Міністерство освіти і науки України
Національний університет «Одеська юридична академія»
Кафедра міжнародного та європейського права
75-А РІЧНИЦЯ ООН – СУЧАСНИЙ СТАН ТА РОЗВИТОК МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
Збірник матеріалів
Всеукраїнської наукової студентської конференції (м. Одеса, 30 листопада 2020 року)
Видавничий дім
«Гельветика»
2020
УДК 341.123(063) С37
Друкується за наказом ректора Національного університету
«Одеська юридична академія» В. Є. Загороднього (наказ № 2449-41 від 5.10.2020 року) Відповідальний редактор –
віце-президент, перший проректор, д.ю.н., професор Національного університету «Одеська юридична академія»
Аракелян М. Р.
Всеукраїнська наукова студентська конференція
«75-а річниця ООН – сучасний стан та розвиток міжнародного права» проведена в рамках реалізації модуля Жан Моне «ЄС як глобальний актор та агент змін»
Укладачі:
Бігняк Олександр Валентинович – доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародного та європейського права НУ «ОЮА»;
Харитонова Олена Іванівна – доктор юридичних наук, професор кафедри міжнародного та європейського права, в. о. завідувача кафедри інтелектуальної власності та патентної юстиції НУ «ОЮА», член-кореспондент НАПрНУ;
Василенко Микола Дмитрович – доктор юридичних наук, професор, професор кафедри міжнародного та європейського права, в. о. завідувача кафедри кібербезпеки НУ «ОЮА», академік Міжнародної Академії інформатизації;
Сурілова Олена Олексіївна – доктор юридичних наук, професор кафедри міжнародного та європейського права НУ «ОЮА»;
Грушко Мальвіна Валеріївна – кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри міжнародного та європейського права НУ «ОЮА»;
Мануїлова Катерина Вікторівна – кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри міжнародного та європейського права НУ «ОЮА»;
Музика Вікторія Василівна – асистент кафедри міжнародного та європейського права НУ «ОЮА».
Матеріали видано в авторській редакції. Повну відповідальність за достовірність та якість поданого матеріалу несуть учасники конференції,
їх наукові керівники, які рекомендували матеріали до друку.
75-а річниця ООН – сучасний стан та розвиток міжнародного права:
Всеукраїнська наукова студентська Інтернет-конференція (30 листопада 2020 року). – Одеса : Видавничий дім «Гельветика», 2020. – 428 с.
ISВN 978-966-992-317-2
У збірнику матеріалів Всеукраїнської наукової студентської Інтернет- конференції висвітлюються питання, які вимагають колективного транс- кордонного врегулювання та співробітництва, – пандемія COVID-19, нові форми конфліктів, порушення прав людини, швидкі зміни в сфері цифрових технологій, тощо.
Збірник розрахований на наукових працівників, викладачів, аспірантів, студентів юридичних навчальних закладів, а також юристів-практиків.
УДК 341.123(063) ISВN 978-966-992-317-2 © НУ «Одеська юридична академія», 2020
С37
ПЕРЕДМОВА
Шановні учасники та гості Всеукраїнської наукової студентської конференції «75-а річниця ООН – сучасний стан та розвиток міжнародного права»! Щиро вітаю Вас як учасників нашого наукового заходу з початком роботи!
24 жовтня 1945 року започаткувала свою діяльність Організація Об’єднаних Націй – надія на майбутній мир після Другої світової війни. Минуло 75 років, і глобальний колапс в сфері охорони здоров’я, серйозні економічні та соціальні зміни, кліматична криза стали безпрецедентними викликами сучасності, які вимагають повторних спільних зусиль для їх вирішення та врегулювання.
Увага науковців-початківців прикута до розвитку міжнародного та європейського права в напрямку пошуку найбільш дієвих форм впровадження міжнародно-правових норм в українське законодавство. У кожного наразі багато питань – чи вийдемо ми з цих важких обставин, яким чином владнати їх, коли це станеться. У цей непростий для людства період необхідно підтримувати діалог, збираючись разом для того, щоб обговорити пріоритети та запропонувати можливі шляхи вирішення глобальних викликів.
Невпинний розвиток нашої держави не залишає осторонь також питання певних змін в суспільно-політичному житті, які вимагають адекватного відображення у правовій реальності, вироблення ефективного механізму регулювання суспільних відносин, основним елементом якого є саме міжнародне право, європейське право та національне право.
Виховання у майбутніх правників бажання саморозвитку, самовдосконалення, креативного мислення, відповідальності та підготовка фахових спеціалістів в сфері права – є метою наукових заходів, які систематично проводяться Національним універ- ситетом «Одеська юридична академія».
Інформатизація громадського суспільства та дедалі зростаюча роль інформаційних технологій в житті кожного дозволили провести Всеукраїнську наукову студентську конференцію
«75-а річниця ООН – сучасний стан та розвиток міжнародного права», що ініційована кафедрою міжнародного та європейського права Національного університету «Одеська юридична академія».
З огляду на актуальність заявленої тематики, конференція сприятиме поглибленню досліджень існуючих складних правових, соціальних демографічних, гуманітарних та інших проблем, а також становленню сучасного юриста з розвинутим критичним мисленням, який здатен правильно аналізувати широке коло актуальних питань сьогодення.
Існує ряд питань, які вимагають колективного транс- кордонного врегулювання та співробітництва, – пандемія COVID-19, нові форми конфліктів, порушення прав людини, швидкі зміни в сфері цифрових технологій, тощо. Тому до конструктивного дискурсу мають бути долучені наукові еліти і студентська молодь, що сприятиме обміну думками в своїх навчальних закладах та за їх межами.
Конференції – це платформа наукових дискусій, діалогів, завдяки яким світ змінюється, знаходить відповіді на найбільш гострі питання, а також є тим плацдармом, який допомагає молодим науковцям апробувати власні наукові здобутки, а досвідченим фахівцям – ділитися досвідом наукової і практичної діяльності.
Матеріали конференції відображають внесок студентів нашого Університету в розвиток юридичної науки. Нехай участь у конференції стане першим кроком на шляху становлення Вас як професіоналів.
Бажаю учасникам конференції успіхів у науково-дослідній роботі, цікавих дискусій, нових ідей та втілення їх у практичну діяльність. Маю щирі надії на те, що така позитивна традиція обговорення стану та перспектив розвитку міжнародного права продовжуватиметься в межах Одеської школи права. Долучайтесь й надалі до наукових обговорень, що сприяють популяризації науки міжнародного права в Україні та професійно зростайте як юристи-міжнародники.
Змінюймо світ разом!
Сергій Ківалов, Президент Національного університету
«Одеська юридична академія», доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, заслужений юрист України
СЕКЦІЯ № 1
ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
Антименюк Валерія Олександрівна Ходорковська Олександра Андріївна
Національний університет «Одеська юридична академія»
ДЕЯКІ АСПЕКТИ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ
НОРМ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА У ПРАВО УКРАЇНИ Законодавство сучасної України знаходиться на періоді реформації, який крім вирішення досить великого кола інших питань, має на меті узгодження національного законодавства з нормами міжнародного права. Цей процес має неабияке значення для країни та для її співробітництва з іншими країнами світу, а також, крім цього, для розвитку України як соціально- орієнтованої та правової держави. Таке явище, що відбувається за допомогою реалізації державою її міжнародних зобов’язань, носить назву імплементація.
Проблемі імплементації норм міжнародного права приділено достатнє коло досліджень, оскільки вирішення такого завдання слід здійснювати планово і систематично, що не завжди виходить у законодавця і на що в теорії звернено багато уваги. Тому питання узгодження національного законодавства з нормами міжнародного права залишається завжди актуальним для вітчизняних і закордонних науковців, що можна прослідити у працях С. Алексєєва, М. Баймуратова, А. Гавердовського, В. Денисова, А. Дмитрієва, В. Євінтова, А. Зибайло, Ю. Капіца, І. Кияниця, І. Лукашук, Л. Лунц, с. Максименко, Н. Мушака, Р. Мюллерсона, П. Рабіновича, Н. Радановича, М. Раскалєй, Г. Тункіна та інших.
Держави виступають основними суб’єктами міжнародного права, що мають повний суверенітет. Саме це наділяє їх можливістю бути незалежними у здійсненні політики у всіх сферах буття. У більшості випадків, діалог держав будується на основі міжнародних договорів – угод, що укладаються письмово між суб’єктами, і що регулюються міжнародним публічним
правом незалежно від того, чи укладено такі угоди в одному документі, двох чи кількох зв’язаних між собою документах.
Вони можуть мати досить різну назву: від протоколу до меморандуму. Крім того, що держави виступають як суб’єкти у цих договорах, вони є авторами правових норм, що можуть міститись саме в цих документах.
Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23.05.1969 p. вказує на те, що всі договори, які є чинними, повинні бути без заперечення обов’язковими для його учасників.
Суб’єкти не можуть посилатися на норми свого національного законодавства при відповіді на питання, чому вони не дотримуються норм міжнародного права [1].
Проте існує низка проблем, з якими національні законодавці зіштовхуються у процесі імплементації міжнародних норм.
По-перше, це те, що Україна не є членом ЄС, саме утворення однакових правових умов для суб’єктів правовідносин, які і є вирішальною метою імплементації, беруть своє втілення лише в межах міжнародного публічного права внаслідок прийняття Україною відповідних міжнародних конвенцій, нормативних приписів, що підпадають ініціюванню до національного законодавства в незмінному вигляді.
По-друге, спільно з відповідними органами державної влади внутрішньодержавний механізм імплементації включає й інші елементи, що досі, не були ратифіковані, а отже не мають належного нормативного закріплення в Україні. Звернемо увагу на значимість гарантій реалізації правових норм. Які в законодавстві мають бути вичерпно-визначені: механізм реалізації, черговість дій, процедури тощо [3, с. 123]. Саме юридичні колізії та прогалини суттєво стають на заваді досягнення цілей, зазначених у нормах міжнародного права.
Крім того, відсутність належної чіткості й визначеності в цьому питанні призводить до небажаних наслідків, зокрема таких, як інфляція права [2, с. 39–40].
По-третє, ключовим питанням є місце та ієрархічна пропорція з національними нормами звичаєвих міжнародно-правових норм і рішень міжнародних судів, що спільно із нормами міжнародних договорів імплементуються в систему законодавства України.
На основі викладеного можна сформулювати думку про те, що проблематика імплементації є актуальною, та має важливе
значення для розвитку нашої держави. Існує необхідність здійснити на національному рівні чітку систематизацію приписів міжнародних актів. Такі заходи покращують ефективність механізму імплементації норм міжнародного права в українське, що дозволить провести необхідні кроки для значного розвитку національного права і законодавства відповідно до кращих світових норм.
Джерела:
1. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23.05.1969 р. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_118.
2. Забігайло В. К. Панування права чи інфляція законодавства. Вісник Київського університету. Суспільно-політичні науки. 1992. №6.
С. 36–40.
3. Проблемы реализации права. Правовая система социализма.
Функционирование и развитие: Кн. 2 / [Л. Н. Завадская, Е. В. Куманин ; Ред. кол. В. Н. Кудрявцев и др.]; Отв. ред.
А. М. Васильев. М.: Юридическая литература, 1987. 328 с.
Науковий керівник – к.ю.н., доцент Федорова Т. С.
Бойміструк Тетяна Петрівна
Національний університет «Одеська юридична академія»
ЯВИЩЕ НАДНАЦІОНАЛЬНОСТІ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ Починаючи з середини ХX століття в галузі права міжнародних організацій почало формуватись таке явище як «наднаціо- нальність». В сучасній міжнародно-правовій літературі iснує досить поширена думка, що більшість міжнародних органів та інших утворень наділені наднаціональними функціями та повноваженнями, а деякі міжнародні організації, як Європейський Союз, Організація Об’єднаних Націй, їх взагалі прийнято вважати в повній мірі еталонами наднацiональних організацій. В чому ж суть «наднаціональності»?
Слід зазначити, що нормативно-закріпленої дефініції даного поняття немає. Щодо природи вищезгаданого явища висловлювалися різні, в тому числі і діаметрально протилежні
позиції. Так, наприклад, К. А. Бекяшев висловив точку зору про відсутність наднаціональної компетенції у міжнародних організацій і вказав, що: «Будь-яка міжнародна організація (навіть ООН) – всього лише вторинний суб'єкт міжнародного права і не може жодним чином конкурувати з державами, а тим більше управляти або командувати ними» [1, с. 43]. Так само вважає і Ю. М. Колосов. Наведені точки зору, які заперечують існування такого явища, як наднаціональність є не зовсім вірними, оскільки, як буде показано нижче, явище наднаціональності не тільки характерно для цілого переліку міжнародних організацій, а й знайшло своє закріплення в їх установчих актах.
У бік підтримки існування наднаціональності, як явища у праві міжнародних організацій висловлювались різні науковці.
Зокрема, західними вченими були висловлені концепції про правову природу наднаціональності. Ф. Шарпф зазначав, що
«наднаціональність» використовується для вирiшення проблем, які держава не може вирішити самостійно, проводячи аналогію між наднаціональними міжнародними інститутами і демократич- ними урядами держав-членів [2, с. 68].
Пострадянськими вченими були також висловлені свої думки на рахунок цього явища. Визначення наднаціональності дане В. М. Шуміловим роглядається найбільш вірним та найбільш широким з усіх і згідно з яким: «наднаціональність виступає як спосіб однакового регулювання певної галузі життя держав, що уклали між собою з цією метою відповідну yгоду».
Однак, виходячи з вищевказаних думок з приводу підтримки чи навпаки заперечення існування міжнародних наднаціональних організацій, хотілось би не погодитись з жодною позицією, оскільки:
- абсолютно наднаціональних міжнародних організацій не існує, адже в деяких організаціях держава-член може за власним бажанням вийти з неї, також уповноважені органи організації мають лише невеликий об’єм розпорядчих прав, крім того, такі органи не можуть укладати міжнародні договори від імен певної держави-члена з іншою державою чи міжнародним утворенням;
- з іншого боку стверджувати про повну відсутність наднаціональності міжнародних організацій теж неправильно, оскільки на прикладі ЄС можна побачити, що у значній мірі елементи наднаціональності йому характерні. Більш того, з
вступом в силу Маастрихтських угод ЄС передані повноваження в таких галузях як валютне, податкове, соціальне регулювання, зовнішня політика оборона. Таким чином, в багатьох сферах держави-учасники ЄС в тій чи іншій мірі добровільно втратили, а точніше «делегували» право на самостійне регулювання у цих сферах інституційним органам ЄС.
Провівши медіану між аргументами вище, хотілось би зазначити, що на сучасному етапі розвитку міжнародного права, інтеграційних процесів, глобалізації, міжнародних організацій, які носять абсолютний характер наднаціональних не існує. Велика кількість таких організацій є міжнародними з елементами наднаціональних повноважень і функцій. Наприклад, виключне право Ради Безпеки ООН приймати рішення про застосування примусових заходів з використанням збройних сил при відсутності такого права у держав, за виключенням права на самооборону; вже згаданий ЄС, якому делеговані повноваження від держав-членів та інші.
Отже, наднаціональність, з точки зору міжнародного права можна визначити як сукупність повноважень, якими держави наділяють визначений міжнародний орган для ціленаправленого регулювання їх взаємовідносин відповідно до компетенції держав- членів, навіть без їх згоди. Вона притаманна міжнародним орга- нізаціям частково (лише під видом невеликого об'єму повноважень у деяких сферах). Iснують тенденції для розвитку інтеграційних процесів та співпраці країн, утворення нових міжнародних організацій, але вони ніколи не зможуть набути статусу наднаціональних, лише максимально наближаться до цього, адже держави-члени таких організацій завжди будуть «тягнути ковдру на себе», бо вступаючи туди, вони переслідують первинно лише власні цілі і перспективи, а не добробут націй, народів і держав.
Джерела:
1. Бекяшев К. А. К вопросу о наднациональности организаций. Lex Russica Научные труды: Московской государственной юридической академии. 2006. № 6. С. 43.
2. Мещерякова О. М. Понятие «наднациональность». Вестник российского университета дружбы народов. 2007. № 3. С. 68.
Науковий керівник – д.ю.н., професор Сурілова О. О.
Величко Артем Юрійович
Львівський національний університет імені Івана Франка ПРАВОВА СИСТЕМА США ТА МІЖНАРОДНЕ ПРАВО Право США є, в основному, судовим правом. Це стосується розуміння норми права та його структури. Судовий прецедент, законодавство й звичай – це джерела американського права.
Починаючи з головного – судового прецеденту, можна зазначити, що судові рішення розв’язують конфлікти, що вже виникли і вони мають юридичну силу в майбутніх випадках. Рішення суду мають таке ж саме значення, як й чинні закони. Верховний Суд США не зобов’язані прислухатись до своїх же рішень і можуть змінювати свою практику. Трішки менш важливішим вважається джерело законодавства. Воно складається з нормативно-правових актів та законів органів виконавчої влади. Так, суди є провідниками Конституції. Вони мають право перевіряти рішення будь-яких державних органів. Нормативні акти Конгресу США і законодавчих органів окремих штатів охоплюють широкий спектр суспільних відносин [1]. Адміністративні акти (накази, директиви, інструкції) видаються з метою конкретизації і деталізації законів. Ця діяльність знаходиться під контролем судів. І найменш важливим джерелом американського права вважається звичай, бо американське право не є звичаєвим. Але, не можна не затвердити, що він відіграв значну роль у становленні й еволюції правової системи США. Деякі інститути державної влади до сих пір працюють в силу традицій політичної практики, замість бази прецедентного або статутного права.
Щодо судової системи США, сказати, що основним призначенням Верховного суду США є розгляд скарг на рішення федеральних судів і судів штатів, звичайно, якщо вони торкаються «федеральних питань». Також, в Америці існують апеляційні і окружні суди. Ще, слід сказати, що в американських штатах діють різні системи судів, не дивлячись на те, що вони є апеляційними.
В Україні ж навпаки, романо-германська система, і в нас прецеденти не мають сили [2].
В світі є два політичні полюси США і Росія, але другий вже давно поступається першому і на разі треба рахуватися з
третьою силою, Китаєм. І ми плавно підходимо до міжнародного права. Його джерелами вважається зовнішня форма виразу норм та основних принципів міжнародного права.
Одним з двох джерел міжнародного права є міжнародний договір. Він є родовим поняттям і включає в себе будь-який міжнародно-правовий акт – конвенції, декларації, пакти, хартії, власне міжнародні договори, угоди, протоколи й всі інші найменування міжнародних документів. Треба зазначити, що міжнародний договором є дуже важливим джерелом і в системі міжнародного права існує окрема галузь, що має назву «право міжнародних договорів».
На жаль, досить тривалий час міжнародне право було правом війни і тому одне з найперших його джерел вважалися двосторонні мирні договори. Вже пізніше з’явилися договори про торгівлю й співробітництво. Сьогодні у світі існує понад 500 тис. двосторонніх і багатосторонніх договорів, які регулю- ють практично всі сфери міжнародного життя.
Так, у міжнародному праві немає чіткої ієрархії міжнародних договорів, але загальновизнано, що найавторитетнішим договором є статут ООН, бо в ньому зумовлені основні принципи міжнародного права.
В Україні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства (ст. 9 Конституції).
Другим джерелом міжнародного права є міжнародний звичай, про який я розповів у правовій системі США. Отже, головною відмінністю звичаю від міжнародного договору є те, що звичаєва норма випливає з практики суб’єктів міжнародного права і не є закріпленою в якомусь конкретному документі. Важливо, що одна й та ж правова норма може бути і звичаєвою, і договірною.
Також, міжнародний договір може мати вплив на розвиток міжнародного права шляхом встановлення деяких правових норм, міжнародний звичай є лише констатацією традицій, тобто існуючого права поведінки.
Юридично як договірні, так й звичаєві норми мають однакову силу. Міжнародне право будь-якої країни мають свої особли- вості, але основні джерела названі раніше присутні для всіх.
Підсумовуючи, можна сказати, ратифікація чи інший спосіб набуття чинності міжнародного договору однозначно не завжди
означає його автоматичне застосування у внутрішньому правопорядку держав. Практика застосування державами щодо цього теж різна. Погоджуємось з думкою В. Денисова, взаємодія міжнародного і внутрішнього права, із практичного погляду, вимагає засвоєння норм міжнародного права таким чином, щоб вони могли практично застосовуватися у правовій системі і насамперед, у необхідних випадках, національними судами, і сама ідеологія міжнародного права не пов'язує пріоритет міжнародного права з його безпосередньою дією, вважаючи такий підхід ірраціональним [3, с. 34]. Але існує судова практика держав, де міжнародно-правові норми застосовуються паралельно з національним правом. Тому, як спостерігаємо за практикою, процес такого паралельного застосування норм міжнародного права, наприклад, з прав людини та норм національного законодавства судами України вже розпочався.
Джерела:
1. Антонович М. Застосування міжнародних норм з прав людини судами України та США: порівняльний аспект. Український часопис міжнародного права. 2003. № 3. С. 40–46.
2. Даниленко Г. М. Международная защита прав человека. Вводный курс: Учеб. Пособие Г. М. Даниленко. - М. : Юристъ, 2000.- 256 с.
3. Денисов В. Н. Статус міжнародних договорів в Конституції України. Вісник Академії правових наук України. 1997. № 1. С. 29–34.
Науковий керівник – к.ю.н., доцент Грушко М. В.
Віслогузова Маргарита Дмитрівна
Національний університет «Одеська юридична академія»
ПРОБЛЕМА МІЖНАРОДНОЇ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ ФІЗИЧНИХ ОСІБ
В умовах сьогодення науковцями вже неодноразово зверта- лась увага на потребу врегулювання питання правосуб’єктності фізичних осіб в міжнародному праві. Остаточне з’ясування даного питання сприяло б подоланню суперечностей та невідповідностей у доктрині міжнародного права та подаль-
шому закріпленні фізичних осіб як ймовірних суб’єктів міжнародного права.
Дослідженням питання правосуб’єктності фізичних осіб в різні роки займалися такі відомі вчені як: Тарасова О. В., Буткевич О. В., Лукашук І. І., Колосова Ю. М., Фрідман В., Броунлі Я., Шварценбергер Г. та інші. Однак, деякі питання залишилися поза межами їх досліджень.
Науковці зазначають дві фундаментально протилежні точки зору на рахунок правосуб’єктності фізичних осіб. Перша група вчених визнає повну правосуб’єктність фізичних осіб (ТарасовО. В., Дженіс М., Буткевич О. В., Мюллерсон Р.). Друга група висловлює точку зору, що фізичні особи не мають міжнародно-правової правосуб’єктності (Броунлі Я., Лукашук І. І., Шварценбергер Г., Хайд Ч.).
Вагомим аргументом для визнання правосуб’єктності фізичних осіб слугує їх можливість виступати стороною в суді проти держави. Наприклад, фізичні особи мають право подачі скарг щодо ліквідації расової дискримінації на підставі Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Також слід зазначити, що доктрина міжнародного права сім’ї загального права визнає фізичних осіб суб’єктами міжнародного права, тому це дає їм змогу мати і реалізовувати свої права і обов’язки.
Не слід забувати й проте, що фізичні особи можуть нести міжнародно-правову відповідальність за: злочини проти миру, людяності; воєнні злочини; агресивні дії і такі, що до них прирівнюються (геноцид, расова дискримінація, піратство).
Друга група вчених, яка зазначає, що у фізичних осіб відсутня правосуб’єктність наводить наступні аргументи: індивіди знаходяться під юрисдикцією певної держави і є суб’єктами внутрішньодержавних правових відносин; вони не мають самостійного міжнародного статусу; фізичні особи не володіють юридичною здатністю до здійснення міжнародних прав та обов’язків. Окремим фактором науковці зазначають відсутність у фізичних осіб змоги виступати творцями норм міжнародного права, як наприклад це можуть робити держави.
Кучерук Н. С., вважає, що відсутні підстави правового характеру, які б свідчили про неможливість вважати фізичну особу суб’єктом міжнародного права. Дана теза випливає з
аналізу практики Європейського суду з прав людини, де у справах проти держави громадяни стають повноправними учасниками міжнародних відносин. Тому є необґрунтованим говорити про відсутність у громадян здатності до самостійної реалізації своїх міжнародно-суб’єктивних прав та обов’язків, оскільки, другою стороною у даних справах виступає держава як основний суб’єкт міжнародного права. Більше того, Європей- ський суд з прав людини у своєму рішенні від 05.02.1963 р.
зазначив, що на сьогоднішній день існує новий порядок у міжнародному праві відповідно до якого суб’єктами визнаються не лише держави, а й громадяни [1, с. 75].
Таким чином, вагомою підставою для аргументів першої групи вчених є практика Європейського Суду, яка прямо зазначає в своїх рішеннях те, що правосуб’єктність фізичних осіб визнана в між- народних документах. Особливістю даного правого «феномену» є також і те, що правосуб’єктність фізичних осіб визнана в цілому ряді міжнародних документів: у Загальній декларації прав людини 1948 року (стаття 6); у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року (стаття 2 і далі); у Міжнародній конвенції про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їхніх сімей 1990 року (стаття 8 і далі) та ін. [2, с. 136].
Отже, з наведених вище аргументів можна дійти висновку, що фізичні особи мають усі складові елементи міжнародної правосуб’єктності, а саме: правоздатність, дієздатність і деліктоздатність. Тому визнання міжнародної правосуб’єктності фізичних осіб повинно стати наступним ключовим етапом в розвитку міжнародного права.
Джерела:
1. Кучерук Н. С. Фізична особа як суб’єкт міжнародного права.
Міжнародні читання з міжнародного права пам’яті професора П. Є. Казанського : матеріали четвертої міжнар. наук. конф.
(м. Одеса, 8–9 лист. 2013 р.) відп. за випуск к.ю.н., доц.
М. І. Пашковський; Національний університет «Одеська юридична академія». Одеса : Фенікс, 2013. С. 73–76.
2. Тимченко Л. Д. Міжнародне право : навч. посіб. Київ : Знання, 2007. 224 с.
Науковий керівник – к.ю.н., доцент Мануїлова К. В.
Ворожко Анастасія Леонідівна Фартушок Анастасія Романівна
Національний університет «Одеська юридична академія»
ПРИНЦИП СУВЕРЕННОЇ РІВНОСТІ ДЕРЖАВ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ
Важливе місце у системі загальних принципів міжнародного права займає принцип суверенної рівності держав, що виступає однією з основних засад відносин, що сформувалися у даній галузі права. Кожна держава бере на себе зобов’язання поважати суверенітет інших учасників, що полягає у можливості держав провадити самостійну законодавчу, виконавчу судову політику, без будь-якого зовнішнього втручання з боку інших суб’єктів міжнародного права [1, с. 47].
Як зазначає Буткевич В. Г., встановити часові рамки періоду становлення принципу суверенної рівності держав фактично не можливо. Проте, окремі елементи принципу можна взяти із звичаїв, формування яких розпочалося понад три тисячі років тому [2, с. 222]. Як вважають деякі дослідники, не можливо стверджувати, що принцип суверенної рівності тоді існував повноцінно. Сіваш О. М, вважає, що поняття суверенітету не було сформовано. Тобто, варто говорити лише про зародження ідеї рівності та суверенітету держав. Бараташвілі Д. І. пов’язує виникнення рівноправ’я у відносинах між державами з боротьбою монархій у Європі від пап Священної Римської імперії [3, с. 225].
Що стосується сучасного періоду, то принцип найбільш повно відображено у Декларації про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до статуту ООН 1970 р.
Всі держави користуються суверенною рівністю, тобто мають одинакові права та обов’язки і є рівноправними членами міжнародної спільноти, незалежно від різного економічного, соціального та політичного або іншого характеру [4].
Принцип також був розглянутий у Декларації принципів Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва у Європі 1975 р., де вказано, що в число прав, які охоплені суверенітетом держав входять: право кожної держави на юридичну рівність, територіальну цілісність, свободу та політичну незалежність [5].
Об’єктом принципу суверенної рівності держав є сукупність відносин, що виникають для забезпечення формально- юридичної рівності держав. До суб’єктивного складу належать держави, а також державоподібні утворення [6].
Основний зміст принципу полягає у тому, що кожна держава зобов’язана поважати право один одного на визначення і здійснення на власний розсуд відносини з іншими державами у відповідності до норм міжнародного права; кожна держава має право вступати та функціонувати у міжнародних організаціях, підписувати міжнародні договори тощо.
Як вважає Лукащук І. І., принцип складається з двох взаємопов’язаних елементів – суверенітету та рівноправності.
Суверенітет потрібно розуміти, як повновладність держави здійснювати повноваження всередині своєї території. Щодо рівності, як другого елементу принципу, то варто говорити саме про рівність суверенних прав держав. Рівність означає, що всі норми міжнародного права застосовуються до всіх держав однаково, мають однакову юридичну силу [7].
Завданнями принципу можна вважати: а) забезпечення опти- мального співвідношення прав та обов’язків держав; б) визначен- ня статусу держав як суб’єктів міжнародного права; в) забезпечен- ня засад правомірного прийняття рішень; г) формування засади правового регулювання міждержавних відносин [2, с. 224].
Отже, на даному етапі розвитку міжнародного права принцип суверенної рівності держав займає одне з основних місць у системі загальних принципів права, що зафіксовано у Статуті ООН 1945 p., Декларації про принципи міжнародного права 1970 p., Заключному акті НБСЄ 1975 р. тощо.
Аналізуючи доктринальні підходи та нормативні акти до визначення даного принципу, можна зазначити, що принци суверенної рівності держав – це один із принципів, що входять до загальних принципів міжнародного права, суть якого полягає у наданні державам юридичної рівності, однакового правового статусу, незалежності у вирішенні внутрішніх питань, що випливають із безпосередньої суверенності даних держав.
Джерела:
1. Баймуратов М. О. Міжнародне публічне право. Х. : Одіссей 2008.
704 с.
2. Буткевич В. Г., Мицик В. В., Задорожній О. В. Міжнародне право.
Основи теорії: підручник. К.: Либідь. 2002. 608 с.
3. Кирилюк Н. Принцип суверенної рівності держав в період стародавнього світу та період середніх віків. Науково- практичний господарсько-правовий журнал. К. 2019. С. 240.
4. Декларація про принципи міжнародного права, яка стосується дружніх відносин та співробітництва між державами згідно зі Статутом ООН від 24.10.1970 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/
laws/show/995_569#Text.
5. Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва у Європі від 1.08.1975. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_055#Text.
6. Кирилюк Н. В. Особливості реалізації принципу суверенної рівності держав у сучасному міжнародному праві : дис. … канд.
юрид. наук : спец. 12.00.11 «Міжнародне право»; НАН України, Нац. ун-т «Одеська юридична академія». Одеса : 2014. 180 с.
7. Лукашук И. И. Международное право. Общая часть : учеб. для студентов юрид. фак. и вузов / И.И. Лукашук; Рос. акад. наук, Ин-т государства и права, Академ. правовой ун-т. – Изд. 3-е, перераб. и доп. – М. : Волтерс Клувер, 2005. 432 с.
Науковий керівник – к.ю.н., доцент Мануїлова К. В.
Подакова Тетяна Вікторівна
Національний університет «Одеська юридична академія»
ПРОБЛЕМАТИКА ІЄРАРХІЇ ДЖЕРЕЛ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА Серед джерел міжнародного права, перерахованих у статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН згадаються: а) загальні і спеціальні міжнародні конвенції (договори), б) міжнародні звичаї, в) загальні принципи права, в) судові рішення та доктрина за згодою сторін [2].
Деякі вчені, зокрема Фердрос А., вважають, що послідовність джерел, передбачена у цій статті є нормативно закріпленою ієрархією, однак на відміну від Статуту Постійної Палати Міжнародного Правосуддя 1919–1920 р., що є первісним переліком джерел, в тексті Статуту Міжнародного Суду ООН не зустрічається відповідних вказівок [6, с. 40–43].
Крім того у рішенні Міжнародного Суду ООН у справі Нікарагуа (1986) постановлено, що «…немає жодних підстав для твердження, що якщо звичаєве право складається з норм ідентичних до норм договірного права, тоді останнє «витісняє»
попереднє так, що звичаєве право перестає існувати»[3].
Також для підтвердження відсутності ієрархічності перерахованих джерел слід звернути увагу на незакінченість списку джерел. Зокрема не враховано, що деякі міжнародні організації – Всесвітня організація охорони здоров’я, Всесвітня метеорологічна організація, Міжнародна організація цивільної авіації можуть видавати рекомендації, резолюції та програмні цілі для окремих суб’єктів, що за відсутності інших норм набувають обов’язкового характеру. Такі норми складають окрему групу норм – м’яке право. Проте деякі з резолюцій – Декларація про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., та Гельсінський заключний акт 1975 р, фактично набули юридично обов’язкової сили.
Мінасян Н. М. та Ширер І. дотримувалися думки, що міжнародний договірний договір та міжнародний звичай є основними джерелами міжнародного права [4, с. 244–248]. Так, Найко Г. пише: «Однакова юридична сила договору і звичаю, у свою чергу, може розглядатися як універсальна норма міжнародного права, яка за своїм характером наближається до норм типу jus cogens» [5, с. 82–84]. Однак вони не мають однакової юридичної сили. Зокрема, стаття 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. зазначає, що «договір є нікчемним, якщо на момент укладення він суперечить імперативній нормі загального міжнародного права». В свою чергу, стаття 64 закріплює наступне: «Якщо виникає нова імперативна норма загального міжнародного права, то будь-який існуючий договір, який суперечить цій нормі, стає недійсним і припиняється» [1].
Крім того міжнародний договір містить ряд відмінностей від міжнародного звичаю: 1) договір містить чітку форму поведінки, а звичай – має стихійний характер; 2) правило поведінки за договором може виникнути після підписання згоди, звичай – протягом тривалого часу; 3) приєднання до договору виражає активну діяльність держави, звичай – пасивне дотримання;
4) договір може мати загальний і спеціальний характер, а звичай – діє виключно у певних ситуаціях.
Відсутність чіткої ієрархії призвела до виникнення розбіжностей щодо форми арбітражної угоди між Європейською конвенцією 1961 р. та Нью-Йоркською конвенцією 1958 p. у країнах, які є учасниками обох вказаних конвенцій. Така справа розглядалася судом ФРН, в який він вирішував питання норми якої конвенції слід застосовувати. Суд, керувався нормами Європейської конвенції, виходячи з того, що вона була укладена пізніше Нью-Йоркської.
Крім того, нормативно не врегульовано питання підпорядкування між імперативною нормою та нормою erga omnes, що згадується в Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН 1951 року про Застереження до Конвенції про запобігання і покарання злочину геноциду. У справі щодо Барселона Трекшн перші віднесені Судом до зобов’язань, що виникають між двома окремими державами, другі – до зобов’язань між державою і міжнародним співтовариством.
Норми, які регулюють зобов’язання erga omnes, діють по відношенню до міжнародного співтовариства в цілому, незалежно від того, чи зазнала держава безпосередньо негативних наслідків порушення таких зобов’язань – вона має право вимагати притягнення держави-порушника до міжнародно-правової відповідальності [7, с. 123–128]. Проте, erga omnes прямо не вказує на наявність більшої юридичної сили цього зобов’язання, порівняно з іншими.
Для забезпечення регулювання питань, що виникають при розгляді підпорядкування джерел права, Суд керується конкретними обставинами справи та власним переконанням щодо встановлення об’єктивної істини, як це було зроблено Міжнародним Судом ООН у справі про Континентальний шельф Північного моря.
Таким чином, відсутність правового регулювання була подолана шляхом судової інтерпретації. Цей спосіб неефективний у разі позасудового врегулювання спору та для країн романо- германської правової системи. Отже, відсутність чіткого врегулювання юридичної сили різних джерел міжнародного права потребує розгляду та впорядкування.
Джерела:
1. Віденська конвенція про право міжнародних договорів. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_118#Text.
2. Статут Організації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду від 26.06.1945. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/
995_010#Text.
3. Рішення Міжнародного Суду ООН «Нікарагуа проти Сполучених Штатів Америки» від 27.06.1986.
4. Щокін Ю. В. Проблема співвідношення міжнародно-правового звичаю і міжнародного договору як джерел міжнародного права.
Вісник Харківського національного ун-ту імені В. Н. Каразіна.
Серія «Право». 2018. № 841. C. 244–248.
5. Макєєва К. Ю. Міжнародно – правовий звичай як одна з форм регулювання взаємовідносин між суб’єктами. Управління розвитком. 2014. № 6. С.82–84.
6. Федченко А. Г. Окремі питання звичаю як джерела міжнародного права. Міжнародні читання з міжнародного права пам’яті професора П. Є. Казанського : матеріали четвертої міжнар. наук.
конф. (м. Одеса, 8–9 лист. 2013 р.) / відп. за випуск к.ю.н., доц.
М. І. Пашковський; Національний університет «Одеська юридична академія». Одеса : Фенікс, 2013. С. 40–43.
7. Нігреєва О. О. Міжнародна звичаєва правотворчість: окремі аспекти. Актуальні проблеми держави і права. 2014. Вип. 74.
С. 123–128.
Науковий керівник – к.ю.н., доцент Бєлогубова О. О.
Пушня Віолета Олександрівна
Київський національний торговельно-економічний університет ПОРУШЕННЯ ПРИНЦИПУ СУВЕРЕННОЇ РІВНОСТІ ДЕРЖАВ
РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ ПРОТИ УКРАЇНИ
Міжнародне право завжди було фундаментом для розвитку всього світу. Його принципи регулюють взаємовідносини між державами та слугують основним фактором, який створює систему міжнародного порядку. Вони забезпечують обов’язковість виконання положень договорів, вирішують мирним чином
