ВОЛОШЕНЮК А. В. ПРАВОВАЯ ИНТУИЦИЯ КАК ЭЛЕМЕНТ ПРОФЕССИОНАЛЬНОГО ПРАВОСОЗНАНИЯ
Исследованы научные подходы к пониманию интуиции и целесообразности использования ин- туитивного знания в профессиональной деятельности. Систематизированы преимущества исполь- зования правовой интуиции в работе органов внутренних дел и суда. Сделан вывод, что правовая интуиция является важной составляющей профессионального правосознания, она является про- явлением профессиональной смекалки и гибкости мышления лиц, применяющих право.
Ключевые слова: правосознание, правовая психология, интуиция, правоприменение, органы внутренних дел.
VOLOSHENIUK O. V. LEGAL INTUITION AS AN ELEMENT OF PROFESSIONAL LEGAL AWARENESS
The object of the study is legal awareness. The subject of the research is legal intuition as an element of professional legal awareness.
The article’s objective is to reveal the nature of legal intuition as part of professional legal awareness; to establish the role and place of intuitive knowledge in legal enforcement activities (by the example of the activity of investigation and court employees).
The need for achieving the objective of the study has led to the use of formal and logical, systematic, critical and comparative and legal methods of cognition.
The relevance of the topic is the fact that in terms of rejecting the positivist dogma there is an objective need for theoretical and legal research of legal intuition as a hidden but important element of legal awareness.
Scientific approaches to understanding intuition and the feasibility of using intuitive knowledge in pro- fessional activities are studied in the article. Advantages of using legal intuition in the work of internal affairs agencies and courts are systematized. It is proved that the emergence of intuitive knowledge is related to the results of previous work, professional and life experience of the subject of legal enforce- ment. It is concluded that the legal intuition is an important part of professional legal awareness, it is a manifestation of the professional intelligence and flexibility of people thinking who apply the law.
The practical significance of the work lies in the fact that grounded positions and conclusions deepen scientific knowledge about the phenomenon of legal awareness in general and legal intuition as its inte- gral component. Obtained results can be used in teaching the theory of state and law and to solve practi- cal problems related to the application process of the law norms.
Keywords: legal awareness, legal psychology, intuition, legal enforcement, internal affairs agen- cies.
УДК 94(477.43).084«1921–1929»
О. М. ГОЛОВКО,
доктор юридичних наук, кандидат історичних наук, професор,
проректор Харківського національного університету внутрішніх справ;
В. А. ГРЕЧЕНКО,
доктор історичних наук, професор,
завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін факультету права та масових комунікацій
Харківського національного університету внутрішніх справ
БОРОТЬБА МІЛІЦІЇ З САМОГОНОВАРІННЯМ В УСРР У РОКИ НЕПУ (1921–1929 РР.)
Розглянуто основні аспекти боротьби міліції з самогоноварінням і пияцтвом в Українській СРР в період нової економічної політики, проаналізовано причини цього явища, його рівень, форми та методи боротьби з ним та їх ефективність.
Ключові слова: міліція, самогоноваріння, пияцтво, нова економічна політика, злочинність... Golovko, O.M. and Grechenko, V.A. (2015), “Fight of militia against hooch making in Ukrainian SSR during the period of a new economic policy (1921–1929)” [“Borotba militsii z samohonovarinniam v USRR u roky nepu (1921–1929 rr.)”], Pravo i Bezpeka, No. 1, pp. 20–29.
Боротьба з самогоноварінням має давню іс- торію. Одна з найцікавіших її сторінок – доба непу, пов’язана зі значною трансформацією радянського суспільства та існуванням, хоча багато в чому формальним, «сухого закону».
Цій проблемі присвятили свою увагу в науко- вих дослідженнях історики В. М. Алтуєв [1], І. В. Іщенко [2], О. К. Міхеєва [3], О. В. Черну- ха [4], М. П. Олійник [5], які в контексті аналі- зу регіональних проблем історії України доби непу вивчали і питання, пов’язані з пияцтвом і самогоноварінням. Проте комплексно ця про- блема ще не досліджувалася. Тому, враховую- чи актуальність і масштабність проблеми, її недостатнє вивчення, в нашій статті ми про- аналізуємо соціально-економічні причини та рівень самогоноваріння в роки непу в радянсь- кій Україні, дослідимо форми, методи та ефек- тивність боротьби міліції з ним у цей період.
В умовах нової економічної політики, як ві- рно зазначає Г. Т. Камалова, в діяльності міліції на цьому напрямі явно простежуються два ета- пи. Перший етап охоплює 1921–1925 рр., коли боротьба з самогоноварінням проходила в умо- вах дії «сухого закону», тобто заборони продажу горілки. На другому етапі – з 1925 по 1928 рр. – було дозволено продаж горілки, і боротьба з незаконним самогоноварінням йшла перервами (наприклад, у 1927 р. вона була призупинена, а в 1928 р. – відновлена) [6, с. 10].
Відступ від «сухого закону» в ці роки від- бувався так: 30 грудня 1921 р. було видано по- станову РНК УСРР «Про продаж виноградних вин»» [7], чим було покладено початок віднов- ленню виноробного господарства. Постановою ВУЦВК про акциз з коньяку та горілчаних ви- робів від 3 січня 1923 р. було дозволено виро- бництво і продаж легких наливок, пива та вина [8]. Далі – постанова РНК УСРР від 9 березня 1923 р. «Про дозвіл вироблювати і провадити продаж населенню вин, що містять в собі алко- голю до 20 градусів» [9].
За ініціативою Л. Д. Троцького ЦВК СРСР прийняв постанову, що дозволяла виробництво пива для збуту населенню. І з’являються: «Сте- нька Разін», «Червона Баварія», «Жовтневе».
Відтак, 26 серпня 1923 р. ЦВК і РНК СРСР ви- дали спільну постанову про відновлення вироб- ництва і торгівлі спиртними напоями. (Фактично набула чинності з 1 січня 1924 р.). Причина – країні знадобилися гроші для здійснення еко- номічних проектів. Для того 3 грудня 1924 р.
вийшла постанова ЦВК і РНК СРСР про дозвіл на території РРФСР та інших союзних респуб- лік виробництва і продажу наливок, настоянок
і етилового спирту міцністю не більше 30 гра- дусів. Народ прозвав 30-градусну горілку «ри- ковка» – на честь тодішнього голови РНК СРСР О. І. Рикова.
Причини ухвалення закону 1921 р., а також швидкого поширення пияцтва до кінця 1920-х рр. лежали, передусім, в економічних і соціально-політичних змінах, що сталися в кра- їні. Переоцінка основ торгової політики, що по- чалася після введення непу, призвела до відтоку державних доходів за рахунок нерегламентова- ного виробництва і продажу спиртного. Вже на початку 1920-х рр. фактом стала монополізація пивних у руках непманів. Гонитва за вигодою неминуче підштовхувала їх до дій, які йшли урозріз із чинним законодавством. Посилилося проникнення приватника у сферу виноробства, як і в інші галузі харчової промисловості, що обіцяли швидкий обіг засобів, що вкладалися.
Висока, через низку обставин, вартість проми- слових виробів, що надходили на ринок, і ни- зькі ціни на хліб («ножиці цін») змушували дрібних виробників удаватися до переробки хліба на самогон. Маса приватних посередни- ків, які заполонили міста після введення «віль- ної торгівлі», у більшості своїй неврахованих, сприяла доставці самогону у винні крамниці.
Причиною розвитку пияцтва в умовах 1920-х р. можна назвати також, по-перше, ро- зширення продажу пива і громадських функцій тодішніх пивних. Дорожнеча видовищ, їх не- звичність для багатьох клубів, які заповнюва- лися в основному молоддю, побутові стерео- типи, сприйняті від дореволюційної епохи, зробили пивну не лише приміщенням для спо- живання спиртного, але й по суті найбільш до- ступним місцем спілкування. Поліпшення ма- теріального становища і поява у зв’язку з цим значного вільного часу зміцнили цю ситуацію.
По-друге, розвитку пияцтва сприяла житлова криза, яка стала гостро відчуватися в містах на початку 20-х рр. і дала поштовх подальшому розвитку різних форм гуртожитків. Заповню- вали їх, в основному, особи, котрі прибули з села і знаходилися в полоні старих традицій і, природно, некритично сприймали подібного роду «побутову спадщину» в містах. Гуртожи- тки об’єднували робітників передусім на ґрунті побуту, а саме тут найповільніше долалися від- сталі погляди і звички.
Усе це в сукупності й актуалізувало бороть- бу міліції з самогоноварінням. Тільки за перше півріччя 1921 р. міліцією Катеринославської губернії було викрито 353 випадкив самогоно- варіння [10, с. 92].
У наказі по Харківській губміліції від 28 лю- того 1921 р. визнавалося, що самогоноваріння як у самому місті, так і в повітах невпинно зрос- тає. Зазначалося, що міліція і народні суди при- пустилися суттєвих помилок у боротьбі з цим злом, занадто лояльно ставлячись до виробників і розповсюджувачів «зеленого змія». Начальни- кам міліції та розшуку наполегливо рекомен- дувалося, якщо затримані особи вже неоднора- зово притягувалися до відповідальності за виготовлення і продаж самогону, зазначати це у протоколах. Таким чином, народні суди отримували підставу для винесення більш сер- йозного покарання для порушників. Справи найбільш систематичних із них треба було пе- редавати на розгляд ревтрибуналів [4, с. 74].
Керівництво міліції почало вимагати від своїх підлеглих активізувати боротьбу з пияцт- вом та самогоноварінням. Міліціонери повинні були затримувати громадян у стані алкоголь- ного сп’яніння, а власників закладів, де вони перебували у такому стані, притягати до адмі- ністративної відповідальності. І хоча міліцією, наприклад Донецької губернії, було взято під нагляд навіть підприємства, де виготовляли одеколони, і за вживання та виготовлення спиртних напоїв погрожували виселенням, конфіскацією майна і навіть розстрілом, кіль- кість зареєстрованих випадків самогоноваріння невпинно зростала протягом 1921–1925 рр.
Завдяки активним діям міліції та карного роз- шуку на цьому етапі вдалося тільки уповільни- ти темпи росту вказаного виду злочинів – у 1922 р. темп росту становив 338 %, у 1923 – 293 %, у 1924 – 58 % [3, с. 67].
Дієвою формою сприяння свідомого насе- лення органам міліції в боротьбі з незаконним винокурінням були повідомлення про осередки пияцтва, адреси самогонників через газету.
Наприклад, у Катеринославській губернській газеті «Звезда» від 28 листопада 1923 р. було вміщено замітку під назвою «Міліція, пере- вір!», в якій робітники повідомляли місця ви- готовлення самогону [11].
Для виявлення осередків самогоноваріння створювалися спеціальні загони міліції. Так, протягом січня 1923 р. у повітах Харківської губернії самогонників виявляли міліцейські загони, до складу яких входило 80 осіб (4 на- чальники міліції, 18 піших та 58 кінних міліці- онерів) [12].
Робота міліції в цій сфері з вересня 1922 р.
по вересень 1923 р. характеризується такими цифрами: зроблено обшуків – 43 418, виявлено вогнищ самогоноваріння – 26 484, відібрано
апаратів – 33 274, відібрано самогону – 10 802.
Кількість складених протоколів – 56 486 [13].
Міліція боролася не тільки проти самогоно- варіння, але і з його безпосереднім наслідком – пияцтвом. У 1927 р. на душу населення Украї- ни припадало 2,3 літра горілки, 2,6 літра пива, 0,54 літра вина. У 1927 р. міліція затримала в столиці України 12 299 п’яних, які хуліганили на вулицях або в громадських місцях. Карети швидкої допомоги в 1927 р. в м. Харкові нада- ли допомогу 340 особам, які були в п’яному стані; з них 146 чоловіків і 38 жінок знаходи- лися в стані важкого сп’яніння, 129 чоловіків і 29 жінок мали травми і поранення, які вони отримали в стані сп’яніння, 9 чоловіків і 7 жі- нок закінчили своє життя в п’яному стані.
Те, що в Україні в ці роки зростає пияцтво, – явище очевидне. Вживання горілки в Україні з 1,5 мільйонав літрів у 1924 р. зросло до 89,5 мільйона літрів у 1928 р. У бюджеті донецько- го робітника витрати на спиртні напої з 0,2 % в 1922 р. зросли до 4 % у 1927 р. Так, у Донбасі серед шахтарів, які більше усіх витрачають на спиртні напої, найбільше прогулів з неповаж- них причин. У 1927 р. на одного робітника припадав 31 день прогулів. Обстеження, про- ведені в 1927 р. лікарями Гальперіним та Ісає- вим, показали, що 30 % усіх венеричних хво- рих отримали цю недугу в п’яному стані.
Статистичні дані Нарком’юсту УСРР про зрос- тання хуліганства в період 1923–1926 рр. пока- зують, що 20 % хуліганських вчинків виникли під впливом легкого сп’яніння, 15,5 % – під впливом сильного сп’яніння [14, с. 793].
За висновком І. В. Іщенка, найбільш нега- тивних соціальних наслідків цей процес набув (щодо Півдня України) у промисловому регіоні Катеринославщини (серед чорноробів, які пра- цювали в металургійному комплексі, на будів- ництві). Зловживали спиртним і портові робіт- ники (насамперед докери) Одеси, Миколаєва та Херсона. У свою чергу, поширення алкоголізму на селі було притаманно незаможникам, які ма- ли найменшу землезабезпеченість і працювали сезонними робітниками. Відвертими п’яни- цями вважалися так звані «ледарі», певний від- соток яких пропивав орендну плату, що надхо- дила їм за користування землею [15, с. 9–10].
Переважно алкоголіками ставали робітники підприємств, тобто важкої фізичної праці, які виправдовували свою пиятику розслабленням після робочого дня [16, с. 9–10]. Як доводить статистика, чим більше часу людина працюва- ла, (а отже, й більше заробляла), тим більше грошей вона витрачала на алкоголь. Наприклад,
робітники, які працювали 9 годин на день і ви- трачали більше половини зарплати на спиртні напої, становили 33 %, а ті, котрі працювали понад 10–12 годин і пропивали також більше половини зарплати, вже становили 67 % від загальної кількості робітників, які вживали спиртні напої [17]. Нелегкими були дні видачі зарплати для працівників витверезників. Якщо у звичайні дні вони обслуговували 20–30 осіб, то в день зарплати до витверезників потрапля- ло вдвічі більше п’яниць [18].
Не дивно, що після бурхливих свят робіт- ники не з’являлися на роботу, і це позначалося на виробництві. Так, після Різдва 1929 р. ХПЗ недодав 20 тракторів, електрозавод – 60 елект- ромоторів, а «Світло шахтаря» – 400 шахтар- ських ліхтарів [19, с. 10].
Попит на самогон тримався на постійному рівні, адже пляшка кращої фабричної горілки на ринку в 1928 р. коштувала десь 80 копійок, а відро – 16 руб. Виготовлення ж відра самого- ну вартувало самогоннику 6 руб. 50 коп., отже, в реалізації він був значно дешевшим [20].
Протистояння алкоголізмові на початку 1920-х років обмежувалося виданням просвіт- ницьких брошур, лекціями на підприємствах, тематичними виставками, демонструванням наочності.
На жаль, випадки пияцтва були і серед мі- ліціонерів. Помічник начальника Полтавської окрміліції у рапорті на ім’я начальника Полта- вської повітової окрміліції 4 травня 1923 р. по- відомляв: «Повідомляю, що увечері 4-го трав- ня ц/р. начальник резерву Мірошниченко, ст. міліціонер Демочка, ст. міліціонер Пирогов, комвзводу Пастухов, фуражир управління Дер- гун, діловод Телятніков, узявши стройових коней резерву окрміліції, від’їхали за межу мі- ста, тобто по напряму хутора Штепа, і зупини- вшись біля соснових посадок почали пиячити.
Із слів вказаних т.т. самогонку купували за го- тівковий розрахунок. По дорозі назад, через сильне сп’яніння ст. міліціонер Демочка сидіти на коні не міг і кілька разів падав з неї. За Ва- шим наказом мною були оглянуті вказані това- риші. Знайдено було, що тільки ст. міліціонер Демочка був дуже п’яний, а інші в нетверезому вигляді. Коні були у хорошому стані, очевид- но, їх не ганяли» [21, с. 472]. Звертає на себе увагу факт оцінки стану коней, інше особливих коментарів не потребує.
«Приклад» показували і деякі районні кері- вники. В Новоушицькому районі Подільської губернії (нині Хмельницька область) голова райкомнезаму Мигаляс пиячив, за що був зві-
льнений з посади. А «член райвиконкому Ку- ценко та секретар райвиконкому Панич поїха- ли в с. Жабинці в службових справах, зажадали самогону і замість роботи почали пиячити та грати на грамофоні» [5, с. 120].
У наказі начальника Харківської губміськмі- ліції від 11 травня 1923 р. було чітко сформу- льовано основні адміністративні заходи бороть- би з пияцтвом: карати всі прояви публічного пияцтва і пов’язаних з цим безчинств, а саме:
запобігати появі нетверезих громадян у громад- ських місцях та на вулицях; не дозволяти роз- пивання алкогольних напоїв у громадських місцях та кафе й ресторанах, які не мають лі- цензії на продаж спиртних напоїв; пересліду- вати розпивання будь-де самогону та інших сурогатних спиртних напоїв. Крім того, у до- кументі сказано, що найбільшої ефективності цих заходів можна досягти за умови поєднання каральних та профілактичних заходів, серед яких провідне місце відводилося організації лекцій на тему «Пияцтво – суспільне зло» та проведенню агітаційно-показових судів [22].
За дев’ять місяців 1923–1924 р. харківською міліцією було проведено 13388 обшуків, лікві- довано 1935 осередків самогоноваріння з ме- тою збуту, 4437 – без такого наміру. Виявлено 1570 випадків зберігання самогону і спиртних напоїв для продажу і 3673 – «для себе». Конфі- сковано 3756 самогонних апаратів, затримано 2911 самогонників, стягнено штрафів у сумі 54790 руб. [23, с. 30].
Як зазначалося в огляді діяльності міліції УСРР за січень–квітень 1923 р., у Катеринослав- ській губернії вилучено 1035 самогонних апара- тів, складено велику кількість протоколів у спра- вах про пияцтво та самогоноваріння [10, с. 92].
Однак заходів, які здійснили місцеві Ради, органи міліції України, у тому числі щодо по- силення боротьби із самогоноварінням, було недостатньо, і до осені 1923 р. воно загрожува- ло набути великих масштабів.
6 червня 1923 р було прийнято постанову ВУЦВК УСРР «Про надзвичайні заходи щодо боротьби з самогоноварінням». У ній зазнача- лося, що незаконна вигонка спирту шляхом самогону завдає значного господарського і по- літичного збитку республіці, а боротьба з са- могоном в загальному порядку не приводить до потрібних результатів. У зв’язку з цим ВУЦВК постановив, що справи по приготу- ванню, зберіганню самогону, сурогатів спирт- них напоїв з метою збуту, а рівно і самий збут цих речовин і торгівля ними повинні розгляда- тися народним суддею поза чергою. Відносно
осіб, які обвинувачуються в цих злочинах, як запобіжний захід застосовувати взяття під вар- ту, причому незастосування вказаного заходу може бути допущене належними органами влади лише в абсолютно виняткових випадках і має бути мотивовано особливою постановою.
Розмір адміністративних стягнень за порушен- ня останніх визначався у вигляді штрафу не більше 500 руб. золотом або примусових робіт до шести місяців [24, с. 577–579].
Інша постанова – вже Раднаркому УСРР – від 30 листопада 1923 р. передбачала 75 % штрафних сум, стягнених за виготовлення, зберігання або продаж самогону, у випадку розкриття злочину правоохоронцем відрахову- вати на користь міліції. Коли подібний злочин розкривався за допомоги громадян, то міліція отримувала 50 % від розміру штрафної суми, громадяни – 25 %, і ще чверть суми штрафу обов’язково надходила у місцевий бюджет ви- конкому [25, с. 35]. Проте Харківське губерн- ське управління міліції регулярно отримувало інформацію з місць про недотримання органами місцевої влади постанови РНК і переведення штрафів у повному обсязі до місцевих бюдже- тів, тоді як міліція не отримувала призначених їй сум [26].
Такий перерозподіл змушував міліціонерів приховувати частину грошей, отриманих вна- слідок стягнення штрафів за самогоноваріння.
Наприклад, у січні–лютому 1924 р. до Харків- ського виконкому надійшло лише 43 % коштів від загальної суми штрафів. Треба сказати, що це був ще далеко не найгірший показник у ре- спубліці. Наприклад, у Волинській та Чернігів- ській губерніях він відповідно становив 18 % і 13 % [27]. Це змусило керівництво виконкомів відповідальніше поставитися до розподілу ко- штів, отриманих внаслідок стягнення штрафів за самогоноваріння, і перераховувати відповід- ні суми на потреби управління Харківської гу- бернської міліції, тим же стимулюючи його подальшу роботу.
Про результати боротьби з самогононова- рінням часто повідомлялося в пресі. Напри- клад, газета «Пролетарий» (Харків) в одному з номерів за жовтень 1923 р. описувала суд над якоюсь Самойловою, яка гнала самогон. Спо- чатку вона була засуджена до одного року примусових робіт умовно, але продовжувала свій «злочинний промисел». Міліція склала на неї 2 протоколи, але й після цього вона не при- пинила своєї діяльності, у неї знову знайшли велику кількість самогону. Народний суд засу- див її до 3 років позбавлення волі. Вона подала
касаційну скаргу, посилаючись на те, що на її утриманні знаходяться маленькі діти. Проте касаційна інстанція не лише не відмінила ви- рок, але й зробила його суворішим. Самойлова була засуджена до 3 років ув’язнення з конфіс- кацією майна, діти віддавалися на утримання держави, у дитячий будинок [28].
З метою зменшення масштабів самогонова- ріння працівники міліції Катеринославщини з жовтня 1924 р. і до кінця травня 1925 р. прове- ли 3263 обшуки у самогонників, вилучили в них 1125 самогонних апаратів, 9 діжок і 25 від- ер із самогоном та брагою, виявили чимало осередків таємного винокуріння, – на п’яниць і осіб, які продавали фальсифіковану горілку, наклали штрафи на суму 44 947 руб. (за цінами 1925 р.) [10, с. 92].
У збірнику «Красный страж» було опублі- ковано статтю В. Іванова, де аналізувалося, як міліція вела боротьбу з самогоноварінням у 1923–1924 рр. Боротьба ця велася за двома на- прямами: 1) за допомогою заходів культурно- освітніх і 2) за допомогою заходів адміністра- тивно-каральних. До заходів культурно-освіт- ніх відносилися роз’яснення учням в навчаль- них закладах усієї шкоди алкоголізму, читання епізодичних лекцій для дорослих на ту ж тему.
Щодо заходів адміністративно-каральних, то необхідно відмітити, що радянське законодав- ство карало за самогоноваріння досить суворо.
Кримінальний кодекс УСРР присвячував цьо- му злочину цілих три статті: 140, 1401 і 1402, в яких були передбачені як приготування, так і зберігання та збут самогону. Закон робив різку відмінність у покаранні для самогонників за певною ознакою: чи було самогоноваріння тільки для власного споживання чи в цілях продажу. В першому випадку покарання могло бути призначено у вигляді штрафу до 500 руб.
або примусових робіт до 6 місяців, а в другому – у вигляді позбавлення волі на строк до 10 років з конфіскацією частини або усього майна. Від- мінність мотиву приготування і зберігання са- могону впливала і на процесуальну сторону справ про самогоноваріння, оскільки справи «з метою збуту» йшли на розгляд в нарсуди, а в тих випадках, коли «мета збуту» залишалася недоведеною, дізнання поступало на дозвіл в адміністративний відділ губ- або окрвиконко- му. Як у судові органи, так і в адмінвідділи справи про самогон надходили від міліції.
Міліція УСРР почала більш конкретну бо- ротьбу з самогоноварінням з початку 1923 р.
Ця боротьба велася або в порядку звичайної повсякденної роботи міліції, або в порядку
ударних кампаній. Таких кампаній у всеукра- їнському масштабі було проведено дві, а саме:
перша – у вигляді місячника в січні–лютому 1923 р. і друга – двотижневика перед пасхаль- ними святами 1924 р. Хроніка міліційної служ-
би рясніє безліччю фактів, коли самогон зна- ходили і в замурованій підлозі, й у бичачому пухирі під сукнею, і в казанку, на якому для відведення очей сиділа дитина.
Таблиця 1 Відомості про окремі показники боротьби міліції УСРР із самогоноварінням
у 1923–1924 рр.
Що зроблено 1923 р. 1924 р. Всього
Проведено обшуків 76698 139101 215799
Відібрано апаратів 38523 47302 85825
Відібрано самогону 10195 в. 19785 в. 29980 в.
Відібрано закваски 12612 в. 192377 в. 204989 в.
Затримано самогонщиків 36253 23171 59424
Накладено штрафів 1281455 р. 1281455 р.
Стягнуто штрафів Відомостей немає
643367 р. 643367 р.
Зважаючи, що загальне число начальників районів і райнаглядачів, тобто активних пра- цівників міліції УСРР, дорівнювала, приблиз- но, 1000 осіб, на кожного з них за 1 рік 10 мі- сяців у середньому припадало 215 обшуків, відібрано 85 апаратів, відібрано 230 відер са- могону і закваски. Ці цифри свідчать про те, що міліцією виконана значна робота щодо бо- ротьби з самогоноварінням. Проте необхідно визнати, що та кількість самогону, яка відби- ралася у населення, була тільки невеликою ча- стиною всього викурюваного самогону[29].
2 лютого 1924 р. начальник міліції та роз- шуку УСРР І. К. Якимович видав наказ «Про заходи щодо ліквідації самогоноваріння». У ньому, зокрема, зазначалося, що «боротьба з самогоноварінням ведеться недостатньо енер- гійно». Тому наказувалося:
«1. Прищепити начальникам усіх ступенів необхідність приділення максимуму уваги боротьбі з самогоном і кинути гасло «Не про- пустити жодного п’яного, не склавши прото- колу».
2. Встановити неослабний нагляд за наяв- ними в тих або інших районах і пунктах слю- сарними, ковальськими і т. п. майстернями, що виготовляють, ремонтують, зберігають і збу- вають самогонні апарати» [30].
У січні–березні 1925 р. міліція Харкова здійснила обшуки у квартирах і будинках 250 мешканців, під час яких було виявлено 45 самогонних апаратів, вилучено 392 пляшки самогону і 73 сулії закваски. За готування
«зілля» наклали штрафи на 84 осіб [31, с. 38].
Проте, незважаючи на всі зусилля праців- ників міліції, самогоноваріння не вдалося лік- відувати адміністративними методами. Тому в
середині 1920-х років уряд увів державну мо- нополію на винну торгівлю.
З підвищенням ціни за пляшку горілки з одного рубля до 1 руб. 50 коп. у грудні 1925 р.
сталося зростання самогоноваріння в 1926 р.
[6, с. 11].
Вагому роль у боротьбі з самогоноварінням відігравали так звані «місячники», запроваджені з 1927 р. в умовах розгортання нових кампаній хлібозаготівлі [32, арк. 78]. Адже через самого- новаріння держава недоотримувала від насе- лення чималу кількість зерна. Під час «місяч- ників» міліціянти мали не тільки ретельніше виявляти місця виробництва та збуту самого- ну, але й слідкувати за своєчасною сплатою адміністративних штрафів і перерахуванням отриманих коштів до державної скарбниці.
Під час одного з таких «місячників» у січні 1928 р. особливо відзначилися співробітники Вовчанського району на Харківщині, які вилу- чили 529 літрів самогону та 67 самогонних апаратів. Однак у таких районах, як Харківсь- кий та Мереф’янський, показники були значно скромнішими – 52 апарати і 6 літрів та 1 апарат і 14 літрів відповідно [32, арк. 89–91]. У мі- ліцейських звітах того часу явну розбіжність між районами прямо пов’язували зі ступенем підготовки та працездатності окремих раймілі- цій, їх здатністю виконувати свої безпосередні обов’язки. В цьому і полягало ще одне значен- ня подібних «місячників» – виявляти найслаб- ші у професійному відношенні ланки у струк- турі правоохоронних органів Харківського округу. Стосовно міліцейського керівництва районів-«аутсайдерів» одразу робилися відпо- відні оргвисновки, внаслідок яких дехто втра- чав свої посади. Так, після заміни начальника
і заступників у Мереф’янському районі вже за перші два тижні лютого міліціонери виявили 89 літрів самогону, що у 16,5 раза (!) переви- щувало показник січня [32, арк. 157].
У 1928 р. у зв’язку із загостренням хлібоза- готівельної кризи усі сили міліції знову були кинуті на боротьбу з самогоноварінням, при- чому не лише з промисловим виробництвом, але і для домашньої потреби. Кількість обшу- ків досягла рекордних цифр [6, с. 11].
6 лютого 1928 р. відбулося засідання колегії Народного комісаріату внутрішніх справ, яка розглянула питання «Про хід кампанії в справі боротьби з самогоноварінням». У рішенні коле- гії, зокрема, зазначалося: «З метою досягнення реальніших наслідків у справі боротьби з само- гоноварінням, вважати за необхідне оголосити на певний термін доброхітну здачу громадяна- ми самогону та апаратів зі звільненням осіб, які здадуть такі, від судової та адміністративної відповідальності, для чого скласти відповідного проекту постанови ВУЦВКу. Звернути увагу зав. адміністративних відділів та нач. міліції Волинської, Конотопської, Первомайської та Херсонської округ на необхідність підвищити інтенсивність роботи в галузі боротьби з само- гоноварінням; зав. адміністративних відділів та начальникам міліції округ Артемівської, Берди- чівської, Ізюмської, Дніпропетровської, Луган- ської, Мелітопольської, Миколаївської та Ста- робільської зазначити, з попередженням про відповідальність, на неприпустимість надалі такої неінтенсивної роботи щодо боротьби з самогоноварінням, запропонувавши вжити най- рішучіших заходів до посилення її. Запропону- вати Управлінню Роб.-Сел. Міліції УСРР про- довжувати взяту тверду лінію догляду за роботою місць по переведенню кампанії, не зу- пиняючись в разі необхідності, перед застосу- ванням суворих заходів впливу» [14, с. 741].
Як видно з цього документа, справа бороть- би з самогоноварінням була далекою від успі-
шного завершення. Колегія покладалася на ма- лореальний заклик до добровільної здачі самогонних апаратів та звертала увагу керів- ників міліції низки округів на необхідність ін- тенсифікації цієї роботи.
3 березня 1929 р. наркомати юстиції та вну- трішніх справ спільно видали обов’язкове роз- порядження щодо боротьби із шинкарством, яке каралося штрафом, ув’язненням та висил- кою за межі округи [33]. Услід за цим 28 трав- ня 1929 р. з’явилася постанова РНК УСРР
«Про заходи до обмеження торгівлі спиртови- ми напоями», яка забороняла «в промислових містах та фабрично-заводських селищах від- кривати нові місця продажу горілки і горілча- них виробів». Харківській міській раді дозво- лялося закривати будь-яку точку продажу горілки, спиртних виробів та пива на прохання робітничих організацій. Натомість по всьому місту відкривалися культурні заклади – неве- ликі кафе, де не продавали міцних напоїв. Та- кож суворо заборонялося торгувати горілкою та пивом: на революційні свята; у районах роз- ташування фабрично-заводських підприємств – у дні видачі заробітної платні; в робітничих клубах, буфетах громадських установ, у теат- рах, кіно, лазнях, громадських садах, парках і місцях народного гуляння; у закусочних та їдальнях громадського харчування; реалізову- вати особам, які вже перебувають у стані алко- гольного сп’яніння (таких просто не пускали до пивних і ресторанів) [34, с. 16]. У пресі була заборонена алкогольна реклама, дозволялися тільки відповідні вивіски на тих крамницях, де торгували вином і пивом [35].
Тільки в Харкові перед Великоднем 1929 р.
продали півмільйона «сороковок» горілки, майже на півмільйона карбованців» [36].
За 1929 р. за незаконний продаж горілки лише у Харкові було притягнуто до криміна- льної відповідальності 256 осіб, до адміністра- тивної – 465 [37].
Таблиця 2 Відомості про затриманих п’яних і хуліганів по м. Харкову
з 1 квітня 1929 р. по 1 березня 1930 р. [14, с. 856]
Контингент п’яних Контингент хуліганів
Затри-
мано служ. робіт. інших
Членів КП(б)У
Членів ВЛКСМ
Пору- шено
справ служ. робіт. інших
11811 1320 5436 5015 91 61 1501 101 505 530
Як бачимо, число п’яних і хуліганів зали- шалося досить значним.
Статистика щодо смертності теж невтішна:
із 100 серцевих нападів лише 10 викликані ін- шими причинами, решта 90 сталися через вжи- вання алкоголю; 40 % злочинів скоєно в стані алкогольного сп’яніння; 20 % нещасних випа- дків на виробництві, вдома або під час вулич- ного руху відбувалося під впливом алкоголю на свідомість людини [38].
Протиалкогольний рух породив дуже важ- ливий і вкрай необхідний на той час заклад – витверезник. Вперше на території Союзу вит- верезник було відкрито у березні 1929 р. у Мо- скві [39]. Коли про це дізналися харків’яни, серед громадськості виникла ідея створення такого закладу у своєму місті. І небезпідстав- но, адже самі міліціонери вже не могли впора- тися з розгулом алкоголізму. А вже 18 червня 1930 р. у Харкові відкрився перший в Україні витверезник [40]. За червень–липень 1930 р.
витверезник прийняв 1026 осіб (тобто в серед- ньому близько 17 за добу), у серпні – 512, ве- ресні – 600, жовтні – 716, у листопаді було до- ставлено 914 осіб, а в грудні – 736 [41].
Проте, на жаль, державна політика щодо осіб, які займалися самогоноварінням, не була послідовною. До середини 1920-х років діяль- ність міліції з виявлення фактів шинкарства й вилучення самогону мала «кампанійський ха- рактер». Дільничні здебільшого добре знали місця виробництва та збуту самогону на своїх
територіях, але, отримавши хабара, заплющу- вали очі на подібні правопорушення і почина- ли діяти лише тоді, коли наставав час губерн- ських рейдів проти самогоноваріння [42, с. 44].
Саме під час губернських чи окружних переві- рок досягались ті показники, про які йшлося вище.
У 1926–1928 рр. зі столиці та окружних центрів на місця регулярно надходили інстру- кції щодо інтенсифікації заходів для припи- нення виробництва та продажу самогону. Від дільничних інспекторів, сільських виконавців вимагалися щотижневі звіти про дії на вико- нання тих інструкцій [43]. Чітке регулювання торгівлі спиртними напоями, обмеження їх продажу значно полегшувало протидію міліції таємному винокурінню. Випадки виготовлення фальсифікованої горілки, пияцтва і самогоно- варіння поступово скорочувались.
Проте стабільно висока кількість справ, що порушувалися за фактами самогоноваріння протягом досліджуваного періоду, переконує, що проблема залишалася. Очевидно, що і на- прикінці 1920-х років боротьба із самогонова- рінням залишалась одним з головних напрямів діяльності міліції. Все ж у результаті боротьби міліції проти пияцтва, а також посилення анти- алкогольної пропаганди, виховної роботи се- ред населення, розширення продажу якісної горілки та пива через державну мережу випад- ків самогоноваріння в Україні стало менше.
Список використаних джерел
1. Алтуєв В. М. До питання про організаційне зміцнення, кадрове забезпечення та діяльність волин- ської губернської міліції у період відбудови народного господарства (1921–1925 рр.) / В. М. Алтуєв //
Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2010. – № 2. – С. 225–243.
2. Іщенко І. В. Розвиток алкогольної ситуації в Україні на тлі НЕПу (1921–1928 рр.): протиріччя та реалії / І. В. Іщенко // Грані. – 2000. – № 2 (10). – С. 57–64.
3. Міхеєва О. К. Кримінальна злочинність і боротьба з нею в Донбасі (1919–1929) / О. К. Міхеєва. – Донецьк : Схід. видав. дім, 2004. – 248 с.
4. Чернуха О. В. Боротьба міліції з розповсюдженням самогоноваріння на Харківщині в роки непу / О. В. Чернуха // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки». – 2014. – № 1138. – Вип. 19. – С. 73–76.
5. Олійник М. П. Самогоноваріння та боротьба з ним на Поділлі в роки непу / М. П. Олійник // Нау- кові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2013. – Вип. ХХХV. – C. 119–122.
6. Камалова Г. Т. Борьба советской милиции с нарушениями общественного порядка в годы новой экономической политики / Г. Т. Камалова // Вестник Южно-Уральского государственного университета.
Серия: Право. – 2007. – № 18 (90). – С. 10–14.
7. Про продаж виноградних вин : постанова РНК УСРР від 30 груд. 1921 р. // Збірник узаконень та розпоряджень УСРР (ЗУ УСРР). – 1921. – № 26. – Ст. 786.
8. Про акциз з коньяку та горілчаних виробів : постанова ВУЦВК від 3 січ. 1923 р. // Вісті ВУЦВК. – 1923. – 5 січ.
9. Про дозвіл вироблювати і провадити продаж населенню вин, що містять в собі алкоголю до 20 градусів : постанова РНК УСРР від 9 берез. 1923 р. // ЗУ УСРР. – 1923. – № 9. – Ст. 148.
10. Алтуєв В. М. З історії діяльності Катеринославської губернської міліції з ліквідації кримінальної злочинності в період відбудови народного господарства (1921–1925 рр.) / В. М. Алтуєв // Науковий віс- ник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ. – 2005. – № 2 (21). – С. 90–99.
11. Милиция, проверь! // Звезда. – 1923. – 28 нояб.
12. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), ф. 6, оп. 2, спр. 346, арк. 6.
13. ЦДАВО України, ф. 5, оп. 1, спр. 21, арк. 150.
14. Міністерство внутрішніх справ України: події, керівники, документи та матеріали (1917–2017 рр.) : у 6 т. : наук. вид. / [авт. кол.: М. Г. Вербенський, О. Н. Ярмиш, Т. О. Проценко та ін.] ; за заг. ред.
А. Б. Авакова ; ДНДІ МВС України. – Т. 3. Народний комісаріат внутрішніх справ Української СРР (гру- день 1922 р. – грудень 1930 р.). – Київ, 2015. – 940 с.
15. Іщенко І. В. Державна політика у сфері боротьби з соціальними аномаліями періоду непу (1921–
1928 рр.): досвід, протиріччя, уроки (за матеріалами Півдня України) : автореф. дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 /. Іщенко Ігор Васильович. – Дніпропетровськ, 2003. – 16 с.
16. Каган Э. М. В защиту страховой рабочей медицины / Э. М. Каган. – Харьков : [б.и.], 1920. – 64 с.
17. Закаменна О. Не треба соромитися / О. Закаменна // За тверезість. – 1929. – № 18. – С. 7–8.
18. Чорний О. «Холодна» на пл. Рози Люксембург / О. Чорний // Лицем до виробництва. – 1930. –
№ 23. – С. 24.
19. Галін В. Алкоголь – ворог трудящих / В. Галін. – Харків : [б.в.], 1931. – 32 с.
20. Несмелов Ф. Разумные сбережения вместо безрассудных трат на самогон // Ф. Несмелов // За тве- резість. – 1928. – № 4. – С. 2.
21. Історія міліції Полтавщини: матеріали, документи / авт.-упоряд. Ю. В. Погода, О. Б. Цвєтов. – Полтава : ТОВ «Фірма «Барз» Інк., 2004. – 500 с.
22. Державний архів Харківської області (Держархів Харківської обл.), ф. Р. 563, оп. 1, спр. 305-а, арк. 51.
23. Состояние губернии и работа Харьковского губернского исполкома за 9 месяцев 1923–1924 гг. – Харьков : Харьков. губисполком, 1924. – 594 с.
24. Борьба с преступностью в Украинской ССР : сб. док. Т. 1. 1917–1925 гг. – Киев : ВШ МООП УССР, 1966. – 831 с.
25. Дейчман Э. Алкоголизм и борьба с ним / Э. Дейчман. – М. ; Л. : Полипросвет, 1931. – 102 с.
26. Держархів Харківської обл., ф. Р. 563, оп. 1, спр. 167, арк. 97.
27. Держархів Харківської обл., ф. Р. 563, оп. 2, спр. 15, арк. 163.
28. Е.Г. Лишение свободы, имущества и детей / Е.Г. // Пролетарий (Харьков). – 1923. – 6 сент.
29. Иванов В. Милиция в борьбе с самогоноварением / В. Иванов // Красный страж : сб. ст., материа- лов и рассказов о жизни и деятельности милиции и розыска УССР / под ред. Н. А. Скрыпника. – [Xарьков] : Госиздат Украины, 1926. – С. 52–55.
30. О мерах по ликвидации самогоноварения : приказ начальника милиции и розыска УССР И. К. Якимовича // Сборник узаконений УССР. – 1924. – № 26. – С. 1–2.
31. Зайцев Б. Харьковская городская милиция в 1920-х гг. / Б. Зайцев // Universitates. – 2008. – № 4. – С. 29–41.
32. Держархів Харківської обл., ф. Р. 564, оп. 4, спр. 42.
33. Увага! // За тверезість. – 1929. – № 14. – С. 1.
34. Лучін О. М. Алкоголь і побут / О. М. Лучін. – Харків : [б.в.], 1930. – 69 с.
35. Про заходи до обмеження торгівлі спиртовими напоями : постанова Ради Народних Комісарів УСРР // За тверезість. – 1929. – № 14. – С. 6.
36. Полінський Б. Геть п’яне свято – великдень! / Б. Полінський // За тверезість. – 1930. – № 7. – С. 12.
37. ЦДАВО України, ф. 1, оп. 6, спр. 526, арк. 14–15.
38. Вікторов В. Смерть на вулиці / В. Вікторов // За тверезість. – 1928. – № 4. – С. 8.
39. Витверезник у Харкові // За тверезість. – 1930. – № 3. – С. 7.
40. Бродський. Перший на Україні витверезник (у Харкові) / Бродський // За тверезість. – 1930. –
№ 17–18. – С. 24.
41. Неймер Л. Витверезник / Л. Неймер // За тверезість. – 1931. – № 1. – С. 8–9.
42. Історія органів внутрішніх справ : навч. матеріали до спецкурсу. Ч. ІІ. ХХ століття / за ред.
Л. Зайцева. – Харків : Ун-т внутр. справ, 1999. – 154 с.
43. Держархів Харківської обл., ф. Р. 563, оп. 1, спр. 335, арк. 39–42.
Надійшла до редколегії 12.05.2015
