«КРИМСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» (м. ЯЛТА)
На правах рукопису
МАЛЄЄВА ОКСАНА ВАЛЕНТИНІВНА
УДК 159.922.736.3
ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДЕЗАДАПТАЦІЇ СТАРШИХ ДОШКІЛЬНИКІВ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПОДОЛАННЯ
19.00.07 – педагогічна та вікова психологія
ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня кандидата психологічних наук
Науковий керівник ПОНОМАРЬОВА ОЛЕНА ЮРІЇВНА, кандидат психологічних наук, доцент
Ялта – 2013
ЗМІСТ
ВСТУП...4 РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО – МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ АДАПТАЦІЇ – ДЕЗАДАПТАЦІЇ ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ В УМОВАХ ДОШКІЛЬНОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ
1.1. Основні підходи до вивчення проблеми адаптації – дезадаптації
особистості в психолого – педагогічній літературі...10 1.2. Особливості виникнення та розвитку дезадаптації в дітей старшого
дошкільного віку...31 1.3. Чинники виникнення дезадаптації в дітей старшого дошкільного віку в умовах дошкільного навчального закладу... ...40 Висновки до першого розділу...59 РОЗДІЛ 2. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЯВІВ ДЕЗАДАПТАЦІЇ В ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ
2.1. Особливості організації дослідження з дітьми старшого дошкільного віку...61 2.2Методична база дослідження дезадаптації в дітей старшого дошкільного віку...66 2.3. Визначення стану дезадаптації в дітей старшого дошкільного віку
(констатувальний експеримент)...79 Висновки до другого розділу...104 РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ ДЕЗАДАПТАЦІЇ В ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ
3.1. Основні напрямки роботи з попередження та корекції дезадаптації в дітей в умовах дошкільного навчального закладу………...107
3.2. Адаптаційно – розвивальна програма з подолання дезадаптації в дітей старшого дошкільного віку... ...123 3.3. Результати формувального експерименту та їх аналіз ...139 Висновки до третього розділу...166
ВИСНОВКИ...169 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...173 ДОДАТКИ...200
ВСТУП
Актуальність теми. У сучасних умовах інноваційних форм навчання проблема адаптації дітей до дошкільного навчального закладу стає все актуальнішою. Вона набуває новітнього змісту у зв’язку з упровадженням обов’язкової дошкільної освіти в п’ятирічному віці та виникненням особливого контингенту дошкільнят - дітей, які починають відвідувати дошкільні навчальні заклади в старшому дошкільному віці, що зумовлює пошук шляхів їх ефективної адаптації та засобів подолання дезадаптаційних проявів.
У сучасній психологічній науці сутність та природа проблеми психологічної адаптації розглядається досить широко в різних галузях:
загальна психологія (Ю. А. Александровський, Б. Г. Ананьєв, Ф. Б. Березін, О. В. Кузнєцова, В. І. Лєбєдєв, О. М. Леонтьєв, А. А. Налчаджян, В. А. Петровський, С. Л. Рубінштейн, О. П. Саннікова, В. А. Семиченко, В. М. Ямницький та ін.), психологія особистості (А. Адлер, Г. Айзенк, А. Бандура, А. Маслоу, К. Роджерс, З. Фройд, Є. Фромм, К. Хорні, К. Юнг та ін.), соціальна психологія (Г. М. Андрєєва, М. І. Бобнєва, Є. В. Скворцова, Л. Філіпс та ін.), психологія розвитку (Г. О. Балл, Л. С. Виготський, Ж. Піаже, Е. Еріксон, М. Ейнсворт та ін.), педагогічна психологія (І. М. Владимірова, О. М. Галус, Л. В. Зданевич, В. Г. Зубченко, Н. Г. Колизаєва, О. Л. Кононко, О. Г. Мороз, О. Г. Солодухова, О. Я. Чебикін, А. В. Фурман та ін.).
У віковому та педагогічному контексті традиційно вивчається адаптація дітей раннього дошкільного віку у дошкільному закладі (А. Атанасова- Вукова, Л. М. Галігузова, Л. Г. Голубєва, Р. Р. Калініна, В. С. Манова-Томова, Л. В. Стреж, Р. В. Тонкова-Ямпольська та ін.), шкільна адаптація (М. Р. Бітянова, Г. М. Бреслав, Г. В. Бурменська, Л. В. Дзюбко, І. А. Коробейников, Г. Ф. Кумаріна, Н. Г. Лусканова, Р. В. Овчарова, О. Ю. Пономарьова, М. І. Тихонова, Г. М. Чуткіна та ін.), питання адаптації
підлітків (І. І. Бойко, Т. В. Драгунова, Л. Я. Жезлова, Л. В. Закутська, В. Е. Каган, І. С. Кон, М. Кле, О. Є.Лічко, А. М. Прихожан, М. Раттер, І. О. Сабанадзе та ін.), проблеми адаптації студентів-першокурсників вузу до нових умов навчання (В. В. Васильєв, О. Б. Плотникова, П. О. Просецький, Г. І. Царегородцев та ін.). У цих та інших дослідженнях особлива увага приділяється аналізу дезадаптації, яка пов’язана з переходом від одних умов життєдіяльності дитини до інших.
Проте проблема труднощів адаптації дітей старшого дошкільного віку до теперішнього часу не стала предметом глибокого вивчення та системного розгляду, незважаючи на відчутну потребу у впровадженні науково обґрунтованих технологій запобігання дезадаптації дітей, що існує в практиці роботи психологічної служби дошкільних навчальних закладів.
Відтак актуальність проблеми дослідження та недостатня її розробленість, необхідність системного підходу до її рішення, зумовили вибір теми дослідження «Психологічні особливості дезадаптації старших дошкільників та шляхи її подолання».
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження було виконано в межах науково-дослідницької теми Республіканського вищого навчального закладу «Кримський гуманітарний університет» (м. Ялта) «Теоретико-методологічні засади психокорекції особистості» (державний номер реєстрації № 0110U06396).
Тему дослідження затверджено вченою радою РВНЗ «Кримський гуманітарний університет» (м. Ялта) (протокол № 9 від 23.04.2008 р.) та узгоджено за рішенням Ради з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 6 від 17.06.2008 р.). Автором досліджувались психологічні особливості дезадаптації дітей старшого дошкільного віку та шляхи її подолання.
Мета дослідження – теоретично обґрунтувати та емпірично дослідити психологічні особливості дезадаптації в дітей старшого дошкільного віку.
Завдання дослідження:
1. Проаналізувати літературні джерела з проблеми адаптації- дезадаптації, розглянути підходи до її вивчення та систематизувати дані про структуру, чинники та особливості прояву в дітей старшого дошкільного віку.
2. Розробити програму емпіричного дослідження психологічних особливостей дезадаптації в дітей старшого дошкільного віку.
3. Емпірично вивчити прояви дезадаптації в дітей старшого дошкільного віку в умовах дошкільного навчального закладу.
4. Розробити та апробувати психокорекційну програму з подолання дезадаптації в дітей старшого дошкільного віку.
Об'єкт дослідження – психологічні особливості дітей старшого дошкільного віку з різними рівнями адаптованості.
Предмет дослідження – психологічна дезадаптація дітей старшого дошкільного віку, її структурні компоненти, ознаки, чинники та шляхи подолання.
Методи дослідження: теоретичні (аналіз літератури з обраної наукової проблеми, узагальнення, систематизація наукових даних); емпіричні (анкетування та опитування педагогів, тестування, бесіда, спостереження за дітьми, контент-аналіз медичної документації, метод експертних оцінок);
математико-статистичні методи (t-критерій Стьюдента, χ2 Пірсона). Обробка результатів дослідження проводилась за допомогою комп’ютерної програми SPSS 13.0 for Windows.
Створено комплекс психодіагностичних методик, спрямований на системне вивчення стану адаптації - дезадаптації дітей старшого дошкільного віку: «Карта вікової відповідності психологічного розвитку дитини»
О. В. Бєляєвої; анкета для педагогів «Сформованість культурно – гігієнічних навичок у дітей» Л. В. Стреж; «Опитувальник на виявлення труднощів у поведінці та проблем адаптації» Р. Гудмена; «Схема спостережень за ігровою діяльністю» Л. В. Артемової, І. О. Школьної; методика «Експертна оцінка
адаптованості дитини» О. Л. Соколова О. В. Сорокіна, В. І. Чирков;
соціометрична методика «Два будиночки» (К. Фопель); проективна методика Дж. Бука «Дім – Дерево - Людина», Методика Є. В. Кучерової «Емоційне благополуччя дитини в ДНЗ», проективна методика «Шкала самооцінки»
В. Г. Щур.
Дослідження проводилось впродовж 2007 – 2011 рр. на базі дошкільних навчальних закладів №82, №53, №67 м. Краматорськ, дошкільного навчального закладу № 35 м. Дружківка та ясла - садка № 38 м. Ялта. Вибірку дослідження склали 175 дітей віком 5 – 6 років та 18 педагогів.
Наукова новизна та теоретична значущість дисертаційного дослідження полягає в тому, що:
уперше адаптація дітей старшого дошкільного віку розглядається як системне явище, що містить такі підсистеми: психосоматична, предметно- середовищна, діяльнісна, соціальна та емоційно-особистісна; представлено характеристику вказаних підсистем у контексті основних напрямків взаємодії з новим середовищем та формовиявів процесів адаптування дітей цього віку;
теоретично розроблено та емпірично досліджено системно-структурну модель дезадаптації старших дошкільників в умовах дошкільного навчального закладу, що розкриває критеріальні ознаки та чинники дезадаптації в кожній з підсистем; визначено, що найбільш уразливими щодо виникнення дезадаптації дитини в новому середовищі є емоційно- особистісна та психосоматична підсистеми; описано психологічні особливості дітей з різними рівнями адаптованості; доведено, що провідну роль у подоланні дезадаптації дітей відіграє регуляція емоційного стану, формування позитивного ставлення дитини до себе та інших, моделювання адекватних форм поведінки в різних ситуаціях;
розширено та поглиблено знання про психологічні особливості дезадаптації дітей у старшому дошкільному віці, доповнено уявлення про психологічний портрет дезадаптованої дитини;
набули подальшого розвитку уявлення про шляхи подолання дезадаптації в дітей старшого дошкільного віку.
Практичне значення дисертаційного дослідження. Розроблено, теоретично обґрунтовано та апробовано психодіагностичний комплекс методик, спрямований на дослідження показників адаптації-дезадаптації в дітей старшого дошкільного віку. Складено та апробовано адаптаційно- розвивальну програму психологічного супроводу, що спрямована на подолання проявів дезадаптації в дітей.
Основні результати дослідження були впроваджені в навчальний процес у Краматорському економіко-гуманітарному інституті (довідка про впровадження від 18 листопаду 2011 р.), у Республіканському вищому навчальному закладі «Кримський гуманітарний університет» (м. Ялта) (довідка про впровадження від 12 січня 2012 р.), а також у роботу психологічної служби м. Дружківки (акт про впровадження № 206 від 17 травня 2012 р.) дошкільного навчального закладу м. Краматорськ № 82 (довідка про впровадження №6 від 06 лютого 2012 р.).
Апробація результатів дисертації. Основні результати дослідження доповідались на міжнародних науково-практичних конференціях: «Тенденції розвитку вищої освіти в Україні: Європейський вектор» (м. Ялта, 2011);
«Психологічне здоров’я та благополуччя нації: проблеми, реалії та перспективи» (м. Донецьк, 2011); «Rozwój nauk humanistycznych»
(м. Познань, 2012); «Актуальні проблеми психологічної теорії та практики»
(м. Макіївка, 2009); на всеукраїнській науково-практичній конференції
«Стратегія та перспектива розвитку дошкільної освіти в сучасних умовах» (м.
Мелітополь, 2011); на засіданні кафедри психології Республіканського вищого навчального закладу «Кримський гуманітарний університет»
(м. Ялта, 2007–2012 рр.) та наукового семінару Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського (м. Одеса, 2012 р.).
Публікації. Результати дослідження представлено у 10 публікаціях, з них 5 статей, які опубліковано в наукових фахових виданнях України.
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИКО – МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ АДАПТАЦІЇ – ДЕЗАДАПТАЦІЇ ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО
ВІКУ В УМОВАХ ДОШКІЛЬНОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ
1.1. Основні підходи до вивчення проблеми адаптації – дезадаптації особистості в психолого – педагогічній літературі
Сучасні темпи та умови життя, висувають певні вимоги до особистості людини, зокрема, до її адаптаційних ресурсів. Особливо значущою ця проблема є в контексті запобігання та корекції явища дезадаптації суб’єкта.
Саме цими умовами визначається необхідність вивчення психологічної дезадаптації, як феномену, який проявляється при взаємодії особистості із соціальним середовищем.
Аналітичне вивчення будь – якого феномену потребує перш за все його чіткої дефініції. “Дезадаптація”, як поняття - антагонізм адаптації, тому неможливо зрозуміти суть дезадаптаційних процесів, не деталізувавши поняття “адаптація”.
Дослідження адаптації відбувається в міждисциплінарному науковому просторі, про що свідчить інтерес до даного поняття з боку різних гуманітарних та суспільних наук. Поняття адаптація є об’єктом наукового аналізу в напрямках фізіологічної, філософської, медичної, педагогічної та психологічної наук.
У сучасній психологічній науці сутність та природа проблеми психологічної адаптації розглядається досить широко в різних галузях:
загальна психологія (Ю. А. Александровський [3], Б. Г. Ананьєв [8], Ф. Б. Березін [23], О. В. Кузнєцова [219], В. І. Лєбєдєв [138], О. М. Леонтьєв [142; 143], А. А. Налчаджян [168], В. А. Петровський [184], С. Л. Рубінштейн [213], О. П. Саннікова [218; 219], В. А. Семиченко [222; 223],
В. М. Ямницький [266] та ін.), психологія особистості (А. Адлер [268], А. Бандура [269], А. Маслоу [279], А. Фрейд [243], Є. Фромм [274], К. Хорні [275], К. Юнг [264] та ін.), психологія розвитку (Г. О. Балл [15], Л. С. Виготський [56; 57], Ж. Піаже [187], Е. Еріксон [262], М. Ейнсворт [258]
та ін.), педагогічна психологія (О. М. Галус [58], Л. В. Зданевич [93], О. Л. Кононко [121; 122], О. Г. Солодухова [229], О. Я. Чебикін [251], А. В. Фурман [245] та ін.).
Існує безліч визначень адаптації, що мають як загальний, широкий сенс (П. К. Анохін [10], М. М. Василевський [40], О. Б. Георгіївський [62] та ін.), так і вузький, що зводить суть адаптаційного процесу до явищ одного з безлічі рівнів - від біохімічного до соціального (Г. О. Балл [15], Ф. Б. Березін [23], Т. Г. Дичів [75]).
Можна виділити різні концептуальні підходи, що розкривають сутність цього явища. У концепції функціональних систем П. К. Анохіна [10], центральне місце відводиться поняттю «саморегуляція», яке розглядається як принцип динамічної організації систем різного рівня, необхідного для життєдіяльності організму і його рівноваги з навколишнім середовищем.
Таким чином, функціональна система виступає як саморегульоване утворення, системоутворюючий чинник, що має «корисний, пристосовницький ефект». Розвиток функціональних систем організму, що росте, відбувається системно та гетерохронно. Це створює передумови для пристосованості до тих або інших чинників середовища на різних етапах онтогенезу.
Ю. А. Александровський [3] розглядає адаптацію як результат діяльності саморегулятивної системи, яка має ієрархічну організацію адаптаційних процесів і є відображенням інтегрованої активності багатьох біологічних і соціально - психологічних підсистем:
1. Пошук, сприйняття та переробка інформації має провідне значення і є основою пізнавальної діяльності.
2. Емоційне регулювання створює особливе відношення до одержаної інформації і є найбільш інтегрованою формою активності.
3. Соціально-психологічні контакти – ґрунтуються на придбаних знаннях і визначають соціальне положення індивідуума, його особисті позиції.
4. Неспання й сон – забезпечують різні рівні активності, створюючи найсприятливіші умови для адаптації.
5. Ендокринно-гуморальна регуляція включає різні біохімічні механізми.
Діяльність загальної системи адаптації забезпечується синхронним функціонуванням різних відділів організму, сполучених складними міжфункціональними зв'язками, формування яких відбувається в онтогенезі.
Психологічна (психічна) адаптація являє собою певний підсумок її функціонування. Результатом функціонування всієї системи й виступає стан психологічної адаптації, який забезпечує діяльність індивіда на рівні
«оперативного покою», дозволяючи йому не тільки найбільш оптимально протистояти різним чинникам соціального середовища, але й активно впливати на них [3, с. 54]. Адаптація до нових умов життя, будучи динамічним процесом прогресивної перебудови функціональних систем, забезпечує віковий розвиток дитини, а дезадаптація, навпаки, гальмує його.
Спроба розкрити психологічний зміст адаптації, з позиції психофізіологічного підходу, зустрічається ще в роботах І. П. Павлова [182].
Він зазначав, що в процесі адаптації значну роль відіграє нервова система, як головний фактор рівноваги та як механізм, який організує чітку адаптивну систему.
Представники концепції гомеостазу вважають, що адаптація – це процес досягнення організмом певної рівноваги між організмом та середовищем. Згідно концепції Ж. Піаже [187] адаптація, як у біології, так і в психології, розглядається як єдність двох протилежно спрямованих процесів
- акомодації та асиміляції. Процес акомодації являє собою модифікацію функціонування організму або дій суб'єкта, стосовно властивостей середовища (пристосування до них). Асиміляція розуміється як процес зміни властивостей середовища, пристосовування його до структури організму, або включення в схему поведінки суб'єкта. Таким чином, обидві сторони адаптації взаємодоповнюють одна одну, а процеси адаптації відбуваються по мірі онтогенетичного розвитку людини.
Якщо в силу якихось особистісних або вікових особливостей людина не може адаптуватися, то можуть виникати стани напруги: соматичної, психічної, соціальної, що являє собою передумови виникнення дезадаптації.
Тобто первинний досвід адаптації, який набуває людина в дитинстві, обумовлює увесь подальший розвиток особистості [141, с.8-9].
У дослідженнях С. Л. Рубінштейна [213], зустрічається положення про єдність організму та середовища в процесі адаптації. Підґрунтям такого розуміння адаптації слугують ідеї Ч. Дарвіна про те, що еволюція живих форм здійснюється, насамперед, через еволюцію їх пристосування до середовища, а також розуміння адаптації як відносної відповідності між організацією живих істот та навколишнім середовищем. У поглядах С. Л.
Рубінштейна простежується думка про взаємопроникнення людини і середовища, оскільки в своїх роботах він підкреслює, що «людина включена у буття своїми діями, які перетворюють її буття». Основним рушійним процесом визнається ситуація, що детермінує людину на дії, яка сама по собі є відображенням внутрішнього ставлення людини [213, с.513].
У рамках діяльнісного підходу, представником якого є Г. О. Балл [15], розглядається адаптація, як оптимальна реалізація внутрішніх можливостей та здібностей людини, її особистісного потенціалу, психологічного включення в діяльність
М. І. Чистякова визначає адаптацію як цілісний, динамічний, безупинний, відносно стійкий процес становлення між сукупним рівнем
найбільш актуальних на даний момент потреб особистості й наявним рівнем задоволення цих потреб, що визначає безупинний розвиток особистості [252].
О. Б. Георгіївський [62], описуючи загальний стан проблеми адаптації, наводить кілька положень щодо природи цього явища, які в цілому характеризують усталені уявлення про адаптацію, зокрема, і як про психологічний феномен:
— адаптація - одночасно й процес, і результат;
— щось таке, чим може потенційно володіти індивід чи популяція для існування в змінених умовах (як біологічного, так і соціального середовища);
— адаптація відрізняється від компенсації тим що: перша полягає в зміні системи, яка адаптується, друга - у реалізації додаткових внутрішніх ресурсів;
— це особлива форма відображення системами впливу зовнішнього середовища, що полягає в тенденції досягнення динамічної рівноваги.
Ф. Б. Березін [23] виділяє в єдиному адаптаційному процесі три аспекти психічної адаптації: власне психічну, соціально-психологічну та психофізіологічну, які взаємопов’язані між собою єдністю сфери практичної діяльності людини. Організація процесу психічної адаптації, здійснення взаємозв'язків її основних аспектів, регулювання психофізіологічних співвідношень реалізується як складна багаторівнева функціональна система, регулювання якої ,на різних рівнях, здійснюється переважно психологічними (соціально-психологічними й власне психологічними) чи фізіологічними механізмами.
При цьому, системоутворюючими факторами для реалізації власне психічної адаптації, на думку Ф. Б. Березіна, виступає підтримка психічного гомеостазу й збереження психічного здоров'я, соціально-психологічної організації адекватної мікросоціальної взаємодії, психофізіологічної адаптації: оптимальне формування психофізіологічних співвідношень.
Порушення гомеостатичної рівноваги особистості призводить до
дезадаптованості.
Так, увівши поняття «психічна адаптація», тобто адаптація на рівні психічних функцій в їхньому інтегральному зв’язку, Ф. Б. Березін фактично поєднав обидва рівні, підкреслюючи, що психічна адаптація «поряд з підтриманням психічного гомеостазу вбирає в себе оптимізацію ... взаємодії з оточенням та встановлення адекватного співвідношення між психічними та фізіологічними характеристиками» [23, с. 17].
Інтегральний підхід у дослідженні психологічної адаптації пропонує Н. Ф. Наумова [171], виділяючи три структурних елементи процесу пристосування особистості до соціального середовища:
- психологічний (інтрапсихічний);
- соціально – психологічний (особливості між особових відносин);
- соціальний (норми та правила).
Усі три елементи структури адаптаційного процесу можуть як визначати адаптацію, так і взаємодоповнювати та компенсувати один одного.
Обговорюючи стан проблеми адаптації, Г. А. Ковальов [115] наводить наступні положення щодо природи цього явища:
- джерело адаптації людини знаходиться не поза суб'єктом адаптації, а є його невід'ємною функцією;
- суть процесів адаптації людини полягає в забезпеченні процесу розвитку, його темпів;
- структуризація процесу адаптації доцільна не за видами адаптації, що традиційно виділяються, а за об'єктами й суб'єктами адаптації;
- сам процес адаптації є комплексним і не зводиться до сукупності видів процесів адаптації;
- чинники адаптації також є комплексними (побутовий, матеріальний, регулятивний, комунікативний, когнітивний) і відповідають комплексним потребам;
- показником адаптації є рівень наявного й перспективного задоволення
актуалізованих потреб.
Отже, можна зробити висновок, що адаптація є багаторівневим, системним явищем, дослідження якого потребує системного підходу (В. А. Петровський [184]). Згідно системного підходу, будь-яке явище виникає та існує в межах достатньо широкої системи явищ. При цьому система розглядається як цілісна структура з різноманітними типами зв'язків між її елементами, що безперервно взаємодіє з іншими системами. Тому досліджувана проблема може одночасно бути підсистемою багатьох інших пов'язаних з нею систем.
У науковій літературі існують психологічні дослідження, що присвячені вивченню ролі стресу в загальній системі адаптації [23], [113], [221]. Г. Сельє [221] увів у психологію поняття «загального адаптаційного синдрому», як сукупності неспецифічних адаптивних реакцій індивіда у відповідь на дію різних стресорів. Конфлікт у його концепції розглядається як наслідок невідповідності потреб особистості обмежуючим вимогам соціального середовища, що спричиняє стан особистісної тривоги. Як реакція на тривогу й порушення внутрішнього гомеостазу мобілізуються особисті ресурси, активізуються захисні реакції організму, які переважно діють на несвідомому рівні. Це положення слугувало основою для визначення стресу як неспецифічної реакції організму на зовнішні вимоги в межах загального адаптаційного синдрому [221]. Важливо підкреслити, що ступінь адаптованості особистості при даному підході визначається характером її емоційного самопочуття та виділяються відповідно два рівні адаптації:
адаптованість (відсутність тривоги), не адаптованість (наявність тривоги).
В іноземній психології існують різні погляди на визначення поняття
«адаптація» залежно від напряму психологічної науки. Так, психоаналітичне розуміння адаптації спирається на уявлення З. Фройда про структуру психічної сфери особистості [244], який одним з основних принципів поведінки людини вважає підтримку внутрішньої рівноваги в структурі
«Воно»-«Я»-«Над-Я». Основне місце в гармонізації системи «людина – середовище», приділяється несвідомому. Саме захисні механізми особистості виступають певним стабілізатором взаємин особистості із середовищем, яке впливає на «Я», а отже, дозволяє людині адаптуватись. Цей процес не є константним, оскільки, на думку психоаналітиків, через певний час гомеостаз порушується й особистість продовжує боротьбу з «Воно».
З. Фройд, робить висновок про те, що «особистість у цілому не є адаптивною» [244, с.117], а адаптація розуміється як сутність людського буття, обумовленого біологічними та соціальними програмами спадковості.
Викладені принципи свідчать про прагнення людини пристосуватись до середовища, встановити гомеостаз
Вихідним положенням неофрейдистів (К. Хорні [275], Е. Фромм [274]
та ін.) став принцип культурного детермінізму, який визначає вирішальну роль соціального середовища, як фактора розвитку психіки індивіда та його взаємин з навколишнім світом. К.Хорні розглядала соціальну ідентичність як умову успішної адаптації індивіда до соціального середовища, а її порушення – як патологію. Однак неофрейдистська теорія заперечує зв’язки між природою й культурою та визнає психічні процеси при адаптації індивіда односторонніми реакціями на впливи зовнішнього середовища.
Поширеною є необіхевіористична теорія, в якій детально вивчаються адаптаційні процеси, що поділяються на загальну та соціальну адаптацію.
Адаптація, як процес, згідно з ученням Р. Хенкі [295], набуває форми зміни середовища й змін в організмі внаслідок застосування дій (реакцій, відповідей), що доречно в цій ситуації. Ці зміни біологічні. Використання власне психічних механізмів адаптації в цьому визначенні не згадуються.
Інтеракціоністська концепція адаптації (Т. Шибутані, Л. Філіпс) розрізняє адаптацію (adaptation) і пристосування (adjustment). За Т. Шибутані, кожна особистість характеризується комбінацією прийомів, що дозволяють подолати труднощі, і ці прийоми можуть розглядатися як форми адаптації.
Поняття "пристосування" у даній моделі описує те, як організм пристосовується до вимог специфічних ситуацій. Адаптація, у свою чергу, це більш стабільне вирішення типових проблем, які кристалізуються шляхом послідовного ряду пристосувань [291].
Таким чином, Т. Шибутані наводить відмінності між ситуативною адаптацією й загальною адаптацією до типових проблемних ситуацій.
Критерій розпізнавання типів адаптації в цій моделі - стиль реагування особистості, пов’язаний з типовістю ситуації.
Ідея, відповідно до якої загальна адаптація відбувається внаслідок послідовного ряду ситуативних адаптацій та повторюваних ситуацій, що мають загальні визначальні риси, надзвичайно продуктивна, тому що дозволяє застосовувати найважливіші механізми надбання адаптаційних характеристик особистості, можливість їхнього тренінгу, особливо в процесі розвитку особистості.
За Е. Еріксоном [282], процес адаптації описується формулою:
протиріччя — тривога — захисні реакції індивіда й середовища — гармонійна рівновага чи конфлікт. Отже, конфлікт — тільки один з можливих наслідків взаємодії особистості та середовища. Він виникає, коли недостатньо розвинуті захисні реакції індивіда й "вчинки" середовища.
Інший можливий наслідок — співробітництво й гармонія між індивідом та середовищем.
Його підхід значно розширює рамки аналізу феномену адаптації, представленого в попередніх концепціях.
У рамках когнітивної психології (А. Бандура [287]) поширена аналогічна формула адаптації: конфлікт — загроза — реакція — пристосування. Передбачається, що, якщо в процесі інформаційної взаємодії із середовищем особистість одержує інформацію, яка суперечить наявним у неї установкам, виникає неузгодженість між змістовним компонентом і реальною ситуацією (когнітивний дисонанс), що переживається як стан
дискомфорту (загрози).
Стан дискомфорту стимулює особистість до пошуку можливостей зняття чи зменшення когнітивного дисонансу. Адаптація пов'язана з відсутністю переживання загрози, дезадаптація — із вираженим негативним емоційним переживанням.
Представники гуманістичної психології (К. Роджерс [230]) вважають метою адаптації досягнення позитивного духовного здоров'я й відповідності цінностей особистості та соціуму. Автори цього підходу відкидають гомеостатичну модель адаптації (адаптація — стабільність) і висувають положення про оптимальну взаємодію особистості та середовища. Процес адаптації описується формулою: конфлікт — фрустрація — акти пристосування. При цьому передбачається розвиток необхідних особистісних якостей індивіда.
Сутність представлених концепцій полягає в тім, що у процесі адаптації активно змінюються як особистість, так і середовище, внаслідок чого між ними встановлюються взаємини адаптованості.
Відповідно до концепції В. І. Гарбузова [68], життя людини багато в чому визначається рівнем його адаптивності — уродженою й набутою здатністю пристосування до всього розмаїття середовища. Уроджені основи адаптації — це інстинкти, темперамент, конституція тіла, природні задатки інтелекту й здібності, зовнішні дані, фізичний стан організму.
Основним критерієм адаптованості в рамках аналізованого підходу до вивчення адаптації виступає ступінь інтеграції особистості й середовища.
Критерій емоційного самопочуття розглядається як допоміжний.
Висока або нормальна адаптивність — це сприятливі психофізіологічні дані, висока працездатність, витривалість, стресостійкість (до труднощів, хвороб), психічна й фізична гармонійність, високий, або відповідний середній нормі інтелект, висока, або нормальна здібність до навчання, до придбання досвіду, впевненість у собі, адекватність домагань [222].
Так, О. М. Волкова [60] розрізняє активну адаптацію, коли індивід пристосовує до себе визначені параметри середовища й реактивну адаптацію, яка змінюється під впливом середовища. На її думку, реальна адаптація складається з активного й реактивного компонентів.
Деякі автори (Ф. Б. Березін [27], О. Б. Георгіївський [69]) указують на апріорно-активний характер адаптації особистості, виділяючи при цьому два типи адаптаційного процесу. Перший характеризується активним впливом особистості на середовище, освоєння й пристосування його до себе. Другий тип адаптаційного процесу допускає активну самозміну особистості й самопристосування до середовища, корекцію власних установок і поведінкових стереотипів. У разі виникнення перешкод адаптації як у першому, так і в другому випадку, спостерігається гальмуючий розвиток особистості, дезадаптаційний механізм соціальної взаємодії.
Психологічна адаптація – «система заходів, спрямованих на формування в особистості здатності пристосовуватись до існуючих у суспільстві вимог та критеріїв за рахунок присвоєння їй норм і цінностей даного суспільства». Психологічна адаптація особистості в суспільстві відбувається завдяки таким психологічним механізмам, як рефлексія, емпатія, прийом соціального зворотного зв’язку, тощо [4].
П. С. Кузнєцов [148] виділяє провідну роль внутрішніх механізмів в адаптаційному процесі. Він визначає адаптацію як процес, який характеризується прийняттям чи неприйняттям, особистістю зовнішніх та внутрішніх умов існування, а також активністю особистості стосовно зміни цих умов у бажаному напрямку, де основним критерієм виступає ступінь задоволення актуальних потреб особистості.
Оскільки організм і середовище знаходяться не в статичній, а в динамічній рівновазі, їх співвідношення змінюється постійно, як і процес адаптації [43]. Адаптаційна активність, таким чином, може бути викликана порушенням балансу як із боку зовнішньої дійсності, так і з боку
внутрішньої. Розуміння комплексного, системного характеру адаптаційного процесу та певного балансу, внутрішнього та зовнішнього – як результату цього процесу прийнято в психології. У сфері інтересів психології опиняється питання вивчення адаптації особистості в соціумі чи соціальної адаптації, як невід’ємної складової психологічної адаптації особистості.
Безпосередньо психологічна й соціальна адаптація взаємопов'язані між собою: з одного боку, зміни людської психіки, свідомості та навколишнього середовища визначають соціальну дію на психологічну адаптацію, з іншого – остання безпосередньо впливає на всю адаптивну діяльність через формування цілей та програм, а також через надання їй індивідуального емоційного забарвлення.
На думку А. В. Фурмана [267], соціально – психологічна адаптація являє собою: а) процес і результат активного пристосування індивіда до видозміненого середовища за допомогою найрізноманітніших інтеріоризованих соціальних засобів (дії, вчинки, діяльність); б) компонент дієвого ставлення індивіда до світу, провідна функція якого полягає в оволодінні ним порівняно стабільними умовами та обставинами свого буття;
в) складову осмислення та розв’язання типових репродуктивних задач і проблем завдяки соціально прийнятим чи ситуативно можливим способам поведінки особистості. Це конкретно виявляється в наявності таких психологічних феноменів як оцінка, розуміння й прийняття нею навколишнього середовища й себе самої, їх будови, вимог, завдань.
Адаптація, незалежно від її виду (біологічна, соціальна, психологічна), допускає наявність того, хто адаптується (адаптуючої системи чи індивіда, що адаптується), і того, до чого адаптуються (середовище). Індивідом, на думку Г. Д. Волкової та Н. Б. Оконської [61], може бути названа будь-яка система, що володіє індивідуальністю. Індивідуальність, пов’язана з відособленістю, автономністю й самоорганізацією. Індивід відокремлюється в самостійний аспект тільки в протиставленні зовнішньому середовищу, що
розуміється як будь-яка "інша" система того чи іншого порядку, при взаємодії з індивідом. Процес адаптації припускає відновлення рівноваги людини з природнім або соціальним середовищем. Якщо ця рівновага виявляється порушеною внаслідок зміни умов природного або соціального середовища, адаптивні механізми активності на психофізіологічному, психічному та особистому рівнях можуть відновити рівновагу індивіда шляхом саморегуляції.
Адаптація — явище двостороннє. Об'єкт адаптаційного аналізу - не індивід сам по собі й не середовище, а їх взаємодія. Порушення цієї взаємодії в будь-якому напрямку призводить до дезадаптації. При цьому автори виділяють самостійну одиницю аналізу – систему, що складається одночасно зі структур і функціональних характеристик обох взаємодіючих сторін, тобто індивіда й середовища. Таку систему (на зразок "особистість - колектив",
"вчений - установа", "людина - машина", "людина - наукова і трудова діяльність") називають адаптемою. Усі адаптаційні поняття допускають існування таких адаптем [249]. Під адаптемою, як одиницею адаптаційного аналізу, розуміють не бінарну взаємодію систем "індивід -— середовище", а цілий ряд незалежних взаємозв'язків, їх автономних підсистем. Таким чином, адаптаційна система в цілому залежить від характеристик окремих адаптем, які базуються на певних соціальних взаємодіях та розвиваються, ускладнюються протягом онтогенезу людини.
Особливого значення набувають адаптаційні процеси в педагогічних системах, адже завданням будь-якої педагогічної системи саме і є створення оптимальних умов для розвитку особистості.
В основу концепції системного розгляду процесу адаптації В. А. Семиченко [222; 223], покладено ідею про те, що загальна ефективність процесу адаптації людини до умов нової педагогічної системи (навчання або діяльності) суттєво залежить від інтеграційних тенденцій. Тобто, загальний процес адаптації – це складне явище, яке має певну структуру (складається із
множини відносно незалежних комплексних чинників та їх аспектів). Кожен з цих чинників обслуговує певну частину відносин, які виникають у людини з відповідною системою, що в сукупності з ними та відповідними зв’язками складає певний структурний компонент. Таким чином, кожен структурний компонент процесу адаптації є у свою чергу системою, яка включає:
об’єктивне явище і його вимоги (що разом становлять зовнішні умови), відносини, що виникають у людини, яка адаптується, з відповідним явищем (ставлення, стосунки, зв’язки), індивідуальні особливості людини, що відповідають (або не відповідають) вимогам (внутрішні умови, або власні ресурси людини).
В. А. Семиченко [222] наводить узагальнений перелік компонентів (підсистем) процесу адаптації:
- енергетичний (відображає ресурсні можливості організму, їх спроможність забезпечити функціонування основних систем організму в умовах підвищення енерговитрат);
- предметно - середовищний (відображає відносини людини та тих зовнішньо-предметних умов, що її оточують);
- діяльнісний (відображає здатність людини виконувати дії, що складають зміст відповідної діяльності);
- соціальний (відображає входження людини в нове соціальне середовище);
- професійний (відображає відносини суб’єкта з професійною діяльністю, як особливою життєвою сферою людини);
- індивідуально-особистісний (відображає той загальний результат адаптації, коли людина відчуває психологічний комфорт від ситуації життя, приймає її конструктивно значущою, що відкриває подальші перспективи розвитку).
Якщо ж між певними створеними умовами і особистістю виникає бар'єр дезадаптації, це може значно знизити ефективність даної системи (як навчання, так і виховання) [222].
Системний підхід до психологічного функціонування особистості в середовищі найбільш повно, на наш погляд, представлено в теорії поля К. Левіна. На його думку, система психологічної адаптації постійно знаходиться в стані готовності до виконання належних їй функцій. Адекватно відреагувавши на діючий фактор зовнішнього соціального середовища, система повертається до вихідного стану спокою.
Системні процеси, що забезпечують адаптацію, спрямовані на підтримку гомеостатичного балансу як внутрішнього, так і балансу між організмом та середовищем. Один з відоміших теоретиків вивчення проблеми адаптації Т. Norman пропонує наступне визначення цього поняття:
«Адаптація (adjustment) – стан життя, коли індивід більш – менш знаходиться в гармонії з особистісними, біологічними, соціальними та психологічними потребами та вимогами фізичного оточення».
Детальний та глибинний аналіз поняття адаптації представлено в дослідження О. Р. Боделан [28], яка, запропонувала формальний конструкт, що охоплює всі особливості цього феномену: «Адаптація – це діалектичний системний процес активного пристосування біосистеми до неадекватних умов середовища ціною додаткових енергетичних затрат, результатом яких є можливість біосистеми оптимально функціонувати».
Отже, загальний процес адаптації – це складне явище, яке має визначену структуру (складається з певної сукупності відносно незалежних під процесів). Кожний з цих під процесів обслуговує певну частину відносин, що виникають у людини з даною системою; сукупність цих відносин і відповідних зв'язків утворює визначений структурний компонент [185].
Тобто, кожен структурний компонент процесу адаптації, як системи, сам є тією системою, яка вбирає об'єктивні умови й обумовлені ними вимоги;
