Державний заклад
«ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені К. Д. УШИНСЬКОГО»
На правах рукопису
Шаповал Анна Сергіївна
УДК: 82.0 + 008+81-115
ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА МОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ ПЕРСОНАЖА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ (на матеріалі романів Перл Бак «Імператриця» та Павла Загребельного «Роксолана»)
Спеціальність 10.02.15 – загальне мовознавство
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Науковий керівник:
доктор філологічних наук, професор Корольова Тетяна Михайлівна
Одеса – 2015
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ……….…………..4
ВСТУП……….5
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ МОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ………..…11
1.1. Лінгвокультурологічні основи мовознавчих досліджень мовної особистості……….…………..………...11
1.2. Мовна особистість як міждисциплінарна проблема………25
1.3. Персонаж художнього тексту як мовна особистість………...…31
1.4. Мовна картина світу в мовленнєвій діяльності персонажів художніх творів………....59
Висновки до розділу 1………...68
РОЗДІЛ 2. ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТА МОТИВАЦІЙНО- ПРАГМАТИЧНИЙ РІВНІ ОРГАНІЗАЦІЇ МОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ …70 2.1. Індивідуальні мовленнєві особливості персонажа художнього тексту як відображення вербально-семантичного рівня мовної особистості ………..…70
2.2. Еволюція номінацій персонажа як функціонально-змістовий маркер ідентифікації суб’єкта………. 83
2.3. Мотиваційно-прагматичні особливості номінації персонажів як маркер статусної ієрархії ……….…. 86
2.4. Вплив лінгвокультури мовної особистості автора художнього твору на мовленнєві характеристики тексту ………..……… 103
2.4.1. Автор як реальна особа ………...….. 104
2.4.2. Художній автор……….. 106
2.4.3. Автор як форма вираження ……….. 108
Висновки до розділу2 ……….……116
РОЗДІЛ 3. ВІДОБРАЖЕННЯ КАРТИНИ СВІТУ ПЕРСОНАЖА У ТЕКСТІ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ ………122
3.1. Чинники формування картини світу в китайській та турецькій культурах………....122
3.2. Зіставлення лінгвокультурних особливостей китайської та турецької картин світу………..……130
3.3. Лінгвокогнітивний рівень організації мовної особистості……….138
3.3.1. Репрезентація концепту «час» у китайській і турецькій картинах світу………140
3.3.2. Репрезентація символізму рослинної лексики в китайській і турецькій картинах світу………...……….154
Висновки до розділу 3 ………...………168
ВИСНОВКИ………..………..171 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………..175 СПИСОК ДЖЕРЕЛ ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ………204
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
МКС – мовна картина світу МО – мовна особистість
МОП – мовна особистість персонажа ТГ – тематична група
ВСТУП
Дисертаційне дослідження присвячене вивченню лігвокультурологічних характеристик мовної особистості персонажа художнього твору. Тріумф антропоцентричної парадигми як у вітчизняному, так і в зарубіжному мовознавстві, що повернув людині статус повноправного об’єкта дослідження, є закономірним досягненням спільноти ХХ-ХХІ століть.
Інтерес мовознавців до проблем мовної особистості (реальної і текстової) відкриває нові перспективи лінгвістичного аналізу мовлення індивідуума, поглиблює і розвиває теоретичні уявлення сучасної мовознавчої науки щодо мовних портретів персонажів художніх творів. Вагомим фактором, який сприяє поглибленню філологічних досліджень проблем мовної особистості, є тісний зв’язок вищезазначених питань із потребами практичної діяльності людини.
Останніми десятиліттями багато мовознавців приділяли увагу проблемам, що пов’язані з розвитком теорії мовної особистості (Г. І. Богін [33], Й. Л. Вайсгербер [42], В.В. Виноградов [47], Ф.В. Гумбольдт [78], Ю. М. Караулов [115], О. О. Леонтьєв [150]). Різноманітність підходів як до визначення поняття мовної особистості, так і особливостей його функціонування у процесі комунікації породила гетерогенність напрямів при дослідженні даного об’єкта. Це пояснює термінологічну варіативність, що спостерігається в наукових роботах при аналізі мовної особистості: елітарна мовна особистість (О. Б. Сиротиніна) [219], поліолектна й ідіолектна мовні особистості (В. П. Нерознак) [176], мовна особистість західної та східної культур (Т. Н. Снітко) [226], словникова мовна особистість (В.І. Карасик) [111], російська (національна) мовна особистість (Ю. М. Караулов) [115], емоційна мовна особистість (В. І. Шаховський) [273].
З точки зору лінгвокультурологічного підходу мовознавці (С.Г. Воркачов [52], В. І. Карасик [111], В. А. Маслова [167], Т. М. Снітко [226]) розглядають мовну особистість як феномен, у якому проявляється як індивідуальна
специфіка особистості, так і загальні національно-культурні риси мовленнєвого спілкування.
Звернення до персонажа художнього твору як своєрідної «моделі людини» відзначається в цілому ряді сучасних досліджень: Л.Я. Гінзбург [62], Г. Д. Гачев [60], Л. М. Чуриліна [267], Н. В. Кашина [118], М. С. Макеєв [162], Г. М. Холодова [257]. Обраний у цих роботах напрямок аналізу художнього твору припускає привласнення героєві статусу відносно самостійної особистості.
У запропонованій дисертаційній роботі, яка ґрунтується на сучасній антропоцентричній науковій парадигмі, мовна особистість розглядається як складна багатогранна система, яка втілюється в мові (В. В. Воробйов [55], В. І. Карасик [111], Ю. М. Караулов[113]).
Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена увагою сучасного мовознавства до проблем лінгвокультурологічних характеристик мовної особистості персонажів художніх творів на вербально-семантичному та лінгвокогнітивному рівнях. Необхідність ґрунтовного аналізу емпіричних даних, типологізації і систематизації компонентів, що складають мовну особистість, а також проведення доскональної класифікації різноманітних лінгвістичних та екстралінгвістичних факторів, спрямованих на формування і актуалізацію мовної особистості в певному комунікативному середовищі, доводять своєчасність проведення дослідження на матеріалі англомовної та україномовної літератури.
Зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційна робота виконана у межах науково-дослідного напрямку Державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського» «Фундаментальні дослідження у вищих навчальних закладах» (код 22010020) у межах кафедральної наукової теми
«Теоретичні й прикладні аспекти дослідження типологічних і конкретно- мовних рис дискурсу» (номер державної реєстрації 0107U000467), яка розробляється кафедрою перекладу та теоретичної і прикладної лінгвістики
Державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського», протокол № 5 від 29 грудня 2005 р.
Мета дослідження полягає в аналізі та систематизації лінгвокультурологічних характеристик мовної особистості персонажів романів Перл Бак «Імператриця» та Павла Загребельного «Роксолана»
(вербально-семантичний та лінгвокогнітивний рівні).
Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:
1) охарактеризувати наявні підходи до тлумачення поняття «мовна особистість» у колі лінгвістичних дисциплін;
2) окреслити характерні ознаки аналізу мовної картини світу в мовленнєвій діяльності персонажів художніх творів;
3) проаналізувати особливості індивідуального лексикону персонажів романів, що вивчаються;
4) з’ясувати вплив мовної особистості автора художнього твору на мовленнєві характеристики персонажів тексту;
5) виявити специфіку вербалізації базових концептів для китайської та турецької картин світу;
6) визначити лінгвокультурні особливості китайської та турецької картин світу.
Об’єкт дослідження – вербально-семантичні характеристики мовної особистості у китайській та турецькій лінгвокультурах.
Предмет дослідження – лінгвокультурологічні засоби актуалізації мовної особистості персонажів у художніх творах.
Матеріалом дослідження стали англомовний роман Перл Бак
«Імператриця» та україномовний роман Павла Загребельного «Роксолана», загальним обсягом 958 сторінок.
Методи дослідження. Досягнення поставленої мети і розв’язання конкретних завдань дисертації ґрунтується на використанні елементів загальнонаукових (абстрагування, узагальнення, формалізація) методів. У роботі здійснюється всебічний аналіз підібраного мовного матеріалу:
зіставний метод спрямовано на виявлення схожості і розбіжності мовних картин світу персонажів китайської та турецької лінгвокультур, а також диференціацію досліджуваних одиниць за лінгвокультурологічною спрямованістю; контекстуальний аналіз використовувався для оцінки впливу контексту на трансформацію емоційно-модального компоненту семантики мовленнєвих одиниць, що характеризують мовну особистість;
емпірико-теоретичні методи використано для аналізу вербально- семантичних особливостей комунікативної діяльності персонажів;
етнокультурний та лінгвокраїнознавчий коментар використано для уточнення символічного, функціонального та когнітивного навантаження мовних характеристик; квантитативний аналіз забезпечив кількісну характеристику показників експериментального матеріалу.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше лінгвокультура китайської мовної особистості персонажа досліджується крізь призму англійської лінгвокультури автора твору П. Бак; лінгвокультура турецької мовної особистості персонажа – крізь призму української лінгвокультури автора твору П. Загребельного. Крім того, виявлено та систематизовано особливості вербалізації базових концептів китайської та турецької лінгвокультур та специфіку їхньої репрезентації письменниками-білінгвами у процесі характеристики мовної особистості персонажів художніх творів. На основі аналізу мовленнєвої поведінки об’єктів дослідження створено індивідуальні комунікативні портрети мовної особистості, які відображають реалізацію комунікативних потреб, здібностей та властивостей індивідуума. У межах матеріалу дослідження виявлено національно-культурологічні та спільні для різних культур аспекти комунікативної діяльності мовної особистості.
Практичне значення дисертації полягає у тому, що результати дослідження можуть бути використані фахівцями у різних галузях філологічних знань (лінгвістами, літературознавцями, культурологами); у сфері загального мовознавства для подальшого вивчення мовної особистості та дослідження специфіки її функціонування в англомовному та
україномовному середовищі; висновки роботи можуть бути застосовані у практиці вузівського викладання курсів загального мовознавства (розділи
«Лінгвоперсонологія», «Стилістика тексту», «Лінгвістична семантика»), у практиці викладання мов, формування спецкурсів з проблем лінгвокультурної комунікації (результати дослідження відтворені у матеріалах спецкурсу з міжмовної комунікації на факультеті іноземних мов ДЗ «ПНПУ імені К. Д.
Ушинського»); а також у навчально-методичній роботі (при укладанні навчальних посібників і методичних рекомендацій для ВНЗ).
Апробація результатів дослідження. Результати дослідження висвітлено у доповідях на міжнародних науково-практичних конференціях:
«Мова і світ: дослідження та викладання» (Кіровоград, 2014), «Міжкультурна комунікація: проблеми та перспективи» (Тирасполь, 2014), «Українська література в контексті світової літератури» (Одеса, 2014), «Актуальні проблеми сучасної філології в контексті діалогу мов і культур» (Одеса, 2014),
«Інтерактивна комунікація в контексті сучасних наукових парадигм» (Одеса, 2012); на всеукраїнських науково-практичних конференціях «Українська культура XX-XXI століття: екзистенційний, компаративний та гендерний аспекти» (Одеса, 2012, 2014).
Публікації. Проблематику, теоретичні та практичні результати дисертаційної роботи викладено у 5 публікаціях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ДАК України, та одній статті, опублікованій за кордоном.
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів із висновками до них, загальних висновків, списку використаних джерел (нараховує 321 позицію, з яких 40 – іноземними мовами). Загальний обсяг роботи становить 204 сторінки, з них 174 сторінки основного тексту.
У переліку умовних скорочень наведено застосовані у дисертації скорочення та надано їх розшифровку.
У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт і предмет дисертації, сформульовано мету і завдання, описано методи
та фактичний матеріал дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, вказано форми їх апробації та структуру роботи.
У розділі 1. «Теоретичні основи дослідження лінгвокультурологічних особливостей мовної особистості» викладено теоретичну базу дослідження мовної особистості з позиції мовознавства та лінгвокультурології, виявлено міждисциплінарні зв’язки цього поняття, рівні опису, розглянуто персонажа художнього тексту як мовну особистість та визначено поняття мовної картини світу в мовленнєвій діяльності персонажів художніх творів.
У розділі 2. «Лінгвокультурологічний та мотиваційно- прагматичний рівні організації мовної особистості» розглянуто аналіз індивідуального лексикону персонажа на вербально-семантичному рівні, описано лексеми, що репрезентують індивідуальні картини світу персонажів та виявлено вплив лінгвокультури мовної особистості автора художнього твору на мовленнєві характеристики тексту.
У розділі 3. «Відображення картини світу персонажа у тексті художнього твору» визначено чинники формування картини світу в китайській та турецькій культурах, зіставлено лінгвокультурні особливості китайської та турецької картин світу, систематизовано одиниці лінгвокогнітивного рівня організації мовної особистості, репрезентовано концепт «час» у китайській і турецькій картинах світу, проаналізовано символізм рослинної лексики в китайській і турецькій картинах світу.
У висновках підсумовуються основні результати проведеного дослідження й окреслюються можливі напрямки його подальшої розробки.
Список використаних джерел нараховує 321 позицію, з яких 40 – іноземними мовами.
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ
ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ МОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ
1.1. Лінгвокультурологічні основи мовознавчих досліджень мовної особистості
Велика кількість досліджень сучасної лінгвістики присвячена проблемі мовної особистості (МО), отримала в наш час новий етап розвитку в межах зміни наукової парадигми гуманітарного знання. Довгий час мова вивчалася окремо від особистості, не акцентувалася увага на тому, що людина є творцем і носієм мови. Суттєвим поштовхом, що змінив напрямок досліджень, стала теорія В. Гумбольдта, яку в науці називають антропоцентричною [77: 107- 323]. Вагомий внесок у вивчення мовної особистості зробили такі відомі науковці: В.В. Винорадов [48], Ю.М. Караулов [114], Г.І. Богін [34], В.І.Карасик [111], Ф.С. Бацевич [24], Г.С. Воркачов [52], О.О. Селіванова [211], В.П. Нерознак [176] та ін.
У лінгвістиці проблема мовної особистості обговорювалась неодноразово. Спочатку (1980) йшлося просто про людину [48], потім про моделі мовець/слухач [34] і врешті про трирівневу модель мовної особистості, яку розробив Ю.М. Караулов [114]. Саме трирівнева модель стала стимулом до подальшого розвитку теорії мовної особистості.
У процесі дослідження багатогранного поняття «мовна особистість»
була виділена навіть окрема дисципліна «лінгвістична персонологія». Уперше цей термін був уведений у науковий ужиток В.П.Нерознаком [176: 45-43].
Лінгвоперсонологія – це самостійний напрям мовознавства, який вивчає теорію мовної особистості, об’єктом дослідження якої стає суб’єкт і його мовні прояви. Мовознавець досліджує лінгвістичну персонологію на основі філософського вчення персоналізму, яке заснували французькі філософи Ш.
Ренувьє та Е. Муньє [173: 4].
Вперше термін «мовна особистість» з’являється у 30-ті роки ХХ ст. у працях Й.Л. Вайсгербера, В.В. Виноградова. У праці «Рідна мова і
формування духу» Й.Л. Вайсгербер зазначає: «… мова становить собою найбільше загальне культурне надбання. Ніхто не володіє мовою лише завдяки власній мовній особистості; навпаки, це мовне володіння зростає в ньому на основі приналежності до мовного співтовариства…» [42: 81].
В.Виноградов у дослідженні «Про мову художньої прози» використовує словосполучення «мовна особистість», «поетична особистість» і
«літературна особистість». Науковець акцентує увагу на тому, що «соціальне знаходиться в особистісному через розкриття всіх структурних оболонок мовної особистості» [47: 25]. Однак учений не конкретизує значення терміна.
Лише через півстоліття з’являються точні дефініції цього поняття.
Найближче до точного і фундаментального визначення мовної особистості наблизився Ю.М. Караулов. У книзі «Російська мова і мовна особистість»
автор дає таке визначення терміну: «… сукупність ( і результат реалізації) до створення і сприйняття мовленнєвих творів (текстів), які розрізняються а) ступенем структурно-мовної складності, б) глибиною і точністю відтворення дійсності, в) певною цільовою направленістю» [115: 245]. У цій праці використовується ще одне визначення: «… мовна особистість є особистістю, виражена в мові і через мову (тексти), є особистість реконструйована в основних своїх рисах на базі мовних засобів» [115: 38].
У лінгвістиці до цих пір ведуться дискусії стосовно терміна, який найбільш точно розкриє зміст поняття мовної особистості: «людина, що говорить» (Н.Д. Артюнова) [16: 24], «мовленнєва особистість» (Ю.Е.
Прохоров) [199: 45-46] і найбільш загальновживаний «мовна особистість»
(Ю.М. Караулов) [115: 249]. Проаналізувавши трактовку мовної особистості багатьох відомих вчених, можна зазначити, що існує три групи визначень цього терміна: 1) МО як індивід, персона, суб’єкт, носій мови, людина, особистість. 2) МО як система; 3) МО як «наскрізна» ідея [115: 56].
До першої групи можемо віднести поняття, які вказують саме на властивості особистісних характеристик (індивіда, персони, суб’єкта, носія мови, людини): «Мовна особистість – людина, яка розглядається з точки зору її готовності до створення мовленнєвих вчинків. Мовна особистість
характеризується не стільки тим, що вона знає про мову, стільки тим, що вона може з мовою робити» (Г. Богін) [34: 6]; «Під мовною особистістю розуміється індивід, здатний створювати закодовані позначення зовнішнього світу, які слугують моделлю понятійної дійсності й закріплені кодифікацією мовного колективу» (О.А. Єремеєва) [87: 434]; «Особистість, яка володіє сукупністю дискурсних здібностей… а саме орієнтування та планування мовленнєвих та не мовленнєвих дій, формулювання плану дій у мовленнєвій формі, контролю та корегування (по мірі необхідності) мовленнєвих дій, можна назвати мовною особистістю» (А.А. Пушкін) [202: 52]; «людина існує в мовному просторі – у спілкуванні, у стереотипах поведінки, зафіксованих в мові, у значенні мовних одиниць і смислах текстів» [202: 8].
Друга група дефініцій розглядає мовну особистість як складну багатофункціональну систему: «Мовна особистість – це багатомірна, багаторівнева функціональна система, яка дає уявлення про ступінь володіння мовою і мовленням індивіда на рівні активного й творчого осмислення дійсності» (Є.В. Барсукова) [22: 5]; «Мовна особистість може визначатися і як динамічна система, що характеризується особливим співвідношенням різноманітних… параметрів: духовного, душевного, інтуїтивного, раціонального, свідомого, несвідомого, узуального, творчого, потенційного, репрезентативного та ін. Мовна особистість виступає також як і функціональна система…» (А.Р.Єрошенко) [89: 7].
Третя група термінології МО позиціонується як «наскрізна ідея»,
«мовна особистість – це та наскрізна ідея, яка, як показує досвід її аналізу й опису, пронизує і всі аспекти мови і одночасно руйнує межі між дисциплінами, які вивчають людину, оскільки не можна вивчати людину поза її мовою» [115: 23] Зазначимо, що цим визначенням Ю.М. Караулов вказав на багатоваріантність, багатоаспектність та розкрив великий потенціал цього терміна для подальших досліджень:
a) термін варіюється в залежності від дисципліни, об’єктом визначення якої виступає. Так, у межах лінгвокультурології МО – це «закріплений
переважно в лексичній системі базового національно-культурного прототипу носій певної природної мови…» [115: 17];
б) у межах комунікативної лінгвістики «це узагальнений образ носія культурно-мовних цінностей, знань, установок та поведінкових реакцій»
[115: 363];
в) термін варіюється залежно від того, що є суб’єктом дослідження МО:
МО автора, МО персонажа, МО підлітка, МО перекладача, МО чоловіка і т.д.
Поняття мовної особистості тісно пов’язане з індивідуальною свідомістю. Особистість проявляє себе не тільки через певну предметну діяльність і вчинки, а й через спілкування, яке стає неможливим без мови і мовлення. Мова неминуче відображає внутрішній світ людини, є джерелом знань про особистість. Мовлення людини служить індикатором її загальної ерудиції, особливостей інтелекту, мотивації поведінки та емоційного стану.
Дуже важко зрозуміти, ким є людина і що вона собою являє, поки ми не почуємо, як і про що вона говорить. Мова без людини також не здатна на існування, вона стає мертвою знаковою системою. В.Воробйов уважає, що
«про особистість можна говорити тільки як про мовну, яка втілюється в мові»
[55: 29].
З огляду на вищесказане, варто зауважити, що мова і особистість – це дві складні взаємозалежні системи, які не можуть існувати окремо, максимально розкриваючи свої властивості тільки в тандемі, стаючи виразником один одного і гармонійно поєднуючись у термін «мовна особистість». Однак крім численних різноманітних формулювань мовної особистості існує думка, що такого терміна в сучасній лінгвістиці взагалі не може бути, оскільки сама номінація мовної особистості безглузда і не підкорюється законам логіки. Таку оцінку дає В.А. Чудінов: «З одного боку термін надлишковий (типу «масло масляне»), оскільки «безмовної особистості» не існує. Особистість може стати особистістю тільки в процесі соціалізації, а без володіння національною мовою це неможливо. Іншими словами, з точки зору логіки, поняття мови уже включено в поняття особистості. З іншого боку, порушено співвіднесення особистості з
відповідною мовною структурою, яка для особистості є не мовою в повному об’ємі, а лише мовленням – індивідуальним, віковим, територіальним, що належить до визначеного соціального прошарку» [265: 3]. На наш погляд, така позиція є занадто суб’єктивною. Звичайно, не можна не погодитись з автором, що «безмовної особистості» не існує – це і так зрозуміло, але необхідно розглянути цей термін більш широко та ґрунтовно, роблячи акцент саме на його комунікативній основі.
Термін «особистість» з’явився набагато раніше і достатньо детально досліджений, однак його мовленнєвий аспект довгий час залишався в тіні.
Але саме мова найбільше розкриває особистість, тому виникнення терміна
«мовна особистість» стало справжнім проривом, що сприяло розвитку науки та підняття її на ранг вище. Отже, мовна особистість – це універсальна, багаторівнева система, яка містить у собі два взаємозалежних терміна «мова»
й «особистість», які доповнюють один одного і не можуть існувати окремо, вона вривається в поле зору вчених, дає можливість досліджувати людину з різних точок зору, руйнуючи міжпредметні межі. Мовна особистість – це невичерпний феномен, оскільки кожна особистість за своєю природою унікальна і неповторна, непостійна і мінлива, орієнтована на повсякчасний розвиток та еволюцію. У цьому і полягає складність вивчення особистості, бо надзвичайно заплутаною і незрозумілою для нас до цих пір залишається людська сутність, її природа.
У сучасному мовознавстві існують різноманітні підходи до вивчення мовної особистості: теоретичний (Ю. Караулов [115], В. Нерознак [17]);
психолінгвістичний (Т. Єрофеєва [88]); соціолінгвістичний (Г. Беспамятнова [29], М. Канчер [109], Л. Крисін [137]); лінгвокогнітивний (О. Осіпова [182], Н. Бурмакіна [40]).
Останні десятиліття вважаються плідними для розвитку теорії мовної особистості, тому можемо виокремити найбільш популярні напрями вивчення МО:
1. Елітарна МО. О.Б. Сиротиніна вважає, що еталоном мовленнєвої поведінки і комунікації є елітарна МО: «Носії елітарного типу – люди, що
володіють усіма нормами літературної мови, що виконують етичні і комунікаційні норми. Це означає дотримання не лише норм, що кодифікують, але і функціонально-стильовій диференціації літературної мови, норм, пов'язаних з використанням усної або письмової мови» [219: 3].
2. Поліолектна й ідіолектна особистості. Уводячи поняття лінгвістичної персонології, В.П. Нерознак виділяє стандартну й нестандартну МО та об’єднує верхи і низи мовної культури в межах ідіолектної особистості [176:
113-114].
3. МО західної та східної культур, де досліджуються спільні та диференціальні риси культур, що зіставляються [226: 45].
4. Національна МО (російська) – це мовна особистість, що може розумітися як «сукупність здібностей і характеристик людини, що обумовлюють створення і сприйняття нею мовленнєвих текстів, які розрізняються а) ступенем структурно-мовної, складності, б) глибиною та точністю відображення дійсності, в) визначеною цільовою направленістю»
[115: 76]. У структурі російської МО автор виділяє три базових рівні:
вербально-семантичний, когнітивний і прагматичний.
5. Словникова МО розглядається як носій аксіологічних параметрів певної етнокультурної спільноти [111:56].
6. Емоційна МО виділяє емоційність як невід’ємну складову особистості, трактуючи емоції як «специфічну форму людського ставлення до світу і до себе у цьому світі, а також його мовне відтворення в лексиконі і мовній діяльності людини» [273: 29].
У даному дисертаційному дослідженні використовується підхід, запропонований В.І. Карасиком, який передбачає такі напрями щодо вивчення мовної особистості:
1) психологічний аналіз мовної особистості (у психології розроблено багато класифікацій характерів – від античної моделі темпераментів до теорії акцентуйованих особистостей, при цьому підкреслимо, що кожен тип
характеру проявляється в комунікації, тобто може бути дослідженим з лінгвістичної позиції);
2) соціологічний аналіз мовної особистості (маються на увазі виділені й описані в соціології та соціолінгвістиці мовні індикатори визначених суспільних груп – від індикатора соціальної ідентичності в малих групах (сім’я, шкільний клас, виробничий колектив) до індикатора комунікативної поведінки великих груп (мова молоді, гендерні характеристики мовлення, мовний індикатор людей із низьким освітнім цензом));
3) культурологічний аналіз мовної особистості (моделювання лінгвокультурних типажів – узагальнених представників визначених груп суспільства, поведінка яких зосереджує в собі норми лінгвокультури в цілому та впливає на поведінку всіх представників суспільства);
4) лінгвістичний аналіз мовної особистості (опис комунікативної поведінки носіїв елітарної чи масової мовної культури, характеристика людей з позиції їх комунікативної компетенції, аналіз креативної та стандартної мовної свідомості) [111: 13].
Основним стрижнем, який об’єднує всі підходи, є людина, яка здатна систематизувати об’єкти навколишньої дійсності і структурувати їх у власну концептуальну картину світу, що і є антропоцентричною направленістю особистості.
У зв’язку з вищезазначеним слід сказати, що проблема взаємодії мови і культури посідає центральне положення у мовознавчих дослідженнях. Нові підходи щодо визначення мовної особистості взагалі і, мовленнєвої поведінки персонажів художніх творів зокрема, беруть початок у працях В.Гумбольдта [78], О. Потебні [196], Ш. Баллі [20], O. Якобсона [281]. Сучасне трактування поняття міжкультурної мовної особистості є одним із них. Коротко охарактеризуємо основні чинники, що зумовили сучасні погляди на цю проблему.
В. Гумбольдт, намагаючись вирішити проблему міжкультурної мовної особистості, дійшов таких висновків: 1) матеріальна і духовна культура втілюється в мові; 2) кожна культура національна, її національний характер виражається через особливе бачення світу; мові притаманна специфічна для
кожного народу внутрішня форма; 3) внутрішня форма мови – це вираження
«народного духу», його культури; 4) мова є опосередкованою ланкою між людиною і оточуючим світом [78: 20]. Концепцію В. Гумбольдта продовжили розробляти у своїх працях О. Потебня, Ш. Баллі, O. Якобсон та ін.
Необхідно враховувати, що мова і культура – це різні семіотичні системи, але вони мають багато спільного: 1) культура і мова – це форми свідомості, які відображають світогляд особистості; 2) між культурою та мовою існує діалог; 3) суб’єктом культури та мови є індивід або соціум, особистість або суспільство; 4) нормативність – спільна риса для мови та культури; 5) історизм – визначальна властивість для мови та культури; 6) властива антиномія «динаміка – статика» [157: 426]. Крім того ці дві системи взаємопов’язані у комунікативних процесах, в онтогенезі, що передбачає формування мовних здібностей людини, та в філогенезі, формування родової, суспільної особистості. Але існують і відмінності: 1) у мові як феномені переважає настанова на масового адресата, у той час як у культурі переважає елітарність; 2) культура, як і мова, є знаковою системою, але вона не здатна до самоорганізації; 3) мова і культура – різні семіотичні системи [157: 426- 429]. Але, не зважаючи на спільне чи відмінне, мова є знаряддям культури, що виражає специфічні риси національної ментальності. «Мова є механізм, що відкрив перед людиною область свідомості» [192: 351].
При зіткненні культурних проявів як вербальних, так і невербальних, національно-специфічні особливості, що не усвідомлюються при внутрішньокультурному спілкуванні, стають очевидними. Е. Хол використовує терміни «зовнішня» і «внутрішня» культури. Перша включає те, що знаходиться «на поверхні» і досить очевидне, проте основні культурні відмінності (у сфері цінностей і менталітетів), із його точки зору, не такі очевидні, але саме вони відіграють провідну роль у визначенні «обличчя»
культури і створення її неповторності. Дослідник уважає, що лише пізнання цих внутрішніх особливостей може забезпечити справжнє розуміння у міжкультурній взаємодії [298: 56].
Опираючись на думки Е. Хола та З. Фрейда (концепція особистості останнього передається за допомогою метафори айсберга, де свідоме – вершина айсберга, а підсвідоме – його підводна частина), Г. Р. Вівер порівнює контакт двох культур із зіткненням айсбергів. І саме «під водою» відбувається основне зіткнення цінностей і менталітетів. Дослідник уважає, що при контакті двох культур підсвідоме культурне сприйняття виходить на рівень свідомого, людина краще розуміє свою і чужу культуру [317: 159 – 160].
Культуру визначає ряд категорій (час, простір, доля, кохання, добро, зло, смерть і т.д.), що відображають систему цінностей властиву їй. Важливо наголосити на тому, що аксіологічна система культури і формує мовну особистість, тому слід розглянути взаємозв’язок між культурою та особистістю.
Вивчаючи явище мовної особистості, Є. М. Бакушева визначила його, як своєрідний «вузлик», що зав’язується при взаємних стосунках між членами конкретного етнокультурного співтовариства у процесі їх спільної діяльності. Дослідниця мала на увазі, що основним засобом перетворення індивіда в мовну особистість виступає його соціалізація, що включає три аспекти: а) процес включення людини у певні соціальні відносини, у результаті якого мовна особистість виявляється свого роду реалізацією культурно-історичного знання всього суспільства; б) активна мовленнєво- розумова діяльність за нормами й еталонами, заданих тією чи іншою етномовною культурою; в) процес засвоєння законів соціальної психології народу [19:92 ]. У становленні мовної особистості виняткова роль належить другому і третьому аспектам, оскільки процес привласнення тієї чи іншої національної культури і формування соціальної психології можливий тільки за допомогою мови.
Розглядаючи відносини між індивідом і культурою, до якої він належить, Ф. Клакхон зазначає, що жоден представник культури не знає усіх її деталей. Є певна частина культури, яка має бути відома усім її носіям, частина, що відбирається на альтернативній основі залежно від потреб комуніканта, і, нарешті, частина, яка обмежується соціальною роллю
індивідуума у цьому суспільстві [304: 30 – 31]. Ось чому при міжкультурній комунікації важливо розрізняти те, що дійсно заслуговує на увагу як необхідне для адекватної комунікації, і те, без чого можна обійтися при спілкуванні.
Із позиції міжкультурної комунікації культура подається як
«тришаровий» феномен, де, знявши один шар, ми дістаємо можливість розглянути такий: 1) верхній шар – доступний для чуттєвого сприйняття, включає артефакти, інші матеріальні явища культури, а також мову; 2) середній шар – норми і цінності; 3) внутрішній шар – базові установки, переконання, менталітет [317: 45]. Аналіз культури під таким кутом зору дає можливість дослідити її з різних боків та з’ясувати єдність із людиною як її носієм. Але в культурі співіснують як національно-специфічне, так й універсальне. Універсальні значення розуміють всі без винятку, вони є основою міжкультурної комунікації, без них міжкультурне взаєморозуміння неможливе. Водночас у будь-якій культурі є властиві тільки їй культурні значення, закріплені в мові, моральних нормах, особливостях поведінки.
Розглянувши взаємозв’язок культури і мови, особистості і культури, можна говорити про міжкультурну мовну особистість.
Виразником міжкультурного спілкування є особистість, яка за допомогою вивчення мов пізнає мовну особистість іншої лінгвокультури, іншого етносу, сприймає відмінності чужої культури від рідної, долає перепони, які виникають у зв’язку з цим, відчуває менталітет чужого народу.
Кінцевим пунктом цього складного процесу є взаєморозуміння. Мовознавець О.А. Леонтович, детально досліджуючи питання міжкультурної комунікації, дала визначення міжкультурній трансцендентальній мовній особистості, на її думку, – це особистість, найповнішою мірою міжкультурно трансформована, яка може успішно брати участь у процесах «наведення мостів» між представниками різних національних лінгвокультурних спільнот [24: 45].
Тобто це особистість, яка здатна до міжкультурної трансформації, володіє культурно обумовленою ментальністю, системою цінностей, картиною світу та набором певних комунікативних та поведінкових норм.
Характер присутності мовної особистості у міжкультурному спілкуванні О.А. Леонтович репрезентувала таким чином:
1) особистість привносить у комунікацію багаж свого менталітету, вираженого у вигляді концептів та ціннісних домінант;
2) характер комунікативної діяльності мовної особистості у значній мірі визначається типовими національно-культурними рисами, які виражені у різній мірі в тому чи іншому індивіді;
3) особистість сприймає світ крізь призму мовної картини світу, яка частково сприймалась з «молоком матері», а частково під впливом формуючого особистість оточення;
4) усі вищеперераховані фактори та індивідуальні риси конкретної мовної особистості впливають на набір використаних у комунікації засобів (тезаурус, невербальні форми спілкування, комунікативні стратегії);
5) мовна особистість – це свого роду фрейм. Проектуючи його на контекст спілкування і фонові знання про світ, комуніканти «домальовують»
у своїй свідомості портрет партнера по спілкуванню з усіма складовими його ідентичності;
6) під час контакту з іншою культурою виникає дисонанс менталітетів, картин світу, ціннісних орієнтирів та тезаурусів, викликаючи кризу ідентичності мовної особистості та культурний шок;
7) особистість дізнається про комунікативний збій засобами зворотного зв’язку. Міркування про доцільність, безпеку та комфорт примушують особистість коректувати різні аспекти своєї комунікативної поведінки;
8) рух комунікантів назустріч один одному, виражається у трансформації різних аспектів спілкування і приводить до формування міжкультурної мовної особистості. Така трансформація потребує активності, розуміння культурних відмінностей і модифікацій комунікативних підходів. У випадку, якщо цього не відбувається, особистість залишається на стадії маргінальності [149: 32].
Вивчати мовну особистість в аспекті міжкультурного спілкування можна за допомогою таких чинників:
1) менталітету;
2) картини світу;
3) ієрархії цінностей;
4) соціальної приналежності;
5) рівня володіння мовою;
6) концептосфери;
7) тезаурусу;
8) колективності/індивідуальності;
9) універсальності/національної специфічності;
10) психофізіологічних характеристик.
Концептосфера міжкультурної особистості значно розширюється завдяки оволодінню двома і більше системами концептуалізації дійсності.
Результатом є те, що рамки однієї мови стають занадто тісними для такої особистості. При відсутності номінації концепту в одній мові особистість прагне заповнити цю ланку засобами іншої мови. Кожна нова мова – це нова картина світу, нова концептосфера, полілінгвальне середовище сприяє розвитку аналітичного мислення та «когнітивної гнучкості».
Саме культура визначає учасників комунікації, вибір тем і комунікативних стратегій, контекст, спосіб передання повідомлень, умови їх передачі, спосіб кодування і декодування інформації, набір комунікативних кроків і т. ін. У процесі контакту культур національно-специфічні особливості, що не усвідомлюються при внутрішньокультурному спілкуванні, стають очевидними [149: 38 ].
Термін «мовна особистість» входить до групи основних понять наймолодшого відгалуження етнолінгвістики – лінгвокультурології.
Лінгвокультурологія, як відомо, вивчає співвідношення мови і трьох базових ідентифікуючих елементів будь-якої нації: культури, етносу і національного менталітету. Дисципліна аналізує мовну особистість на базі лінгвокультурологічного поля «національна особистість» [122: 23].
У лінгвокультурології С.Г. Воркачов [52], В.А. Маслова [167], Н.Арутюнова [16], В. Карасик [111] розглядають мовленнєву особистість, у якій проявляється як національно-культурна специфіка мовної особистості, так і національно-культурна специфіка самого спілкування.
Як самостійний напрям лінгвокультурологія сформувалася у 90-ті роки ХХ ст. на підставі ідеї зв’язку між мовою і культурою. Представники лінгвокультурології (В. Маслова та ін.) основним завданням цієї галузі
