УДК 378.14:371.13+796/799+378.4

2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ЗАКЛАД «ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені К. Д. УШИНСЬКОГО»

ПАДЕРНО ВІКТОРІЯ ВІКТОРІВНА

УДК 378.14:371.13+796/799+378.4

ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН

13.00.04 – теорія і методика професійної освіти

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук

Науковий керівник

Линенко Алла Францівна, доктор педагогічних наук, професор

Одеса – 2017

ВСТУП

Актуальність дослідження. Оновлення вітчизняного освітнього середовища, входження України в соціокультурний та освітній європейський простір висуває особливі вимоги до професійної підготовки майбутніх учителів, що є одним із завдань модернізації вищої освіти, окреслених у Законах України «Про освіту», «Про вищу освіту», в Концептуальних засадах розвитку педагогічної освіти України та її інтеграції в Європейський освітній простір, в Національній стратегії розвитку освіти в Україні на період 2012 – 2021 роки.

Перед сучасними вітчизняними вишами, які здійснюють професійну підготовку саме майбутніх учителів гуманітарних дисциплін, постають завдання не тільки здобути знання, вміння та навички, а й сприяти гуманізації соціуму, діяти відповідно до нових умов розвитку українського суспільства, творчо використовувати свій наявний особистісно-професійний потенціал, працювати, застосовуючи сучасні педагогічні технології, бути конкурентоздатними спеціалістами. Саме набуття студентами професійної ідентичності сприяє їхньої здатності вирішувати окреслені завдання, адже ця особистісно-професійна якість передбачає сформованість належного ступеня професійної компетентності та педагогічної майстерності вже на етапі фахового становлення у вищій школі.

Феномен професійної ідентичності був предметом дослідницької уваги як вітчизняних науковців, так і зарубіжних. Досліджено: сутність феномена «ідентичність» (У. Джеймс, Е. Еріксон, В. Зливков, С. Максименко, Дж. Марсія, Дж. Мід, В. Павленко, О. Попова, Дж. Тернер, З. Фрейд та ін.); розкрито своєрідність професійної, статевої та етнічної ідентичності (М. Будякина, Т. Буякас, К. Гуревич, З. Єрмакова, О. Жирун, Н. Іванова, Є. Климов, Л. Куліненко, І. Кряжева, С. Литвиненко, А. Назиров, О. Остапйовський, Н. Регуш, А. Русалінова, П. Смірнова та ін.); здійснено

аналітичну роботу, що віддзеркалює специфіку соціальної й особистісної ідентичності (А. Адлер, Д. Доллард, А. Зубенко, О. Маурер, Н. Міллер, Г. Саллівен, К. Юнг, К. Хорні та ін.); структуру ідентичності, її генези і динаміки у фахівців-професіоналів (П. Бергер, М. Боришевський, П. Гнатенко, А. Линенко, А. Лукіянчук, Т. Лукман, О. Міненко, В. Павленко та ін.); процес становлення професійної ідентичності студентів вищих педагогічних навчальних закладів (М. Абдуллаєва, Т. Березіна, В. Галузинський, Г. Гарбузов, Н. Глушкова, М. Євтух, О. Єрмолаєва, О. Кочкурова, О. Романишина, М. Савчин, О. Скрипченко, Л. Шнейдер та ін.).

Аналіз сучасного наукового фонду засвідчив наявний певний досвід формування в майбутніх фахівців професійної ідентичності. Натомість залишається не з‘ясованою своєрідність означеного процесу в царині професійної підготовки саме майбутніх педагогів гуманітарних дисциплін;

- спостерігається прагнення ідентифікуватися з еталонами професійно привабливих образів і відсутністю практичного досвіду майбутнього вчителя;

- є необхідність використання інноваційних технологій до формування професійної ідентичності в майбутніх учителів гуманітарних дисциплін в навчально-виховному процесі вищої школи, проте відсутнє необхідне методичне забезпечення щодо їхньої підготовки;

- існують нові, підвищені вимогами до рівня професійної ідентичності майбутніх учителів гуманітарних дисциплін і відсутні апробовані моделі її розвитку в умовах вищої школи;

- протиріччя між активізацією інноваційної діяльності викладачів вищої школи і реальним рівнем сформованості в майбутніх учителів гуманітарних дисциплін їхньої професійної ідентичності;

Актуальність означеної проблеми, її недостатній рівень дослідження, необхідність та можливість подолати зазначені суперечності й зумовили вибір теми дисертаційного дослідження «Формування професійної ідентичності в майбутніх учителів гуманітарних дисциплін».

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконано в межах наукової теми кафедри англійської філології «Формування професійних компетенцій майбутніх викладачів іноземних мов у процесі використання змішаної форми навчання»

(№ 0115U001236), що входить до тематичного плану науково-дослідних робіт Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Тему дисертаційного дослідження затверджено вченою радою Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського (протокол № 7 від 05.02.2014 р.) та узгоджено в Міжвідомчій раді з координації наукових досліджень з педагогічних і психологічних наук при НАПН України (протокол № 6 від 17.06.14 р.).

Мета дослідження – теоретично обґрунтувати й експериментально апробувати педагогічні умови формування професійної ідентичності в майбутніх учителів гуманітарних дисциплін.

Завдання дослідження:

1. Визначити й науково обґрунтувати сутність і структуру феномена

«професійна ідентичність майбутніх учителів гуманітарних дисциплін», уточнити поняття: «ідентичність», «самоідентичність», «професійна ідентичність».

2. Виявити критерії, показники та схарактеризувати рівні сформованості професійної ідентичності в майбутніх учителів гуманітарних дисциплін.

3. Визначити й науково обґрунтувати педагогічні умови формування професійної ідентичності в майбутніх учителів гуманітарних дисциплін;

4. Розробити й апробувати модель та експериментальну методику формування професійної ідентичності в майбутніх учителів гуманітарних дисциплін.

Об’єкт дослідження – професійна підготовка майбутніх учителів у вищих навчальних закладах.

Предмет дослідження – зміст і методика формування професійної ідентичності майбутніх учителів гуманітарних дисциплін.

Гіпотеза дослідження – формування професійної ідентичності в майбутніх учителів гуманітарних дисциплін вищих навчальних закладів буде відбуватись ефективно, якщо реалізувати такі педагогічні умови:

усвідомлення значущості майбутніми вчителями гуманітарних дисциплін професійної ідентичності; забезпечення комунікативно-мовленнєвого супроводу процесу підготовки майбутніх учителів гуманітарних дисциплін до формування професійної ідентичності; створення рефлексивно-оцінного середовища в освітньому процесі педагогічного вишу.

Для реалізації поставлених завдань і перевірки гіпотези використано комплекс методів дослідження: теоретичні – аналіз та узагальнення наукової літератури для визначення методологічних орієнтирів дослідження;

логіко-системний, порівняльний, моделювальний аналіз для виокремлення педагогічних умов, що сприяють досліджуваному процесу, розробці моделі та експериментальної методики формування професійної ідентичності в майбутніх учителів гуманітарних дисциплін; емпіричні – бесіди, анкетування студентів та викладачів дозволило здійснити діагностику рівнів сформованості професійної ідентичності в майбутніх учителів гуманітарних дисциплін; експертне оцінювання застосовувалось для розподілу майбутніх фахівців за рівнями сформованості професійної ідентичності; педагогічний експеримент (констатувальний, формувальний, прикінцевий етапи) – з метою визначення ефективності педагогічних умов як змістового ядра моделі й експериментальної методики формування досліджуваної особистісно професійної якості студентів; методи математичної статистики – для визначення достовірності отриманих даних педагогічного експерименту.

База дослідження. Експериментально-дослідну роботу здійснено в Миколаївському національному університеті імені В. О. Сухомлинського, ДЗ

«Південноукраїнський національний університет імені К. Д. Ушинського», Херсонському державному університеті, Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника. В експерименті взяли участь майбутні вчителі гуманітарних дисциплін (250 осіб), які навчалися за спеціальністю

6.020303 «Мова і література (англійська)», та викладачі (80 осіб). У формувальному педагогічному експерименті взяли участь 104 студенти майбутні філологи.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше визначено й науково обґрунтовано сутність феномена «професійна ідентичність майбутніх учителів гуманітарних дисциплін», структуру означеного конструкту (мотиваційно-ціннісний, когнітивно-діяльнісний, оцінно- регулятивний), визначено й обґрунтовано педагогічні умови формування професійної ідентичності в майбутніх учителів гуманітарних дисциплін (усвідомленість значущості майбутніми вчителями гуманітарних дисциплін своєї ідентичності в професійній діяльності; забезпечення комунікативно- мовленнєвого супроводу процесу підготовки майбутніх учителів гуманітарних дисциплін до формування професійної ідентичності; створення рефлексивно-оцінного середовища в освітньому процесі педагогічного вишу), критерії і показники; схарактеризовано рівні сформованості професійної ідентичності в майбутніх учителів гуманітарних дисциплін (достатній, задовільний, низький). Науково обґрунтовано й апробовано модель формування професійної ідентичності в майбутніх учителів гуманітарних дисциплін, що реалізовувалась за етапами (інформаційно- когнітивний, репродуктивно-діяльнісний, креативно-діяльнісний, рефлексивно-оцінний). Уточнено сутність понять «ідентичність»,

«самоідентичність», «професійна ідентичність». Набула подальшого розвитку теорія і методика професійної підготовки студентів філологічних факультетів до майбутньої професії.

Практичне значення дослідження полягає в розробленні й апробації діагностувального інструментарію та експериментальної методики щодо динаміки процесу формування професійної ідентичності в майбутніх учителів гуманітарних дисциплін, спецкурсу «Формування професійної ідентичності в майбутніх учителів гуманітарних дисциплін» (для студентів спеціальності 6.020303 «Мова і література (англійська)», різнорівневих

індивідуально-дослідницьких завдань студентам-практикантам на етапі їх професіоналізації в умовах бакалаврату. Матеріали дослідно- експериментальної роботи можуть бути використані в процесі професійної підготовки майбутніх учителів-гуманітаріїв в умовах вишу, підготовки кваліфікаційних робіт, у системі підвищення кваліфікації вчителів гуманітарних дисциплін.

Результати дослідження впроваджено в процес професійної підготовки студентів Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського (акт про впровадження № 01-12/26.1/1811 від 29.12.2016 р.), ДЗ «Південноукраїнський національний університет імені К. Д. Ушинського» (акт про впровадження № 142/24 від 26.01.17 р.), Херсонському державному університеті (довідка про впровадження № 7 від 6.02.2017 р.), Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (акт про впровадження № 01-15/03/91 від 20.01.2017).

Достовірність наукових положень і результатів дослідження забезпечено методологічним і теоретичним обґрунтуванням вихідних концептуальних положень; використанням методів дослідження, адекватних об‘єкту, предмету, меті та завданням дослідження; кількісним і якісним аналізом отриманих результатів; експериментально-дослідною перевіркою висунутої гіпотези; статистичною обробкою експериментальних даних.

Апробація результатів дослідження. Основні положення, висновки і результати дисертації викладено на міжнародних: «Сучасні тенденції в педагогічній науці України та Ізраїлю: шлях до інтеграції» (Одеса, 2015),

«Культурні перспективи освіти в 21 столітті» (Туреччина, Kocaeli, 2014),

«Проектування і розвиток професійно успішної особистості в освітньо- виховному середовищі університету» (Миколаїв, 2013); всеукраїнських:

«Наука. Студентство. Сучасність: «Національно-патріотичне виховання дітей та молоді в умовах модернізаційних змін в Україні» (Миколаїв, 2016) науково-практичних конференціях; на VІІ Міжнародних та ХХІ

Всеукраїнських педагогічних читаннях «Василь Сухомлинський у діалозі із сучасністю: вчимося толерантності» (Миколаїв, 2014).

Публікації. Основні результати дослідження відображено у 9 одноосібних наукових і науково-методичних працях, зокрема: 1 – в колективній монографії; 4 – в наукових фахових виданнях України (1 – в електронному виданні), 1 – в періодичному науковому виданні іноземних держав (Ізраїль), 3 – апробаційного характеру.

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (??? найменувань), __ додатків на ___ сторінках. Повний обсяг дисертації становить ___ сторінок (із них ___ сторінок основного тексту). Робота містить 22 таблиці та 6 рисунків, що обіймають 3 сторінки основного тексту.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ

ПРОФЕСІЙНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН

1.1. Професійна ідентичність як педагогічна проблема

1.1.1. С у т н і с т ь і х а р а к т е р и с т и к а ф е н о м е н а

«п р о ф е с і й н а і д е н т и ч н і с т ь». Процеси реформування та модернізації, які зараз відбуваються в системі вищої освіти, об‘єктивно спрямовані на її подальший розвиток, забезпечення потреб суспільства та держави у кваліфікованих фахівцях, що передбачає відповідні зміни у професійно-педагогічній підготовці педагогів до роботи з учнями.

Особливо гостро проблема ідентичності постає для нашої держави.

Україна знаходиться в силовому полі суперечливих суспільно-цивілізаційних тенденцій – глобалізації і національно-етнічного, державного уособлення, модернізації і постмодернізації, орієнтації на Захід чи на Схід. Усе це створює ситуацію «системної кризи суспільства», частиною якого є проблематичність державної, соціальної і ідеологічної ідентичності. Основу цієї кризи становить неясність перспектив українського соціуму в цілому та його окремих прошарків, коли різні соціальні суб‘єкти перебувають ніби в різних соціальних реальностях, живуть за різними соціальними нормами [42, с. 5].

За словниковими джерелами «Ідентичність» – від французького – identigue – точно відповідний, тотожний. У всьому світі приділяється особлива увага цілеспрямованому пошуку найбільш ефективних напрямів розвитку освіти. В той же час визначаються вимоги до сучасного вчителя, який навчає, виховує і розвиває молоде покоління – покоління майбутнього,

на скільки він відповідає вимогам професії. «Ідентичність» розглядається як система найбільш загальних уявлень про самого себе і своє місце в світі [116;

115] .

Ще в Стародавній Греції у філософії Сократа й Аристотеля намітився перший поворот до суб‘єктивності, але в її тілесному, зовнішньому виявленні. Пізніше в елліністичній філософії стає більш помітною підсилення уваги до внутрішнього суб‘єктивного світу людини. На практиці і в теорії християнства відбувається вихід на духовні параметри буття людини, ставиться питання про розвиток внутрішніх духовних потенцій людини на її шляху до Бога як основи ідентичності в персоналізмі середньовічної філософії (Святий Августин, Ф. Аквінський, І. Скот).

Прагнення розглядати людину як істоту, рівноцінну у своїх тілесних і духовно-інтелектуальних, морально-етичних проявах, знаходить відображення в традиції Відродження, а також репрезентовано такими філософами Нового часу, як Р. Декарт, Г. Лейбніц, Б. Спіноза, Д. Юм.

Представники європейської філософії ХVIII століття основний шлях досягнення ідентичності бачили в культивації внутрішніх талантів, саморозвитку, самовтілення людини (Ф. Вольтер, К. Гельвецій, Ж. Ламетрі, Ж. Руссо). Механізми самоздійснення особистості як природної, соціальної, духовної істоти знаходять свою інтерпретацію в німецькій класичній філософії (І. Кант, Г. Гегель, К. Маркс, І. Фіхте, Л. Фейєрбах).

Важливу роль у розкритті проблеми ідентичності відіграли вітчизняні мислителі, зокрема, Г. Сковорода, П. Юркевич, які розглядали можливість знаходження ідентичності шляхом соціалізації, а також трансцендентного прагнення до виходу за межі емпіричного буття.

Зауважимо, що поставлена у філософії ХХ століття проблема ідентичності вирішувалась в руслі різних, навіть протилежних підходів. Так, в екзистенціалізмі знаходження людиною ідентичності вважалось можливим за допомогою створення власного проекту існування. А. Камю, К. Ясперс розглядали ідентичність через аналіз механізму, що лежить в основі процесу

самоідентифікації. У центрі уваги М. Хайдеггера була індивідуальність, безпосередня екзистенція реалізується в акті вільного вибору власного буття.

Філософи-антропологи виступили з різкою критикою суб‘єктивізму екзистенціалістів та їх нехтуванням досягнень конкретних наук, що досліджують поведінку людини. М. Бубер, А. Гелен, О. Плеснер, М. Шелер та їх послідовники відзначали розмаїтість у типах поведінки людей і на засаді цього зробили висновок про необмежену адаптивність індивіда до свого соціального оточення.

Найбільш узагальнене віддзеркалення проблематика ідентичності знайшла в філософських працях Т. Адорно, Р. Баумайстера, Т. Воропай, Н. Костенко, В. Малахова, В. Павленка, В. Федотової, Ю. Хабермаса, М. Хайдеггера, В. Хесле, М. Хоркхаймера.

Філософські погляди О. Попової на глобалізаційні процеси, які залучають до загальноцивілізаційного розвитку представників різних культур і породжують «вибух ідентичностей», переконують в тому, що він є зворотним боком загальносвітової уніфікації. На цій підставі відбувається становлення змішаного поліфонічного суспільства. Найбільш яскравим прикладом цього є інтеграційні процеси в Європі, які ставлять проблеми становлення нової форми ідентичності – наднаціональної, що складається з гармонійного поєднання національних тожсамостей [105, с. 3].

Як стверджує О. Попова, сучасні філософи різних напрямків намагаються збагнути глибинну сутність людської суб‘єктивності та самототожності. Однак, тут автором виділяються дві крайні позиції. Перша представлена феноменологією, починаючи з її засновника Е. Гуссерля, екзистенціалізмом та певною мірою герменевтикою. У цих напрямах акцент зроблено на унікальності людської самості, її свободі та самовизначеності.

Друга позиція репрезентована структуралізмом, який знаходить свій подальший розвиток у філософії постмодерну, сповідують ідеї про розщеплення суб‘єкта у структурах (мови, міфології, суспільства або влади).

Інакше кажучи, якщо перша філософська парадигма розглядає ідентичність

насамперед як ірsе, то друга - як іdem. Комунікативна філософія Ю. Хабермаса, герменевтика П. Рікера та комунітаризм Ч. Тейлора намагаються синтезувати ці крайнощі та подолати загальну кризу постмодерністської філософії. Ці концепції не лише відновлюють західну традицію розуміння ідентичності, але й удосконалюють її таким чином, що потенціал людської самості не розчиняється в симулякрах постмодерних тотожностей [105, с.13].

До зазначеного додамо ще й таке: О. Поповою здійснено аналіз ключових понять, зокрема, «інтелектуальна історія» та «ідентичність».

Простежується шлях від звичайного давньогрецького займенника άστό (само) до статусу однієї з найважливіших категорій у філософських системах Платона та Арістотеля – ταύτότης (тотожність). Ця еволюція відбувається на тлі античної світоглядної парадигми. У цій першій парадигмі поняття тотожність (ідентичність), будучи відбиттям космологічної антропології стародавніх греків, переносить властивості людської душі на непорушну гармонію Космосу.

Друга, теоцентрична парадигма виникає на основі застосування категорії тотожності для обґрунтування тринітарної богословської доктрини.

Латинське identitas відбивало діалектику самості-ipse і тотожності-idem, насамперед у сфері теологічній, як прояв таємничої вищої єдності та самототожньої відмінності Трьох Божественних іпостасей, Бога і світу, Бога і людини. Це є визначальним для другого семантичного поля (парадигми) цього терміна.

Виникнення третьої парадигми пов'язане з епохою європейського гуманізму, коли слово identitas, поступово витискаючись національно- мовними еквівалентами, стає відбиттям індивідуальної людської самосвідомості. Апофеозом Indentät, що розуміється як тотожність суб'єкта й об'єкта, стала німецька класична філософія.

Становлення четвертої парадигми змісторозуміння терміна

«ідентичність» пов'язане з психоаналізом та філософією постмодерну.

Е. Еріксон надає цьому слову нового сенсу, пов'язаного, насамперед, із процесом самовизначення індивіда у взаємодії з суспільством. Символічний інтеракціонізм, феноменологічна соціологія, герменевтика та постмодернізм вносять нові смислові нюанси у розуміння цього терміна. У концепції наративної ідентичності П. Рікер відновлює діалектику idem та ipse як основу діалогічної моделі соціального космосу, в основі якого лежать взаємини Я та Іншого [105, с. 9].

Відтак, науковцем зроблено аргументований висновок про те, що ідентичність-idem та ідентичність-іpse можуть бути представлені як ідентичність-тотожність (ототожнення аж до злиття індивіда і суспільства) та ідентичність-самість (унікальність усякого індивіда). Ці дві головні інтерпретації лежать в основі сучасних дефініцій ідентичності.

Аналіз наукових джерел дозволяє стверджувати, що дефініції ідентичності в сучасній науковій літературі умовно поділяються на дві великі групи: перша тяжіє до розуміння ідентичності як тотожності («idem»), друга визначає ідентичність насамперед як самість («ipse»).

Так, згідно дослідницької позиції О. Попової, ідентичність визначається як сконструйована індивідом система значимих уявлень про себе та інших, яка формується, відтворюється й змінюється в дискурсивних практиках.

Ідентичність є самість, яка знаходить себе шляхом ототожнення зі значимим Іншим. Втім, автор наголошує, що наведена дефініція є досить попередньою та потребує подальшого розвитку й уточнення.

Як бачимо, це визначення відкидає як есенціалістські, так і інструменталістські крайнощі тлумачення даного соціального феномена.

Ідентичність є соціальною за походженням, тому що вона формується в результаті взаємодії індивіда з іншими людьми й засвоєння ним виробленої в процесі соціальної взаємодії мови. Зміна ідентичності також зумовлена змінами в соціальному оточенні індивіда [105, с. 12].

Слід зазначити про таке: на різних етапах розвитку філософської думки поняття ідентичності знаходило все нові змісти, довгий час існувала і

загальна тенденція в його розумінні. Дефініція «ідентичність» у своєму широкому вживанні, а не тільки в застосуванні до людини, в європейській гуманітарно-філософській традиції характеризувала загальність буття: будь- яке суще тотожне собі, а тому, що воно суще, воно тотожне й будь-якому іншому сущому. Ідентичність виключала відмінність, тому що заперечувала інше буття, а разом із тим і причину того, що є іншим – зміни.

Водночас, класична філософська парадигма поглибила передумови переорієнтації вектора ідентичності з зовнішніх чинників на внутрішній світ самої людини, з ідентичності як уподібнення на ідентичність як рівність самому собі. Підстави амбівалентності ідентичності слід вбачати в історично мінливих обставинах, що відповідно відбиваються у внутрішньому духовному світі людини.

Отже, реалізація сучасної вимоги модернізації освіти вимагає насамперед залучення вчителя до філософсько-методологічного та змістовно- наукового способів осягнення світу. Філософсько-методологічний підхід пізнання забезпечує можливість активно користуватися ідеями на рівні категоріального мислення, що дає можливість освоєння механізмів, що забезпечують укрупнення одиниць зберігання інформації, цілісне рефлексивне «схоплювання» буттєвих смислів, встановлення логічних зв'язків між ними тощо. Дійсно, саме наукове пояснення забезпечує неупереджене, прогностичне мислення у сфері конкретних наукових знань.

Як відомо, залежно від спрямованості у сферу практичної діяльності в науці виокремлюються фундаментальні теоретичні знання, метою яких є вивчення і опис нових невідомих явищ і процесів, а також механізмів і законів, що керують ними; прикладні знання, метою яких є виявлення способів застосування пізнаних законів і закономірностей у практичній діяльності;

розробки, спрямовані на конкретне застосування вже відкритих фактів, методів, процесів (Б. Кедров, В. Стьопін, В. Штофф та ін.). По відношенню до педагогічної практики також можна простежити різні рівні організації наукового знання: загальнопедагогічні (наукові ідеї, методи); функціонально-

прикладні, призначені для науково обґрунтованого впровадження у практику; емпіричні, або приватно-дидактичні, знання (методичні рекомендації, дидактичні розробки), призначені для практичного впровадження вже апробованих експериментальним шляхом і перевірених у масовій загальноосвітній школі фактів (Ж. М. Кантор, В. О. Краєвський, Ю. Н. Кулюткин, А. В. Петровський та ін.). Соціально-педагогічний досвід, таким чином, носить інтегративний характер і постійно може акумулюватися вчителем з різних джерел і сфер теорії і практики [43].

Проблема ідентичності, виникнувши в епоху Нового часу як наслідок розробки проблеми самосвідомості, завдяки соціальній орієнтації некласичної філософії здобуває самостійного значення. Вузька інтерпретація ідентичності як тотожності значно розширюється з інтерпретацією її у зв‘язку з проблемою самості індивіда. Це виокремлює з більш широкого поняття ідентичності проблему самоідентичності особистості [46].

Поряд із поняттям ідентичності варто розглянути й дефініцію «само- ідентичність». Актуальність проблеми самоідентичності в сучасну епоху зумовлена насамперед кардинальними та соціокультурними перетвореннями, які відбуваються в світі. Одночасно змінюється система усталених норм та універсальних принципів, критеріїв суспільних оцінок особистості, її прагнень, шляхів реалізації індивідуальних здібностей тощо. Суспільні виклики сьогодення є свідченням не стільки непевного становища людини в сучасну епоху і необхідності пошуку нею власного місця в житті, скільки її екзистенційною стурбованістю в прагненні знайти стабільність у динаміці соціоекономічних і політичних трансформацій.

Зауважимо на тому, що в сучасному світі проблема людини нерідко розглядається крізь призму процесу набуття нею ідентичності, тому що цей процес тісно пов‘язаний з формуванням особистості, її моральних якостей, поведінки і здатності до саморозвитку. Ідентичність дозволяє людині чітко зафіксувати самототожність свідомості і себе як особистість і, таким чином, захистити внутрішній світ від стресових впливів.

Якщо «людська свідомість є самосвідомість» (М. Гайдеггер), то поняття самоідентичності виникає як складова проблеми самосвідомості.

Разом з визнанням інтерсуб‘єктивного характеру природи самосвідомості самоідентичність набуває самостійного значення, трансформуючись у полісемантичний термін. Він активно задіяний для опису сутності особистості, а його завданням є забезпечення її цілісності.

Підкреслимо, що в сучасному науковому дискурсі тема самоідентичності є однією з найбільш обговорюваних і розглядається у філософській антропології, соціальній філософії, соціальній психології, політичній філософії та соціології. Існує широкий спектр інтерпретацій самоідентичності як поняття міждисциплінарного, розширення його багатоманітності перевантажує смислами та значеннями. За відсутністю консенсусу стосовно даного терміну та відмінностей його застосування у різних традиціях мислення актуалізується концептуалізація проблеми самоідентичності у філософській рефлексії.

Проблема самоідентичності об‘єднує довкола себе усю множину індивідуальних проявів людини, забезпечує її поліфонічну цілісність при всій багатоманітності соціальних ролей. Набуття, досягнення самоідентичності є необхідною умовою формування особистості, здатної зайняти активну позицію в суспільстві і визначитися з вибором цінностей. Питання про ідентифікаційні стратегії людини передбачає в першу чергу розгляд феномену самоідентичності та її місця в структурі самосвідомості [46].

Так, у дослідженні Г. Ільїної «Самоідентичність у життєдіяльності людини» передбачалось визначення концептуальних засад проблеми самоідентичності в межах філософського осмислення самосвідомості.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення ряду взаємопов‘язаних дослідницьких завдань: визначити витоки та умови становлення проблеми самоідентичності в межах дослідження впливу культурно-історичного оточення індивіда на формування змістів його самосвідомості; розкрити структуру самоідентичності та її значення в процесі становлення особистості;

визначити місце самоідентичності у структурі самосвідомості;

проаналізувати основні характеристики поняття самоідентичності у контексті соціально обумовленого характеру самосвідомості, її мети, структури, змісту; дослідити проблему визнання як чинника соціального конституювання самосвідомості [46, c. 4].

Самоідентичність, як стверджує дослідниця, функціонує на тій межі соціального життя людини, яка забезпечує вдале її функціонування в тій чи іншій спільноті. За допомогою самоідентичності формується особистість, але не обмежується нею. Самосвідомість є стабільним утворенням, у той час як самоідентичність є по своїй суті динамічною, вона є постійним проектуванням власної екзистенції. Самосвідомість знаходить свій вираз у самоідентичності, остання ж і є тією складовою самосвідомості, що робить її характер соціальним [46].

Відмітимо, що мета і завдання дослідження А. Кургузова «Мова як засіб соціокультурної самоідентифікації особистості» полягають в тому, щоб здійснити соціально-філософський аналіз мови як засобу соціокультурної самоідентифікації особистості та окреслити шляхи виходу з сучасної кризи мовної самоідентифікації, яка має місце в українському суспільстві [63].

У зв‘язку із вищезазначеним, особливий інтерес представляють психологічні концепції Е. Еріксона, У. Джеймса, З. Фрейда. Зокрема, ідеї У. Джеймса про ідентичність як суб‘єктивне почуття відповідності собі, континуальність, творчу владу, самостійність «его» стосовно навколишнього світу. З. Фрейд головною метою буття людини вважав збереження біолого- психічного здоров‘я, тому сталість ідентичності як умови такої рівноваги, на його думку, важливіша за зміни. В концепціях А. Адлера, Г. Саллівена, К. Юнга, К. Хорні підкреслено необхідність дослідження взаємодії внутрішнього «Я» і суспільства, як основи більш глибокого розуміння природи ідентичності. Его-психологи (Х. Гартман, Е. Кріс, Д. Рапопорт), розглядаючи цикли розвитку, «Я» як ті кризи, через які проходить «Я» на

шляху до автономії, зрілості, продуктивності, доводили, що ідентичність – це соціалізована частина «Я» [42].

У символічному інтеракціонізмі (Г. Горфінкель, Е. Гоффман, Л. Краппман), предметом розгляду стали способи побудови ідентичності, виявлені такі моменти, як структура ідентифікації, усвідомлювана і неусвідомлювана ідентичності, залежність ідентифікації від соціального простору й часу, системи соціальних інститутів.

Принагідно зауважимо, що один із найбільш відомих послідовників Е. Еріксона Дж. Марсія розглядав ідентичність як структуру «его», що внутрішньо самотвориться. Дж. Мід, розглядаючи творення самості, підкреслював значення суспільства і самого індивіда на визначення ідентичності. Дж. Мід і його послідовники, наполягають на більшій самостійності самої людині у формуванні ідентичності в порівнянні з підходами їх попередників. Акцент в інтеракціонізмі змістився на питання про те, як «Я» формується у взаємодії, як воно репрезентовано в зовнішньому світі при одночасному збереженні внутрішнього.

Визначено, що особливого значення категорія «ідентичність» набула у представників когнітивної психології Г. Брейкуелла, Х. Теджфела, Дж. Тернера, які визначають ідентичність як когнітивну систему, що виконує роль регуляції поведінки і має дві підсистеми: лінгвістичну (самовизначення в термінах фізичних, інтелектуальних, моральних) і соціальну (приналежність до раси, статі, національності). Таким чином, когнітивна психологія узагальнює ідеї фрейдистського напрямку і символічного інтеракціонізму; вносить ідею про значимість темпорального аспекту у формування ідентичності; показує постійну мінливість ідентичності, що розвивається протягом усього життя. Дослідження, які належать біхевіоризму (Д. Доллард, О. Маурер, Н. Міллер), наполягають на значущості біо-психологічних та соціальних складових ідентифікації [42].

Отже, науково-психологічної літератури показує неоднозначність тлумачень феномена ідентичності у працях закордонних та вітчизняних

вчених (Н. Антонова, Д. Барашева, Г. Брейкуел, Д. Б‘юдженталь, А. Ватерман, П. Гнатенко, Н. Голанд, І. Дружиніна, М. Заковоротна, В. Зливков, Е. Еріксон, С. Максименко, Дж. Марсія, Дж. Мід, А. Мінделл, Е. Мінделл, В. Москаленко, В. Мухіна, А. Налчаджян, С. Пантилеєв, В. Столін, Х. Теджфелл, Дж. Тернер, Н. Чураєва, О. Шульган, К. Ясперс).

Як небезпідставно зауважує О. Жирун, уявлення, що розвиваються у вітчизняній психології, про професійну ідентичність в цілому узгоджуються з сучасними тенденціями в західній психології, де професійна ідентичність розглядається як компонент особи, що забезпечує успішну професійну адаптацію, і як домінантний чинник професійної кар'єри, що базується на компетентності, профпридатності, інтересі до роботи та балансі з середовищем. На його думку, професійна ідентичність педагога відображає систему дій, що забезпечують єдність його теоретичної і практичної готовності до здійснення професійної діяльності. Зважаючи на це, можна виділити наступні компоненти: суб'єктний, що характеризує застосування досягнутого рівня професійної компетентності, його актуалізацію і реалізацію; об'єктний, що власних потреб і ціннісних орієнтацій своєї діяльності; власних перцептивних умінь та вміння сприймати нове; норм і цінностей інших соціальних груп і культур; власних психічних станів [34, с.

102].

В обґрунтуванні ролі соціальних і психологічних факторів процесу ідентифікації особливе місце займають роботи радянських дослідників, у яких тема представлена в руслі розробки концепцій формування особистості в її філософському, педагогічному і психологічному аспектах. Значна увага у цих розробках приділялась питанням сенсу і стилю життя, самосвідомості, конвенціонально-рольових, професійних, сімейних, соціальних форм виявлення самовизначення особистості. В роботах Л. Виготського, І. Кона, В. Мухіної, С. Рубінштейна, В. Ядова ідентифікація виступає в якості пояснювального принципу широкого кола явищ уподібнення і відокремлення, у співвідношенні «Я Ми», «ідентифікація відчуження»,

«ідентифікація відокремлення». Зміст ідентифікації розглядався як механізм міжособистісної і групової інтеграції та диференціації у контексті широкого кола психологічних і соціальних факторів. Були розроблені ідеї про багатоструктурну ідентифікацію, про її процесуальність, наявність різних рівнів, форм ідентичності. Визначено, що ідентичність є специфічною дефініцією, пов‘язаною з такими поняттями, як виховання, соціалізація, саморозвиток.

В. Мухіна вважає ідентифікацію центральним механізмом структурування свідомості [84]. На думку вченої, ідентифікації, які відбуваються в онтогенезі (ідентифікація з іменем, соціальними образами, статтю, образом «Я», суспільними цінностями), формують соціально значущі якості особистості, її моральність.

В дослідженні «Взаємодія особистісної та соціальної ідентичності (соціально-філософський аналіз)» А. Зубенко детально розглядаються можливості такого структурування ідентичності, за допомогою якого можна було б охопити аспекти тотожності і розходження, просторові параметри і часові характеристики, розподіл ідентичності на особистісну і соціальну.

Нею доведено, що можливості такого структурування надає синергетичний підхід, який дозволяє розглядати структуру ідентичності не тільки в її цілісності, але й в її динаміці й розвитку, у взаємодії внутрішнього і зовнішнього, раціональних і ірраціональних аспектів. Дослідниця зауважує, що стосовно особистісної ідентичності соціальна ідентичність розглядається як більш широке поняття [42].

До того ж на її думку, саме використання синергетичного підходу до вивчення ідентичності дозволяє узагальнити різні уявлення про процес ідентифікації й описати його як такий, що набуває трансформацій у процесі життєдіяльності людини в результаті взаємодії особистості з навколишнім соціальним середовищем і в результаті зміни внутрішньої структури особистості. В такому разі, види ідентичності можна розглядати як різні аспекти або субідентичності, що формують цілісну структуру ідентичності та

нерівномірно актуалізуються в різні періоди життя людини залежно від індивідуальних характеристик та соціального контексту [42].

Цілковито очевидно, що метою зазначеного дослідження є соціально- філософський аналіз ідентичності як комплексного соціального феномена крізь призму взаємодії особистісної та соціальної ідентичності в умовах цивілізаційних змін у світі і трансформаційно-модернізаційних зрушень в Україні [42, с. 5]. Для досягнення поставленої мети науковець висуває такі завдання: розкрити історичні етапи становлення теорії ідентичності та окреслити смислове поле ідентичності в гуманітарно-філософській традиції; узагальнити концепції ідентичності в соціальній філософії, соціології та соціальній психології і використати отримані висновки щодо досягнення мети дослідження; виявити зміст, структуру, основні механізми становлення, засоби формування та взаємодії особистісної і соціальної ідентичності; визначити фундамент плюралізації ідентичності та динаміку взаємодії особистісної і соціальної ідентичності в умовах сучасних цивілізаційно-культурних зрушень; виробити шляхи, форми і напрями подолання кризи ідентичності в сучасному українському суспільстві [42, с.

5].

Так, А. Зубенко зазначає, що структура і зміст особистісної ідентичності складається із широкого набору компонентів, одиниць самовизначення, серед яких чільне місце займають тілесний аспект, емоційні складові, поведінка, воля, усвідомлене і неусвідомлене, саморефлексія, спосіб і характер бачення зовнішнього світу, інших суб‘єктів і власного „Я‖, здатність до засвоєння зовнішніх впливів, здатність реагувати на ситуацію індивідуально неповторним шляхом, почуття цілісної тривалості свого життя. Важливим аспектом особистісної ідентичності є також наративна (оповідальна) чи історична (у змісті історії життя) ідентичність. Єдність аспектів ідентичності визначає єдність її змісту і значення, що забезпечують індивіду континуальність і відмінність від інших [42, с. 13].