яким в англійській мові є односкладні речення. Лінгвісти розглядали двоскладність / односкладність з чисто формальної точки зору і основним критерієм розмежування вважали кількість головних членів, наявних у структурі речення. Якщо в структурі речення виділяються підмет і присудок, то речення є двоскладним. Якщо виділяється тільки один головний член, який зазвичай не трактується ні як підмет, ні як присудок, то речення класифікується як односкладне. Але недосконалість зазначеного підходу полягає в тому, що будь-яке формально односкладне речення можна співвіднести з формально двоскладним і в такому випадку інтерпретувати будь-яке односкладне речення як еліптичне двоскладне.

Найчастіше класифікація англійських односкладних речень ґрунтується на шахматовському вченні. Більшість учених виділяє номінативні речення. Деякі дослідники (Н. А. Кобріна, Е. А. Корнєєва, Б. А. Ільіш, Р. Л. Ковнер, У. Чейф, Ю. С. Ігнатюк) до числа односкладних відносять також інфінітивні та безособові.

(14)

У німецькому синтаксисі теорія односкладності не є достатньо розробленою.

Класифікація недвоскладних структур базується на двоскладній структурі речення і в основному представлена дослідженнями минулих років. Прихильники теорії односкладності в німецькому мовознавстві (К. Ф. Беккер, І. Хейзе, Г. Пауль, Х. Брінкман, В. Мюс, О. Бехагель, К. Бругман, Х. Ю. Херингер та ін.) розглядали односкладні речення не як самостійні синтаксичні одиниці, що так чи інакше повинні б бути представлені в типології речень, а як структури, що відступили від основної закономірності.

У синтаксичних теоріях більш пізнього та сучасного періоду спостерігається тенденція до системного опису синтаксису, що відбивається в першу чергу в утворенні типологій речень, що передбачає опис усіх зразків, на підставі яких будуються речення німецької мови. Для виділення моделей (схем, зразків) речень слугували різноманітні принципи – від критерія смислової завершеності речення (П. Гребе) до структурного мінімуму речення (Г. Хельбіг). Однак, незважаючи на те, що запропоновані типології повинні були б представити всі зразки речень німецької мови, ми не знаходимо моделей односкладних речень у жодній із представлених схем.

У деяких граматиках односкладні речення потрапляють до розділу морфології, де ці комунікативні одиниці без будь-якого зв'язку із загальною синтаксичною теорією ілюструють можливості функціювання тих чи інших частин мови. У формалізованих граматиках, де сам принцип аналізу повинен би був забезпечити опис односкладних структур німецької мови, також спостерігається тенденція зберегти незмінним уявлення про ненормативність односкладних утворень.

У французькому мовознавстві односкладні речення відносять до типу речень зі скороченою синтаксичною структурою і розподіляють на односкладні повні та односкладні неповні. Вони класифікуються за морфологічною, синтаксичною і семантичною ознаками (М. Рігель, Ж.-П. Пела, Р. Ріул, М. Вільме та ін.).

Італійська мова характеризується наявністю дієслівних та іменних односкладних речень (С. Баттаглія, В. Перніконе, А. Манзоні, А. Дуро та ін.).

Дослідження односкладних речень в індоєвропейських мовах (у лінгвоісторіографічному аспекті) дозволяє зробити висновок, що в зазначених мовах існує велика група синтаксичних одиниць, які слід кваліфікувати саме як односкладні структури з притаманними ознаками (наявність одного конструктивного центру;

інформативність; зрозумілість поза контекстом; відсутність формальних ознак, що вказують на еліптивність одного з членів).

У третьому розділі «Теорії, альтернативні концепції односкладності, у мовознавстві ХІХ ст. – початку ХХІ ст.» представлено погляди вчених, які відмовилися від поняття односкладне речення, а всі прості речення слов’янських мов підводили під категорію двоскладності (або взагалі позбавляли певні структури статусу речення чи вважали їх неповними синтаксичними утвореннями).

Починаючи з середини ХХ ст., а особливо в останні два десятиріччя, під впливом розвитку семантичного напряму питання про реальне існування односкладних речень як самостійного структурного типу простого речення стало гостро дискусійним. Деякі вчені намагалися повернутися до ідей логіко-граматичного синтаксису про обов’язкову двочленну структуру речення (М. І. Греч, О. Х. Востоков, Ф. І. Буслаєв).

Посилання

СУПУТНІ ДОКУМЕНТИ

Виявлено критерії (настановно- спонукальний, змістово-процесуальний, креативно-оцінний) і показники, схарактеризовано рівні

1) Проведено аналіз сучасного стану сервісних технологій, базованих на композиції веб-сервісів з уніфікованими протоколами зв’язку (перше покоління

Емпірично виявлено особливості та психологічні (розвиненість професійної свідомості; ставлення студентів до

Узагальнення ідей та принципів західноєвропейських (Ф. Шестов) представників філософії ірраціоналізму щодо осмислення концепту смерті склало

Переживання молодими людьми потреби в самореалізації своїх екзистенцій у майбутньому інтенціює конструювання ними життєвих цілей (Н. Проведений

2) розроблення й упровадження в навчальний процес моделі системи професійної підготовки майбутніх учителів початкових класів до

Також, слід зазначити, що у молодших школярів з неповних сімей української вибірки переважають соціальні страхи, страхи втрати

Це стає можливим лише за умови урахування синхронії (аналізу синхронних станів мовного значення у певний період мовної історії) та