Проте справжньою мистецькою столицею західноукраїнських земель Львів став значно пізніше – на зламі XVI–XVII століть2

Âîëîäèìèð Àëåêñàíäðîâè÷

ÏÎÊÎ˲ÍÍß ÒÂÎÐֲ ËܲÂÑÜÊί ØÊÎËÈ ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊÎÃÎ ÌÀËßÐÑÒÂÀ XVII ñòîë³òòÿ

Історія Львова багата на яскраві мистецькі сторінки, пов’язані, зокрема, і з мистецькими аспектами, що дозволяє говорити про місто як про один з най- важливіших культурних осередків українських земель. Місцеву мистецьку традицію варто розпочинати від часів князя Льва Даниловича¹, коли заклада- лися основи майбутнього вивищення міста. Проте справжньою мистецькою столицею західноукраїнських земель Львів став значно пізніше – на зламі XVI–XVII століть².

За найновішими дослідженнями утвердження Львова як мистецького осе- редку відбувалося через вироблення нової системи мистецької культури, що прийшла на зміну тривалому побутуванню в Україні традиції східнохристи- янського зразка. Опрацьовані пам’ятки та писемні джерела засвідчують, що цей процес розпочався в 90-х рр. XVI ст.³ і завершився становленням само-

1Непроста постать князя не сприяла більшому інтересові істориків до нього. Лише остан- нім часом з’явився короткий огляд задокументованих фактів його правління: Войтович Л. Штрихи до портрета князя Льва Даниловича // Україна у Центрально-Східній Європі (до кінця XVIII ст.). К., 2005. Вип. 5. С. 143–156. Новіші дослідження поставили також проблему мистецьких аспектів княжої діяльності. З них досі опубліковано лише студію про Жидачівську чудотоворну ікону Богородиці (Жидачів, церква Воскресіння Христо- вого) середини XVI ст. як репліку оригіналу вірогідного дару князя Льва для Спаського монастиря в околицях Старого Самбора: Александрович В. Чудотворна ікона Богородиці («Воплочення») з Жидачева // Вісник Львівського університету. Серія мистецтвознав- ство. 2005. Вип. 5. С. 116–135. Окрім того, при вивченні найдавнішої західноукраїнської ікони Покрову (Київ, Національний художній музей України) постало питання про при- четність князя та його середовища до поширення культу Покрови Богородиці: його ж.

Малярство XIII–XVIII ст. давньої Холмської єпархії східного обряду // Sztuka sakralna i duchowość pogranicza polsko-ukraińskiego na Lubelszczyźnie (Materiały Międzynarodowej Konferencji «Sztuka Sakralna Pogranicza», Lublin, 13–14.10.2005 r.). Lublin, 2005. S. 87–88.

2Такий висновок зроблено насамперед за результатами опрацювання професійного середо- вища західноукраїнських малярів XVI ст., підтвердженими аналізом корпусу пам’яток їхньої творчої спадщини: Александрович В. Західноукраїнські малярі XVI ст. Шляхи розвитку професійного середовища (Студії з історії українського мистецтва. Т. 3). Л., 2000. С. 149.

3Можна здогадуватися, що його розквіту передували також аналогічного характеру процеси в розвитку церковної архітектури, оскільки малярство із нею пов’язано нерозривно. Од- нак в українській церковній практиці на той час неподільно домінувало дерев’яне

бутньої історичної системи зі стійким комплексом прикмет, чітко і послідов- но заманіфестованих у найважливіших пам’ятках місцевого походження⁴. Звичайно, цей винятково важливий етап еволюції української культури міста потрібно вивчати в його різноманітних виявах, однак найяскравіші здобутки львівських майстрів належать до сфери малярства, тому саме вона і виступає головним складником нової мистецької традиції. Тож надійним відправним пунктом для аналізу цього знаменного історичного явища є дослідження сере- довища львівських малярів, можливе за систематичного опрацювання акто- вих матеріалів міського та старостинського архівів, а також нечисленних джерел з-поза цих головних документальних комплексів.

Як і кожен період творення нового, еволюція професійного середовища львівських малярів ознаменувалася двома протилежними тенденціями, одна з яких розвивалася, а інша – маліла. Ця друга корінилася у попередній, серед- ньовічній епосі, що її на львівському ґрунті представляли майстри 60-х рр.

XVI ст.⁵ Назагал це було досить вузьке середовище, і на тлі пануючої анонім- ності мистецького доробку воно знане майже винятково за писемними свідченнями. Центральною його постаттю, як засвідчують актові матеріали і нечисленні, вкрай рідкісні факти професійної активності, був Лаврін Пухала (†1608), наприкінці життя зрідка іменований також Пухальським⁶ Син львівського мельника, через матір пов’язаний родинними стосунками з підльвівським Городком⁷ на середину 60-х рр. навчався у знаного лише з цього факту маляра Луки й, очевидно, рано сформувався як яскрава інди- відуальність. Уже на початках професійної кар’єри 1569 р. Л. Пухала – служеб- ник одного з найвпливовіших тогочасних українських маґнатів, литовського

будівництво. У Львові воно не збереглося й навіть архівні матеріали до його історії досі не опрацьовані. Найдокладніші відомості про українське дерев’яне церковне будівництво див.: Драган М. Українські деревляні церкви. Ґенеза і розвій форм. Львів, 1937. Т. 1–2.

4Короткий огляд спадщини тогочасного львівського малярства див.: Александрович В.С.

Образотворче і декоративно-ужиткове мистецтво // Історія української культури: У 5 т.

К., 2001. Т. 2: Українська культура XIII – першої половини XVII ст. С. 664–669.

5Про еволюцію львівського осередку українських малярів упродовж XVI ст. див.: Алек- сандрович В. Львівське середовище українських малярів у ХVI ст. // Країни Центральної та Східної Європи у ХV–ХVIII століттях: питання соціально-економічної та політичної історії. До 100-річчя від дня народження проф. Дмитра Похилевича. Львів, 1998. С. 152–

161; його ж. Західноукраїнські малярі... С. 83–150.

6Побудований на численних здебільшого нововіднайдених джерельних матеріалах най- повніший огляд його життєвого та творчого шляху див.: Александрович В. Лаврін Пуха- ла (Пухальський) // Його ж. Львівські малярі кінця XVI ст. (Студії з історії українського мистецтва. Т. 2). Львів, 1998. С. 11–88 (подальший виклад про майстра заснований на зібраних тут фактичних даних). Пор.: його ж. Західноукраїнські малярі... С. 103–117.

7Правда, за свідченням документів, він мав старшого брата-маляра Івана, однак поза оди- нокою згадкою 1579 р. про нього нічого більше не відомо: Александрович В. Соратник першодрукаря // Жовтень. 1984. № 8. С. 97; його ж. Лаврін Пухала... С. 24, 25, 62, 82;

його ж. Західноукраїнські малярі... С. 106, 128. Старшинство може, однак, вказувати, що Лаврін у виборі професії пішов саме шляхом брата. Увагу до такої ймовірності привер- нуто: там само. С. 128.

польного гетьмана й брацлавського воєводи князя Романа Сангушка⁸. Уні- кальний для львівського осередку малярів соціальний статус⁹ молодого май- стра обумовив його особистий контакт з прибулим із Москви через підлясь- кий Заблудів друкарем Іваном Федоровичем, наслідком якого стало, зокре- ма, проектування графічного оздоблення львівського Апостола 1574 р.¹⁰ Ак- тивно заявив про себе Л. Пухала й на схилі життєвого шляху в 1590-х рр., коли на історичну арену уже виходило наступне покоління митців. Він був учасником братського руху, і навіть 1599 р. їздив одним із представників львівських братств на сейм до Варшави у справі захисту інтересів («вольно- стей») «руського народу». Митець робив спробу увійти до утвореного в 1595–

1597 рр. самостійного цеху – малярів-католиків¹¹, проте як некатолик не був

8Александрович В.С. Новое о контактах Ивана Федорова и Лаврина Пухалы // Федоров- ские чтения 1983. М., 1987. С. 168–170; його ж. Лаврін Пухала... С. 30–33; його ж.

Західноукраїнські малярі... С. 106–107. Конкретних відомостей про «службу» не виявле- но. Очевидно, її перервала смерть молодого князя 1571 р. Див.: його ж. Лаврін Пухала...

С. 33–35. Оскільки матеріалів про діяльність львівського майстра у княжому оточенні не виявлено, можна лише здогадуватися, що обов’язки мали окреслюватися насамперед ма- люванням ікон. У цьому зв’язку не можна не пригадати зафіксованого 1578 р. обширно- го комплексу ікон у церкві в селі Голятин на Рівненщині, який нараховував 20 образ:

Кравченко В. Інвентарні описи волинських маєтків князів Сангушків другої половини XVI ст. // Записки Наукового товариства імені Шевченка (надалі – Записки НТШ). Львів, 1999. Т. 238: Праці Історично-філософської секції. С. 385–414.

9Волинь належала до сфери постійного інтересу львівських майстрів малярства і щодо цього зазначений факт біографії митця відображає ширшу тенденцію історії львівського середовища XVI ст. Про діяльність тогочасних львівських малярів на Волині див.: Алек- сандрович В. Малярі та мережа малярських осередків Волині ХVI ст. // Волинська ікона:

питання історії вивчення, дослідження та реставрації. Тези та матеріали III Всеукраїн- ської наукової конференції м. Луцьк, 12–13.12.1996 р. Луцьк, 1996. С. 7; його ж. Зі студій над писемними джерелами до історії українського мистецтва. Малярі у мистецьких взаємозв’язках західноукраїнських земель XVI–XVII ст. // Записки НТШ. Львів, 1998.

Т. 236: Праці Комісії образотворчого та ужиткового мистецтва. С. 518. Зазначені зв’язки перейшли й у XVII ст., хоча конкретних фактів встановлено небагато. Знаний майстер першої третини століття Федір Сенькович у заповіті згадав про виконання якоїсь роботи для луцького владики Єремії Почаповського, за яку той залишився винен 100 злотих:

Łoziński W. [Komunikat] o lwowskich malarzach XVII wieku // Sprawozdania Komisyi do Badania Historii Sztuki w Polse (надалі – SKHS). Kraków, 1896. T. 5. Szp. XLVII–XLVIII;

Александрович В. Федір Сенькович. Життєвий і творчий шлях львівського маляра пер- шої третини ХVII ст. // Львів: місто – суспільство – культура. Т. 3: Зб. наук. праць / За ред. М. Мудрого (Вісник Львівського університету. Серія історична. Спеціальний ви- пуск). Львів, 1999. С. 126. Після смерті наприкінці 1647 р. брацлавського воєводи Олек- сандра Домініка Казановського маляр Іван Городецький виконував його портрет для по- хоронної церемонії в монастирі домініканців у Підкамені на Львівщині: його ж. Україн- ське портретне малярство XVI–XVIII ст. Наближення до історії // Український портрет XVI–XVIII ст. / Упор. Г. Бєлікова, Л. Членова. К., 2005. С. 57.

10У літературі причетність львівського маляра до його проектування мала різне й не завж- ди однозначне висвітлення. На широкому колі писемних джерел проблему з’ясовано:

Александрович В. Лаврін Пухала... С. 34–40.

11Історія виникнення цього професійного об’єднання донедавна сприймалася з досить по- біжного, а нерідко й поверхового викладу львівського польського дослідника Тадеуша

до нього допущений¹². Через це Л. Пухала навіть конфліктував з цеховим середовищем і «погрожував» сеньйорові новопосталого об’єднання Янові Шванковському та іншому членові – Юзефові Шольц Вольфовичу, «що че- рез той ваш цех багато хто з вас позбудеться голови»¹³.

Заключний етап біографії Л. Пухали припадає на період становлення у львівському середовищі нової традиції релігійного малярства, однак джере- ла мовчать про його стосунок до цих процесів. Так само немає достатніх підстав для атрибутування митцеві конкретних пам’яток. За стилістичними прикметами гравюри євангеліста Луки, що була виконана за рисунком Пуха- ли для фронтиспису львівського Апостола 1574 р., Віра Свєнціцька припи- сала маляру доволі велике коло пам’яток, здебільшого із західних районів нинішньої Львівської області¹⁴. Однак новіші дослідження показали належ- ність цього комплексу навіть не львівським митцям, а спадкоємцям пере- мишльської школи із самбірського осередку¹⁵. Такий висновок тільки усклад- нив і без того непросте питання про доробок львівської школи українського релігійного малярства заключного періоду фунціонування середньовічної традиції. Доводиться визнати, що до її спадщини напевно й досі не можна зарахувати жодного (!) певного об’єкта. Втім, внесок самого Л. Пухали до історії львівського середовища українських малярів визначається не лише його творчим доробком, але й тим, що з чотирьох його синів принаймні троє перейняли батьківське ремесло, про що трохи згодом.

Маньковского, який не знав чи недостатньо враховував багато важливих джерел до історії професійного середовища львівських малярів і вкрай тенденційно трактував проблему його української складової: Mańkowski T. Lwowski cech malarzy w XVI i XVII wieku.

Lwów, 1936. S. 21–28. Виникнення цеху малярів-католиків та його винятково коротку історію (у початковій версії існування об’єднання) опрацьовано: Александрович В. Маляр- ське середовище Львова наприкінці XVI ст. й утворення цеху малярів-католиків // Львів:

місто – суспільство – культура. Львів, 2007. Т. 6: Львів і Краків: діалог міст в історичній ретроспективі / Під ред. О. Аркуші, М. Мудрого. С. 78–121.

12Давніша література, переповідаючи буквальну вимову одного джерельного переказу, інтерпретувала ситуацію так нібито маляр належав до давнього об’єднаного цеху золота- рів, конвісарів та малярів й був вигнаний з нього при його реформуванні на цех малярів- католиків. Справжній перебіг ситуації з’ясовано: Александрович В. Лаврін Пухала...

С. 53–56.

13Александрович В. Лаврін Пухала... С. 55.

14Свенцицкая В.И. Кто же автор ансамбля? // Творчество. 1971. № 12. С. 20–22; ее же. Об авторстве фронтисписа львовского Апостола 1574 г. // Федоровские чтения 1979. Моск- ва, 1982. С. 15–16; її ж. Українське малярство XIV–XVI ст. // Свєнціцька В.І., Сидор О.Ф.

Спадщина віків. Українське малярство XIV–XVIII ст. у музейних колекціях Львова. Л., 1990. С. 18–19; її ж. До питання про львівську школу іконопису другої половини XVI ст.

// Наука і культура. Україна 1996. К., 1996. С. 178–192.

15Александрович В. Лаврін Пухала... С. 65–68; його ж. Західноукраїнські малярі... С. 115–

116. На прикладі центральної пам’ятки цієї групи – комплексу ікон з церкви Успіння Богородиці в Наконечному на Львівщині (Національний музей у Львові ім. Андрея Шеп- тицького, надалі – НМЛ) атрибуцію В. Свєнціцької заперечила: Гелитович М. Іконоста- сний ансамбль церкви Успіння Богородиці з Наконечного у контексті українського іко- нопису другої половини XVI ст. / Автореф. дис. ... канд. мистецтвознавства. Львів, 2001.

С. 7, 12–13.

Найкраще знаним сучасником Л. Пухали є Семен Терлецький (†1616–

1617)¹⁶ зі знаної у Львові малярської родини. Правда, він не відзначався актив- ністю й лише в 1590-х роках разом з Пухалою зробив спробу увійти до ново- утвореного «католицького» цеху. Вихований при батькові – майстрові сере- дини століття Андрієві¹⁷, він фіксується у джерелах лише після його смерті, від 1573 р. Стильові особливості робіт С. Терлецького з кінця другої третини XVI ст. опосередковано може проілюструвати скарга його сина Дмитра на братчиків Благовіщенської церкви, які вилучили з храму «ікони великі і малі», що він їх придбав власним коштом (1612). Цілком імовірно, що ці ікони на- лежали пензлеві самого Семена Терлецького і були писані ним у стилі ще з- перед початку 1570-х рр., хоча, безперечно, «осучасненому» відповідно до нових віянь. Тож на тлі малярської культури зразка 1590-х рр. вони неминуче виглядали архаїчними. Зрештою, цей окремий приклад може продемонстру- вати напруження, що виникало між мистецькими цінностями малярів, вихо- ваних ще на пізньосередньовічній традиції, та смаками замовників найнові- шого зразка. Джерела віднотовують лише приклади декоративної активності майстра – малювання сідел та гусарських пік (копій). На відміну від Л. Пуха- ли, С. Терлецький не підготував прямих спадкоємців – його сини родинного ремесла не успадкували.

До митців старшого покоління слід також віднести скромно присутнього в актових матеріалах, хоча й знаного вже від 1566 р. Леська, іменованого в пізніх документах колтринником¹⁸ (жив ще у 1593 р.¹⁹).

16Александрович В. Західноукраїнські малярі... С. 117–126.

17Там само. С. 98–100.

18Найдокладніше про нього див.: Александрович В. Західноукраїнські малярі... С. 128–130.

Цей маловідомий майстер здатний викликати неабиякий інтерес через те, що 1566 р. він зафіксований у майстерні знаного львівського маляра польського походження Августина Пенселя (про нього див.: tenże. Augustyn Pensel – lwowski malarz pochodzenia polskiego z XVI wieku // Przegląd Wschodni. Warszawa, 1992/1993. T. 2, zesz. 1(5). S. 11–32), що дає одинокий такий випадок не лише для львівського середовища відповідного часу. У цьо- му зв’язку не можна також не згадати навчання 1596 р. у Кракові львівського малярсько- го челядника Васька: його ж. Малярі у мистецьких взаємозв’язках Львова і Кракова ХV–

ХVI ст. // Lwów: miasto – społeczeństwo – kultura. Kraków, 1998. T. 2: Studia z dziejów Lwowa / Pod red. H. K. Żalińskiego i K. Karolczaka. S. 329–330. Наступна подібна ситуація в історії українського мистецтва зафіксована щойно з кінцем 1630-х років в українсько- му середовищі Перемишля, де маляр Олександр Госцовський за його власним свідчен- ням «ćwiczenia w swoim rzemiośle z łaską Bożą wziął» у місцевого сполонізованого маля- ра італійського походження Себастьяна Влоховича: Bostel F. Kilka wiadomości o złotnictwie i malarstwie w Przemyślu // SKHS. T. V. Szp. LXXXV. Докладніше зазначене свідчення розглянуто: Александрович В. Середовище українських малярів Перемишля у XVII ст. //

Україна у Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). К., 2002. Вип. 2.

С. 236–238. Про перебування Леська в майстерні А. Пенселя див.: tenże. Obrazy Augustyna Pensela dla głównego ołtarza katedry lwowskiej z roku 1567 czołowym odnotowanym dziełem lwowskiego malarstwa cechowego XVI wieku // Przegląd Wschodni (друкується).

19Центральний державний історичний архів України, м. Львів (надалі – ЦДІАЛ). Ф. 52 (Маґістрат міста Львова), оп. 2, спр. 386, с. 498.

Трьома зазначеними особами середовище українських майстрів старшо- го покоління – до 1590-х рр. – вичерпується. Кількісне скорочення малярів (порівняно з ситуацією середини століття²⁰), очевидно, вказує на важко влов- лювані кризові процеси всередині самого осередку. Їх свідченням є, зокре- ма, відплив кадрів з міста. Так, на початку 1570-х рр. його покинули Семен Воробій²¹, представник найстарішої малярської родини XVI ст., нотованої від 1517 р.²², та Авдій²³, син маляра середини століття Федора²⁴. Обидва пере- їхали до Кам’янця-Подільського, де невдовзі, правда, померли. Після 1573 р.

Львів покинув також брат С. Терлецького Филип, який, очевидно, виїхав на Волинь, де фіксується як «Филип, маляр многопеняжний» Івана Вишенсько- го²⁵. Схоже, що саме внаслідок цих, скромно відображених в актових джере- лах процесів кінця століття, у місті працювали тільки поодинокі українські митці. Ці процеси, своєю чергою, були виявом ширших тенденцій тогочас- ного культурного життя, під дією яких в останній третині століття занепав також малярський осередок Перемишля²⁶, де джерела віднотовують лише одного маляра – Миколая²⁷. Не змінилася ситуація на краще в місті й від початку нового століття²⁸. Від середини XVI ст. на зміну Перемишлеві у цьо- му регіоні прийшла мережа малих осередків²⁹. Правда, несподівано чимале середовище у складі шести майстрів на 1576 р. віднотовано в Острозі на Волині³⁰. Проте загальною тенденцією як для волинського, так і перемишльсь- кого регіону, тобто, території поширення українських малярських традицій, стала активізація менших регіональних осередків (очевидно, що ця тенден- ція виявлялася й на тих теренах, для яких відсутні писемні джерела, або ж їх виявлено вкрай мало). Вони послідовно утверджували низову, звично окрес- лювану досі «народною», образотворчу традицію.

20Про неї див.: Александрович В. Західноукраїнські малярі... С. 87–103.

21Там само. С. 92.

22Його ж. Львівські малярські родини XVI ст. // Жовтень. 1987. № 1. С. 96; його ж. Захід- ноукраїнські малярі... С. 86.

23Його ж. Західноукраїнські малярі... С. 98.

24Про нього див.: Александрович В. Львівські малярські родини... С. 99–100; його ж. Захід- ноукраїнські малярі... С. 95–98; його ж. Найдавніший заповіт українського митця. Тес- тамент львівського маляра середини XVI ст. Федора (1557) // Пам’ять століть. 2004. № 5.

С. 24–29.

25Особу ідентифіковано: Александрович В. Львівські малярські родини... С. 98–99. Пор.:

його ж. Західноукраїнські малярі... С. 126–128, 187–188.

26Його ж. Західноукраїнські малярі... С. 70–74.

27Там само. С. 70–72.

28Його ж. Середовище українських малярів... С. 231–256.

29Tenże. Malarze południowo-wschodnich terenów prawosławnej diecezji przemyskiej w drugiej połowie XVI wieku // Sztuka cerkiewna w diecezji przemyskiej. Materiały z międzynarodowej konferencji naukowej 25–26.03.1995 r. / Pod red. J. Giemzy, A. Stepana. Łańcut, 1999. S. 73–

88; його ж. Західноукраїнські малярі... С. 156–167.

30Його ж. Мистецьке середовище Острога епохи Академії (1570-і – 1630-і рр.) // Ост- розька давнина. Л., 1995. Т. 1. С. 63; його ж. Західноукраїнські малярі... С. 181–183.

Персональний склад львівського середовища митців молодшого поколін- ня, на жаль, остаточно встановити не вдається через бідну джерельну базу³¹: згадки про малярів вкрай лаконічні і тяжко співвідносяться між собою. При- кладом дослідницьких складнощів може бути проблема «маляра Федора».

Вона постала відтоді, як при реставрації ікони Похвали Богородиці (Богоро- диці з пророками) з церкви Покрову Богородиці в Ріпневі поблизу Буська (Львівська галерея мистецтв, Музей-заповідник «Олеський замок», ікона обгоріла 1988 р.) знаний львівський історик мистецтва і реставратор Воло- димир Вуйцик віднайшов авторський підпис із датою «во лвов\ рок 1599 Фе/

дор»³². Павло Жолтовський, який виявив ікону раніше, не знав підпису й за стилістичними ознаками датував її щойно серединою XVII ст.³³ Відомі по- одинокі факти біографії львівського маляра першої третини XVII ст. Федора Сеньковича (†1631) дали підставу дослідникам припустити, що саме він був

«найвизначнішим» малярем тогочасного Львова, а, відтак, і майстром ново- віднайденого образу. На тлі знаного «голоду» на авторські пам’ятки атрибу- ція стала загальноприйнятою. Вона засновувалася виключно на загальних міркуваннях і, водночас, зовсім не брала до уваги ікон з ансамблю передвівтар- ної огорожі міської Успенської церкви, де рука митця підтверджена доку- ментально. Опрацювання тих із них, які за стилістичними ознаками можна співвідносити з особою самого Ф. Сеньковича, поставили під сумнів його причетність до ріпнівської «Богородиці»³⁴. Зрештою, варто зважати й на те, що він вперше зафіксований у місті щойно 1602 р.³⁵, тобто лише через три роки після її виконання. Атрибуція ріпнівської ікони ще раз показала хибність поспішних висновків, наголосивши на необхідності пошуку справжнього автора цієї пам’ятки, визначальної для вітворення початків нового львівського малярства. Також до такої роботи спонукає й опрацьований комплекс доку- ментальних відомостей про тогочасне професійне середовище львівських українських малярів.

За архівними матеріалами проблема маляра Федора перед кінцем XVI ст.

виникає ще від 1590 р. Тоді в актах Львівського ґродського суду вперше з’яв- ляється майстер передміщанин Ференц, що «зранив» колодія Мартина з львівського Підзамча³⁶. Немає ніяких підстав услід за першовідкривачем

31Персональний склад професійного середовища львівських українських малярів перших десятиліть XVII ст. у короткому переліку окреслено: Александрович В. Іконостас П’ят- ницької церкви у Львові // Львів: історичні нариси. Л., 1996. С. 128–129.

32Ярема В. Автор ікон львівського св.-П’ятницького іконостасу // Православний вісник.

1970. № 11. С. 346; Вуйцик В. Новознайдений твір Федора Сеньковича // Образотворче мистецтво. 1972. № 1. С. 27–28.

33Вуйцик В. Новознайдений твір... С. 28, прим. 1.

34Александрович В. Федір Сенькович. С. 83–84.

35Там само. С. 61.

36ЦДІАЛ. Ф. 9 (Львівський ґродський суд), оп. 1, спр. 346, с. 1309. До наукового обігу без зазначення наведених реалій впроваджено: Bostel F. Z dziejów malarstwa lwowskiego //

SKHS. T. 5. S. 159.

зазначеного актового запису через ім’я вбачати в ньому угорця – у Львові Ференцами тоді звично іменували Федорів³⁷. Наступна згадка походить уже з 1594 р., коли передміщанин Федько відступив Оришці Маньковій два флори- ни, що йому винен був пекар Варфоломій за виконану згідно з контрактом малярську роботу³⁸. 1597 р. Федір разом із челядниками Іваном та Павлом свідчив про вбивство Семена, сина маляра Л. Пухали³⁹. Того ж року на вимо- гу священика Івана Новосельського складено урядове свідчення про похо- дження його сина – маляра Федора Новосельського⁴⁰. Очевидно, саме він 1600 р. разом із братами Іваном та Романом фігурує у переліку передміських позацехових майстрів, який був внесений до Львівського ґродського уряду глава цеху малярів-католиків Ян Шванковський⁴¹. 1598 р. Федько золотив корони до траурної декорації на смерть королеви Анни⁴². Наступним роком, як зазначалося, позначена ріпнівська ікона Богородиці з підписом Федора.

1600 р. Федір дав 20 золотих «на складку посполитую» при збиранні грошей на захист інтересів українського населення Львова⁴³. У переліку передмісь- ких позацехових митців того ж року відзначений Федько Малаха⁴⁴. За свідчен- ням Мартіна Ґруневеґа, який жив у Львові з 1582 по 1602 р., Федько викону- вав «образи» для собору святого Юра⁴⁵. Ці роботи, очевидно, провадилися ще від початку 1590-их рр.⁴⁶.

Всі ці розрізнені факти лише частково вдається поєднати між собою. Сві- доцтво 1597 р. про походження Ф. Новосельського викликане, мабуть, його просуванням щаблями професійної кар’єри. Так, за статутом малярського

37Александрович В. Федір Сенькович. С. 60.

38ЦДІАЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 386, с. 826. Окремого підкреслення заслуговує згадка про кон- тракт із замовником, оскільки для Львова такі повідомлення досить рідкісні: для XVI ст.

це найцінніший, загалом лише другий зафіксований випадок. Докладніше див.: Александ- рович В. Львівські контракти на малярські роботи кінця XVI–XVII ст. // Україна модер- на. 2000. № 4–5. С. 343–373.

38Александрович В. Федір Сенькович. С. 60.

40ЦДІАЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 24, с. 114.

41Bostel F. Z dziejów... S. 160.

42Александрович В. Лаврін Пухала... С. 49, 50.

43Архив Юго-Западной России. К., 1904. Ч. 1. Т. 11. С. 133.

44Bostel F. Z dziejów... S. 156, 160. Вимова цього запису не зовсім певна. Маляр «Малаха»

з’явився ще також в опублікованих видатках Успенського братства на Євангеліє 1670 р.:

Архив... С. 495. Проте в оригіналі виявилося не слово «Malachowi», як подано в публі- кації, а «Malarzowi»: Александрович В. Львівські малярі ХVI–ХVII ст. як проєктанти гра- фічного оздоблення друкованої книги // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Л., 1998. Вип. 5: ΠΡΟΣΦΩΝΗΜΑ. Історичні та філoлогічні роз- відки, присвячені 60-річчю академіка Я. Ісаєвича. С. 93. Не виключено, що і в наведено- му записі 1600 р. йшлося про «Fedkа Malarzа», помилково записаного як «Fedko Malacha»:

ЦДІАЛ. Ф. 9, оп. 1, спр. 354, с. 3399.

45Груневег М. Опис Львова // Жовтень. 1980. № 10. С. 111.

46Втрачений святоюрський ансамбль ікон кінця XVI ст. та його місце в історії тогочасного львівського малярства докладніше розглянуто: Александрович В. Мистецька спадщина / / Александрович В., Ричков П. Ансамбль собору святого Юра у Львові. К., 2008.

цеху, затвердженим ухвалою Ради міста 10 січня 1597 р., неодмінною умо- вою прийняття на навчання була передача на збереження до цехової скринь- ки свідоцтва про народження⁴⁷. За статутом перемишльського об’єднаного цеху золотарів, конвісарів і малярів 1625 р., який винятково докладно відно- тував поодинокі норми цехового співжиття, потреба в такому листі виникала пізніше. Показати свідоцтво законного походження мав кандидат на майст- ра, просячи дозволу на виготовлення цехового шедевру⁴⁸. Тому можна гово- рити, що наведені раніші згадки не стосуються Федора Новосельського. Отже, упродовж всього десятиліття у місті постійно діяв якийсь маляр Федір, яко- го не вдається ідентифікувати, чи – досить вірогідно – навіть не один митець з таким іменем.

Наступним майстром, якого фіксують львівські джерела, є Филип Федоро- вич. Його ім’я з’явилося у документах при вступі до братства міської Успен- ської церкви 1591 р.⁴⁹ Очевидно, саме його стосується свідчення виконавців заповіту вірменина Григорія Якубовича про виплату 15 травня 1594 восьми золотих маляреві Филипу «за малювання» портрету Софії, вдови Г. Якубо- вича⁵⁰. Наступного року митець жив в одному з будинків знаного венеційця Антоніо Массарі на Ринковій площі⁵¹. Отже, він винаймав помешкання і, можливо, саме тому 1599 р. відзначений як передміщанин⁵². Однак у перелі- ку передміських позацехових майстрів, який 1600 р. облятував Я. Шванковсь- кий, його немає. У 1601 р. Филип як братський касир відмовлявся від доручен- ня, за що, згідно з братським звичаєм, був ув’язненний у церковній вежі й зобов’язаний віддати фунт воску на церкву⁵³. Того ж року він отримав повно- важення стрийського маляра Нестора на стягнення боргів від різних осіб⁵⁴. 1603 р. Филип із братом – купцем Прокопом Федоровичем побував у Яссах, звідкіля 17 квітня написав до братства листа з вітаннями від молдавського господаря Єремії Могили й повідомленням про обіцяну фінансову допомогу⁵⁵.

47Mańkowski T. Lwowski cech... S. 102.

48Ałekandrowycz W. Statut cechu złotników, malarzy i konwisarzy przemyskich, potwierdzony 6 października 1625 roku // Rocznik historyczno-archiwalny. Przemyśl, 1997. T. 12. S. 9.

49Архив Юго-Западной России. К., 1904. Ч. 1. Т. 11. С. 5.

50Александрович В. До історії вітчизняного портрета // Жовтень. 1986. № 7. С. 85; его же.

Портретная живопись во Львове в последней четверти XVI в. // Памятники культуры.

Новые открытия. Ежегодник 1990. М., 1992. С. 243; його ж. Західноукраїнські малярі...

С. 137.

51Його ж. Західноукраїнські малярі... С. 137.

52Там само.

53Юго-Западной России. К., 1904. Ч. 1. Т. 11. С. 5.

54Александрович В. Малярі – члени Успенського братства кінця XVI – першої половини ХVII ст. // Успенське братство і його роль в українському національно-культурному відро- дженні. Доповіді та повідомлення наук. Конф. 4–5.04.1996 р. Л., 1996. С. 32; його ж.

Стрийські малярі XVI–ХVII ст. // Сакральне мистецтво Бойківщини. Другі наукові чи- тання пам’яті Михайла Драгана. Матеріали виступів 19–20.11.1997 р., м. Дрогобич. – Дрогобич, 1997. С. 98; його ж. Західноукраїнські малярі... С. 138, 164.

55Юбилейное издание в память 300-летнего основания Львовского Ставропигийского брат- ства. Львов, 1886. Т. 2. С. СХ.

Після варшавського епізоду біографії Л. Пухали цей приклад є ще одним свідченням суспільної активності тогочасних львівських малярів. Ця поїздка⁵⁶ виявилася останнім фактом життєвого шляху Филипа. 28 липня того ж року разом із сином Миколаєм, про якого не віднайдено інших відомостей, уже виступає митцева вдова⁵⁷. Очевидно, маляра зафіксовано не на самому по- чатку життєвого шляху. Принаймні, ще 1597 р. донька його брата купця Про- копа Олена («Helena») згадана як дружина Івана Корунки⁵⁸. Наявність дорос- лого сина так само вказує, що Филип мав розпочати професійну кар’єру щонайпізніше від 1580-х років, тобто ще перед появою його імені на сто- рінках львівських актових книг.

Через рік після Филипа у документах з’явилося ім’я Васька Максимови- ча (†1609–1610) – сина кравця Максима. Він був одружений з Марушкою, вдовою Процика, з якою мав синів-малярів Григорія, Матвія та Семена, а між 1603–1607 рр. одружився вдруге з Варварою. Васько жив поблизу найдавнішої львівської церкви святого Миколая, належав до її братства⁵⁹; документально засвідчені його контакти з Л. Пухалою та Ф. Сеньковичем.

Майстер фігурує у переліку львівських передміських позацехових малярів 1600 р.⁶⁰.

Зіставлення відомостей про зафіксованого під 1590 р. Федора та в най- ближчих наступних роках Филипа Федоровича й Васька Максимовича пока- зує, що покоління творців нового львівського малярства було започатковане ще перед 90-ми рр. На жаль, цей період його історії досі майже не влов- люється за пам’ятками. До одинокої ріпнівської «Богородиці» поки вдається додати хіба дві мініатюри невідомого походження недатованого Євангелія (Львівський історичний музей)⁶¹ та Євангелія 1598 р. з церкви святої велико- мучениці Параскеви в Красові, переписане в Гуменці поблизу Щирця (Львів- ська наукова бібліотека ім. Василя Стефаника НАН України)⁶². Під 1599 р.

лише один раз зустрічається також член Благовіщенського братства Гавриїл⁶³.

56Для львівського середовища українських малярів вона не унікальна – 1647 р. аналогічну відбули малярі Іван Лукашевич (Добротворський) та Євстахій Сидорський, щоправда, вони мали суто приватні інтереси торгового характеру: Александрович В. Подорож львів- ських малярів Івана Лукашевича (Добротворського) та Євстахія Сидорського до Ясс у 1647 р. // Вісник Львівського університету. Серія історична. Л., 2002. Вип. 37, ч. 2. С. 49–61.

57ЦДІАЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 26, с. 1191.

58Там само. Спр. 24, с. 330.

59Безперечно, саме його стосуються згадки про маляра Васька з Миколаївської парафії серед матеріалів міського Успенського братства: Архив Юго-Западной России. Ч. 1.

Т. 11. С. 30, 68, 69.

60Bostel F. Z dziejów... S. 160.

61Запаско Я.П. Пам’ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга. Л., 1995.

С. 90 (Євангеліст Лука).

62Там само. № 97. Гуменецькі мініатюри заслуговують уваги з огляду на щирецьке похо- дження знаного львівського майстра Федора Сеньковича та діяльність до 1602 р. у Щирці його батька – маляра Семена.

63Архив Юго-Западной России. Ч. 1. Т. 11. С. 16.

Ще від 1588 р.⁶⁴ документи нотують Хому Сеньковича (†між 1604–1606), сина знаного львівського українського діяча кінця XVI ст. – сідляра Сенька.

Правда, тоді він був зовсім юним, оскільки щойно від 1595 р. іменується малярським челядником⁶⁵, а малярем – тільки від 1600 р.⁶⁶ 1598 р. Хома до- ручив Я. Шванковському та Сенькові Корунці (батькові маляра Івана Корун- ки – про нього йтиметься далі) ведення справ щодо материзни⁶⁷; фігурує молодий майстер і в переліку передміських позацехових малярів 1600 р.⁶⁸ Він перебував у ближчих стосунках і з Ф. Сеньковичем, якому 1602 р. про- дав будинок⁶⁹. Тоді ж Хому було прийнято до міського права⁷⁰ й уперше зга- дано з дружиною Анастасією, донькою покійного Івана Дяка й Аполонії, вдруге одруженої з Янієм Афендиком⁷¹. Однак рання смерть вказує, що ма- ляр навряд чи встиг залишити помітний слід в історії середовища.

Особа Хоми Сеньковича ставить питання про покоління малярських учнів 1590-х рр. До них варто зарахувати і Я. Шванковського, якого з Хомою пов’я- зували близькі стосунки. Припускають, що вони разом навчалися у Л. Пуха- ли⁷². Проте це припущення ґрунтується виключно на фактові стосунків бать- ка молодого маляра зі знаним львівським митцем старшого покоління. Нато- мість, напевно учнем Л. Пухали був Ян Щепановський, який, згідно з запи- сом, під 1593 р. отримав від майстра «товари» «за службу»⁷³. Прадоподібно, перелік групи учнів слід поповнити Яцьком Рогатинським, якого С. Терлець- кий 1585 р. поквитував так само «за службу»⁷⁴. До середовища учнів можна зарахувати і Васька, сина покійного на 1596 р. сукновала Юська та Оришки (на той час перебувала в другому шлюбі), факт навчання якого у Кракові фіксується під цим роком. Єдине віднайдене свідчення про нього – акт підтвердження походження – стоїть в одному ряді з аналогічним свідоцтвом Ф. Новосельського з 1597 р.⁷⁵.

64Ałeksandrowycz W. Choma // Słownik artystów polskich. Uzupełnienia i sprostowania do t. 1.

[Warszawa, 1993]. S. 16; ejusd. Choma // Saur Allgemeines Künstlerlexikon. München; Leipzig, 1998. Bd. 18. S. 622; його ж. Західноукраїнські малярі... С. 141.

65Александрович В. Західноукраїнські малярі... С. 142.

66Там само. С. 143–144.

67Mańkowski T. Lwowski cech... S. 9. Пор.: Західноукраїнські малярі... С. 142.

68Bostel F. Z dziejów... S. 169.

69Александрович В. Федір Сенькович... С. 61.

70Його ж. Західноукраїнські малярі... С. 144.

71ЦДІАЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 228, с. 115–116.

72Немировский Е.Л. Начало книгопечатания на Украине. Иван Федоров. М., 1974. С. 31.

73Александрович В. Лаврін Пухала... С. 44, 157; його ж. Західноукраїнські малярі... С. 112.

Польське ім’я не повинно дивувати – вжита форма може бути й наслідком «втручання»

писаря.

74Александрович В. Західноукраїнські малярі... С. 118. Під 1597 р. маляр з таким іменем – слуга брацлавського старости Юрія Струся – фігурує в теребовельських ґродських ак- тах: Там само. С. 119, 171–172.

75Їх перелік можна продовжити аналогічним актом з латинського середовища – сучасним документом Симона, сина поворозника Войцеха та Маргарити, який на той час перебу-

Від другої половини 1590-х років зростає кількість віднотованих у джере- лах малярських челядників. Їхній перелік розпочинає Іван – челядник Л. Пухали, якого 1596 р. «зранили» слюсар Іван та його комірник – швець Андрій⁷⁶. У літературі він без належної арґументації ототожнюється з «Яном», який 1600 р. служив у Л. Пухали: майстер ставив його як свідка нападу саф’я- ника Андрія та його брата, гарбаря Хоми, на свого сина Івана⁷⁷. Під 1597 р.

згадуються челядники Федора – Іван та Павло. Як засвідчують зізнання свідків, Павло говорив з убивцями С. Пухали німецькою мовою⁷⁸. Його мож- на ототожнити з Павлом (заняття не вказано), сином Орфіни, якого наступ- ного року «зранив» Іван, син Л. Пухали⁷⁹. Павло Орфінін трохи пізніше, у 1600 р., фіксується в переліку передміських позацехових малярів⁸⁰.

Наведені матеріали 1590-х років засвідчують як персональну розбудову середовища майстрів порівняно з ранішим періодом, так і інтенсивне попов- нення осередку за рахунок малярських челядників. Ця тенденція надалі актив- но зростатиме.

Серед майстрів самого зламу століть насамперед варто згадати синів Л. Пухали. Чи був малярем вбитий 1597 р. Семен (про що йшлося вище) – невідомо, позаяк у джерелі йдеться лише про обставини злочину. Від 1596 р.

у документах з’являється інший син – Іван. Проте всі віднайдені актові запи- си з його іменем стосуються винятково насильницьких дій, у яких він вияв- лявся провокуючою або ж потерпілою стороною⁸¹. 1599 р. якийсь маляр Іван засвідчив перед Львівським ґродським урядом своє «зранення»⁸², проте точ- ніше ідентифікувати його особу не вдалося. Разом з Іваном, сином Пухали, у більшості конфліктів фігурує його брат Олександр⁸³. Востаннє про них зга- дується у переліку передміських позацехових малярів 1600 р.⁸⁴. Очевидно про них як про таких, що віддавна перебувають поза домом, згадується при внесенні 1611 р. до актових книг раєцького уряду посмертного опису майна їхнього батька⁸⁵. Відсутність серед львівських архівних матеріалів згадок про них самих і їхнє потомство вказує на те, що вони, правдоподібно, покинули

вав у Перемишлі: ЦДІАЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 24, с. 517-518. Саме ім’я майстра, без контек- сту зазначеної ситуації, до літератури за цим документом впровадив: Łoziński W.

[Komunikat] o malarzach lwowskich // SKHS. Kraków, 1891. T. 4. Szp. LIX.

76Bostel F. Z dziejów... S. 160.

77Ім’я без контексту до літератури впровадив: Bostel F. Z dziejów... S. 160. Докладніше див.: Александрович В. Лаврін Пухала... С. 45.

78ЦДІАЛ. Ф. 9, оп. 1, спр. 152, с. 151. Александрович В. Федір Сенькович. С. 60.

79ЦДІАЛ. Ф. 52, оп. 2, спр. 387, с. 1012. Без зазначення змісту на документ вказано: Алек- сандрович В. Лаврін Пухала... С. 62, прим. 194.

80Bostel F. Z dziejów... S. 160.

81Александрович В. Лаврін Пухала... С. 62; його ж. Західноукраїнські малярі... С. 114.

82ЦДІАЛ. Ф. 9, оп. 1, спр. 53, с. 2396–2397.

83Александрович В. Лаврін Пухала... С. 62; його ж. Західноукраїнські малярі... С. 114.

84Bostel F. Z dziejów... S. 160.

85Александрович В. Лаврін Пухала... С. 62–63, 86, 87; його ж. Західноукраїнські малярі...

С. 115.