МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
РАДІОЕЛЕКТРОНІКИ
МАТЕРІАЛИ 23-го МІЖНАРОДНОГО МОЛОДІЖНОГО ФОРУМУ
«РАДІОЕЛЕКТРОНІКА ТА МОЛОДЬ У ХХІ СТОЛІТТІ»
16–18 квітня 2019 р.
Том 11
КОНФЕРЕНЦІЯ
«УКРАЇНА В ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОМУ ТА МОВНОМУ ПРОСТОРІ»
2019
23-й Міжнародний молодіжний форум «Радіоелектроніка та молодь у ХХІ столітті». Зб. матеріалів форуму. Т. 11. – Харків: ХНУРЕ, 2019. –113 с.
До збірника внесені матеріали 23-го Міжнародного молодіжного форуму «Радіоелектроніка та молодь у ХХІ столітті».
Видання підготовлено кафедрою українознавства Харківського національного університету радіоелектроніки
61166, Україна, Харків, просп. Науки, 14 тел./факс: (057) 7021397
E-mail: [email protected]
© Харківський
національний університет
радіоелектроніки (ХНУРЕ), 2019
Програмний комітет конференції
Циганенко В.Л. доцент, завідувач кафедри українознавства ХНУРЕ.
Явтушенко В.М. декан факультету навчання іноземних громадян, доцент кафедри українознавства ХНУРЕ,
Морозова Л.Ю. доцент, заступник декана ФНІГ ХНУРЕ.
Сергієва А.В. заступник декана факультету навчання іноземних громадян, старший викладач кафедри українознавства ХНУРЕ.
Секція 1
УКРАЇНСЬКА МОВА
ВІД ДАВНИНИ ДО СУЧАСНОСТІ
ФЕНОМЕН ЗАБУТТЯ Борисенко Л. А.
Науковий керівник – канд. філол. наук, ст. викладач Гарбар М. А.
Харківський національний університет радіоелектроніки
(61166, Харків, пр. Науки, 14, каф. українознавства, тел. (057)702-14-65) e-mail: [email protected]
Ukrainian literature has a great social and political significance.
The 20th century was hard for Ukraine, when writers were forced to emigrate because of the repression of the Soviet Union. They continued to be patriots of their country and write Ukrainian language stories. One of them is Yevhen Malanyuk, who made a great contribution to the development of Ukrainian literature. It is very important to know the history of your country, its struggle for freedom and happy life, so the topic about writer-emigrants is relevant so much.
Український критик та літературознавець М. Слабошпицький зазначає, що українську літературу слід розглядати в історико- літературному контексті [3]. Звернемося до творчості одного з українських поетів першої половини ХХ століття Євгена Маланюка. Здавалося б, поезія і проза Є. Маланюка має і належну оцінку, і всебічний аналіз, проведений вітчизняними та зарубіжними літературознавцями, але вивчення творчості поета залишається актуальним і досі. Це зумовлено, насамперед, тим, що багато творів Є. Маланюка не було опубліковано на батьківщині письменника.
За часів Жовтневого перевороту поети, що залишилися в радянській державі, стали відомі як українські радянські поети (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, М. Бажан та інші). За словами М. Слабошпицького, їм майже під дулом пістолета прийшлося виконувати соціальне замовлення партії, оспівуючи колективізацію та індустріалізацію. Тим часом поезія Євгена Маланюка в «червоній» Україні майже зникла. Твори, які встигли побачити світ, було знищено або зачинено в спецфондах. Радянською пропагандою для нападів було обрано декілька імен, зокрема і ім’я Євгена Маланюка [3, с.87]. Прізвище українського митця-патріота було внесено червоною контррозвідкою до списку антирадянських діячів із числа українських емігрантів, котрі підлягають негайній депортації або фізичному знищенню.
Змушений знаходитися за межами Батьківщини, Євген Маланюк намагався зрозуміти причини поразки Української Народної Республіки.
Ці роздуми знаходили відображення у поетичних рядках, які вирізнялися дивним поєднання щемливості, жалю і водночас жорсткості. Поет завжди переймався долею Батьківщини. В одному з листів до Н. Лівицької- Холодної він писав: «На Україні голод… На Херсонщині доїдають яшний
хліб… На східних окраїнах степу вже їдять лободу» [2, с. 313]. Страшні часи голоду та репресій були відображені у вірші «Вислід».
Після тривалого перебування у таборах для переміщених осіб Євген Маланюк у 1949 році відплив до Америки, де прожив до самої смерті. З часом він зміг влаштуватися за фахом на інженерну посаду, на якій працював до літнього віку. Але в той самий час Маланюк не зупиняв свої роботи на ланах прози та поезії. Слід відмітити, що Євген Маланюк ніколи не жалкував про свій вибір, ніколи не зраджував собі та своїм патріотичним ідеям, незважаючи на життєві складнощі. В еміграції було видано декілька збірок віршів – «Влада», «П’ята симфонія», «Серпень».
Крім того, упорядковано два томи літературознавчих, культурологічних статей та нарисів. Це видання мало назву «Книга спостережень», а статті були присвячені митцям-емігрантам, класичній літературі, письменникам України радянських часів. Епіграфом до «Книги спостережень»
Є. Маланюк узяв слова українського мислителя В’ячеслава Липинського:
«...Україна не твориться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованим ідейним поривом...Тільки великим хрестовим походом Духу на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії можна створити Україну». Сьогодні ці пророчі слова звернені до кожного з нас. Бо, як сказав Євген Маланюк в одній із доповідей, щоб повстала держава, мусить перш за все існувати ідея цього повстання... Ідеї виростають й мужніють на ґрунті національної культури...Дійсними творцями життя є мислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є митці і, насамперед, – поети [1, c. 65].
Протягом тривалого періоду Євген Маланюк був відомий у Польщі, Німеччині, Канаді, США, там, де його твори друкували. До рідної України творчість поета повернулася лише після його смерті. Постать Євгена Маланюка вагома й непересічна. З поета-емігранта він перетворився на класика української літератури ХХ століття. Його творчість та життєвий шлях є предметом для дослідження, про що свідчать численні праці літературознавців. А весь спадок поета можна описати його словами:
Мій ярий крик, мій біль тужавий Випалюючі ржу і гріх,
Ввійде у складники держави, Як криця й камінь слів моїх.
Література
1.Волочай М. Загадка довгого мовчання. / М. П. Волочай. // Проблеми сучасної філології: лінгвістика, літературознавство, лінгводидактика: Збірник наукових праць. Полтава: Освіта, 2008. С. 62–66.
2. Маланюк Є. Невичерпальність. Поезії, статті. / Упоряд., передмов.та приміт. Л.В.Куценка. К., 2001. 318 с.
3. Слабошпицький М. 25 поетів української діаспори / М. Слабошпицький. К., 2006. 728 с.
ДІЛОВА ТЕЛЕФОННА РОЗМОВА Бугаєвський М. С., Некрасова А. О.
Наук. керівник – к.п.н., доц. каф. українознавства Бугаєвська Ю. В.
Харківський національний автомобільно-дорожній університет (61002, Харків, вул. Я. Мудрого (Петровського), 25,
кафедра українознавства, тел.: (050)081-68-08) Е-mail: [email protected]
One of the varieties of business communication is a telephone conversation. It expands, accelerates business contacts, provides the opportunity to promptly transmit or accept a message. The choice of linguistic tools for a telephone conversation depends on who, who, where, to whom and for what purpose the caller. Conditional telephone conversation can be divided into official and private. Each of them requires appropriate etiquette.
Взагалі етикет – це установлені норми поведінки і правила ввічливості в якому-небудь товаристві. Важливим аспектом ділового спілкування є етика мовлення, тобто конкретно-історична система мовних засобів відповідно до форми моральної свідомості і поведінки людини.
Одним із різновидів ділового спілкування є телефонна розмова. Вона розширює, прискорює ділові контакти, дає можливість оперативно передати чи прийняти певне повідомлення [2].
У телефонній розмові беруть участь двоє співрозмовників: той, хто телефонує, і той, хто приймає інформацію. Може бути й третя особа – посередник, який з’єднує співрозмовників. Тут особливо важливими є слова ввічливості: вибачте, будь-ласка, дякую.
Вибір мовних засобів для телефонної розмови залежить від того, хто, куди, кому і з якою метою телефонує. Умовно телефонну розмову можна поділити на офіційну і приватну. Кожна з них вимагає відповідного етикету.
Телефонна розмова, як правило, починається з привітання. Не слід запитувати: з ким я говорю? Якщо розмовляє не той, з ким ви хочете поговорити, необхідно попросити викликати потрібну людину. Робити це слід коректно, ввічливо. Розмова телефоном має бути спокійною, розбірливою, чемною, лаконічною. Тому треба заздалегідь її продумати.
Також важливим є вміння слухати співрозмовника. Вихована людина не буде перебивати співрозмовника чи виправляти [1].
За етикетом завершує телефонну розмову як у діловому, так і в приватному спілкуванні, її ініціатор. Завершуючи телефонну розмову, обов’язково треба попрощатися.
Службова телефонна розмова складається з таких етапів:
1) налагодження контакту; 2) викладення сутності справи
інформації); 3) закінчення розмови.
Телефонна розмова – один із різновидів усного мовлення, що характеризується специфічними ознаками:
співрозмовники не бачать одне одного й не можуть скористатися невербальними засобами спілкування, тобто через відсутність візуального контакту передати інформацію за допомогою міміки, жестів, відповідного виразу обличчя;
певна обмеженість у часі (телефонна розмова не може бути надто тривалою), а також наявність технічних перешкод (втручання сторонніх абонентів, погана чутність тощо) зумовлюють деякі особливості поведінки у телефонному спілкуванні.
Щоб зосередити увагу співрозмовника на повідомленні, радять під час телефонної розмови застосовувати такі засоби:
використовувати час від часу несподівану та невідому для нього інформацію;
провокувати заперечення слухача на зміст повідомлення, дещо перебільшувати значимість проблем, апелювати до авторитетів;
прогнозувати можливі наслідки, щоб підкреслити необхідність привернення уваги до питання, яке розглядається;
доцільно вносити елементи гумору до повідомлень, використовувати несподівані образні формулювання [3].
Державні службовці нерідко спілкуються телефоном: або самі телефонують, або відповідають на телефонні дзвінки. Телефонна розмова відрізняється від власне розмови тим, що співрозмовники частіше за все не бачать один одного (за винятком відеотелефонів). Важливим є доцільне використання вербальних засобів спілкування, темпу мовлення, тембру голосу, інтонації.
Під час телефонної розмови реалізуються всі три процеси ділового спілкування: сприйняття й оцінка співрозмовниками один одного; обмін інформацією, причому будь-яка телефонна розмова має бути максимально насиченою інформацією; організація взаємодії.
Лише взявши за основу процес спілкування й постійного навчання, можна сформувати не тільки пізнавальні дії, а й систему стосунків, спілкування в цілому, мовну культуру молодого фахівця будь-якої галузі.
Література
1. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990.
2. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. Львів, 2001.
3. Професійна лексика. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
http://uk.wikipedia.org/wiki.
4. Шеломенцев В. М. Етикет і сучасна культура спілкування. К., 2003.
ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Важинський Б. В.
Науковий керівник – канд. пед. наук, доц. Кузьміна Л. В.
Харківський національний університет радіоелектроніки
(61166, Харків, пр. Науки, 14, каф. українознавства, тел. (057)702-14-65) E-mail: [email protected]
This article is aimed to reveal some peculiarities of the Ukrainian Language (its structure, nature, history); how Ukrainian language was formed;
why it hasn’t come out of fashion for the previous 450 years; who and when became «the architects» of such melodious language.
Українська мова належить до слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї. У деяких країнах Європи має статус регіональної. Історично вона була також офіційною мовою Кубанської Народної Республіки, України, прикордонних до неї територій сусідніх країн, де з давніх часів живуть українці, а також у країнах, де в свій час оселилася чисельна українська діаспора [2].
Мета роботи – розкрити етапи розвитку й особливості становлення української мови.
Існують різні концепції історичного розвитку української мови [3, с. 17]. Основними є такі:
1) концепція мовознавця, академіка Ю. Шевельова: українська безпосередньо відокремилася з праслов’янської мови. Після розпаду праслов’янської мови у східних слав’ян сформувалося п’ять діалектів, два з них – києво-поліський та галицько-подільський – утворили українську мову;
2) концепція російського вченого О. Шахматова: українська мова виникла внаслідок розпаду давньоруської мови (яка, у свою чергу, виникла з праслов’янської мови) приблизно одночасно з білоруською та російською мовами [3, с. 18–19].
Попри це українська мова суттєво відрізняється від інших «руських мов» різноманітними фонетичними явищами та лексикою. Тому сучасні дослідники, критикуючи теорію О. Шахматова, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов’янської мови без проміжних ланок.
Визначальним у розвитку мови є 1569 р., коли відбувається просування народних діалектів в клерикальну літературу. За словами І. Франка, у цей час починаються спроби створення літературної мови на основі церковної.
Наприкінці XVI ст. з’являється граматика, у якій намагаються створити норми староукраїнської мови [1, с. 10]. У XVII–XVIII ст. народне мовлення має значний вплив на літературну мову, особливо в інтермедіях,
мовою в стилі «бурлеск», заснованому на народній розмовній мові та фольклорі, є І. Котляревський.
У лінгвістичному плані ближче до кодифікації літературної мови підійшов І. Некрашевич, який намагався уніфікувати літературні норми на основі північних діалектів.
Т. Шевченко остаточно закріпив розмовну мову за основу літературної. Він синтезував у своїй творчості виразні елементи з багатьох джерел: живе народне мовлення, український фольклор, старовинні літературні традиції, біблійні сюжети, запозичення тощо. Нова українська мова нарешті переросла бурлескні традиції і зарекомендувала себе як повноцінна літературна мова.
Значний внесок у розвиток української мови, зробили кращі представники української літератури: М. Вовчок, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, Л. Українка, М. Коцюбинський та ін.
Українська мова має риси, які наближають її до інших слов’янських мов, але має і такі, що відрізняють її від них: відсутність «акання», збереження м’якості закінчень, кличний відмінок і наявність давніх форм іменників середнього роду.
Сьогодні українська отримала своє особливе місце серед інших мов.
Загальна кількість людей у сучасному світі, що розмовляють українською, за різними оцінками від 36 до 45 млн.
Попри складні умови тривалих періодів бездержавності української нації та її територіальної роз’єднаності, українська мова зберегла свою основу. Вона досягла високого рівня розвитку в її літературній формі. Нею створено багату оригінальну літературу, перекладено найвидатніші твори світового письменства.
Література
1. Мацько Л. І., Мацько О. М., Сидоренко О. М. Українська мова:
підручник. Вид. 2-е, Київ: Либідь, 1998. 416 с.
2. Українська мова: Енциклопедія. Київ: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2000. 752 с. URL: http://litopys.org.ua/ukrmova/um.htm (дата звернення: 23.02.2019).
3. Крижанівська О. І. Історія української мови. Історична фонетика.
Історична граматика: навч. посіб. для студ. ВНЗ. Київ: Академія, 2010.
248 c.
СТАНОВЛЕННЯ ТА ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Воропаєва К. А.
Науковий керівник – ст. викл. Сергієва А. В.
Харківський національний університет радіоелектроніки
(61166, Харків, пр. Науки, 14, каф. українознавства, тел. (057) 702-14-98) E-mail: [email protected]
Modern Ukrainian language has been formed for many centuries and has its stages of development, from the second century BC to our time. language, common in south-eastern Europe, belongs to the Slavic group of the Indo- European language family.
Мета нашої роботи виділити основні етапи розвитку української мови, починаючи з давніх часів і до сьогодення. На нашу думку ця тема актуальна, бо велика кількість українців зовсім не знає історію власної мови.
Українська мова є продуктом тривалого розвитку. У її історії виділяємо п’ять періодів. На різних етапах мову наших предків називають різними іменами.
1. Спільнослов’янська мова (III тис. до н.е. – VI ст. н.е.). Це наукова назва. Наші предки у ті часи користувалися племенними назвами.
2. Давньоруська мова. Становлення усної форми (VII – IX ст.).
3. Давньоруська мова (X – перша пол. XIII ст.).
4. Староукраїнська мова. Відбувається оформлення діалектів (ІІ пол.
XIII – XVIII ст.).
5. Нова українська мова (XIX – XXI ст.).
Найважливіші фонетичні, граматичні та лексичні особливості української мови почали зароджуватись й розвиватись ще з ХІІ ст.; у XIV–
XVI ст. у своїй фонетичній системі, граматичній будові й словниковому складі вона вже сформувалася як окрема східнослов’янська мова – мова української нації, українська національна мова. Цей факт відображає офіційно-науковий погляд на походження української мови.
Офіційність і загальноприйнятість цього твердження не випадкова.
Початок української мови пов’язується з кінцем ХІІ століття, коли відбувається відокремлення північно-східної Русі від південної.
Проте чимало авторитетних вчених (Ф. Міклошич, А Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська мова виникла значно раніше XIV ст. і бере свій початок із спільнослов’янської мови. Академік А. Кримський писав, що українська мова уже в ХІ ст. існувала «як цілком рельєфна, певно означена, яскраво- індивідуальна одиниця».
Треба, зрештою, пам’ятати й про те, що відносно IX ст. будь-які філологічні міркування не носять характеру безперечної точності,
бо ж писемних даних од IX ст. ми не маємо. Східно-слов’янські пам’ятки, що дозволяють аналізувати мову, зʼявляються лише в XI ст.
На межі століть – коло 1900 р. – поділені між трьома державами:
Росією, Австрією та Угорщиною (з яких дві останні були обʼєднані в Австро-Угорщину) українці підлягали трьом різним законодавствам.
Кожна система цілком інакше окреслювала права й обмеження їхньої мови у громадському житті. Урядові обмеження безпосередньо стосувалися української мови в літературі, науці та прилюдних виступах. Навіть приватна балачка українською мовою часто сприймалася як доказ низького суспільного становища.
Але після занепаду, настає період українізації. Якщо брати за основу офіційні документи, декрети й резолюції, то зародки українізації можна простежити від 1923 р., як дехто й робить, чи навіть від 1920. Однак, як низка практичних заходів, запроваджуваних послідовно й наполегливо, ця політика простежується щойно з 1925 р. Має рацію Попов, коли говорить:
«Широка робота партії в галузі українізації розгорнулася... десь за літа 1925 року». Цей період позначився впровадженням елементів української мови та української культури в різних сферах суспільного життя.
Нова українська літературна мова починається з «Енеїди»
І.П.Котляревського, три частини якої побачили світ у 1798 році.
Зачинателями цієї мови були І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський. Основоположником нової української літературної мови є Т. Шевченко. Її збагатили протягом XIX – XX ст. Панас Мирний, Михайло Старицький, Леся Українка та сотні інших письменників зі всіх українських земель. Її витворили не лише майстри художнього слова – письменники, а й науковці різних галузей знань, публіцисти й педагоги.
Сучасна українська мова крім писемної форми, має й усну форму, яка не відрізняється від писемної ні фонетикою, ні граматичною будовою, але має дещо відмінні засоби комунікації.
Отже, мова – це один з найважливіших засобів комунікації. Історія нашої радної, української мови почалась ще до нашої ери, але тільки від нас залежить якою вона буде сьогодні.
Література
1. Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії укр. мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини ХІ-ХIII вв. К., 1924; КІУЛМ, т. 1-2. К., 1958-61.
2. Шевельов Ю. Укр. мова в першій пол. двадцятого століття (1900 — 1941). Стан і статус. Мюнхен, 1987.
3. https://ukrreferat.com/chapters/movoznavstvo/istoriya-stanovlennya-ta- rozvitku-ukrainskoi-movi-referat.html.
4. https://vuzme.pp.ua/115-osnovn-etapi-rozvitku-ukraiinskoii-movi.html.
ДАВНІ УЯВЛЕННЯ СЛОВ’ЯН ПРО СКАРБИ Вракіна К. П.
Науковий керівник – канд. пед. наук, доц. Кузьміна Л. В.
Харківський національний університет радіоелектроніки (61166, Харків, пр. Науки, 14, каф. українознавства, тел. (057)702-14-65)
E-mail: [email protected]
The author explores the idea of people about treasures, studies the texts of ancient legends and retellings. The work gives examples how Ukrainians imagine treasures in the similitude of animals, birds, fantastic creatures.
Українські легенди й перекази відтворюють прадавній світогляд наших предків, їх уявлення про навколишній світ, життя, побут, у нах відзеркалювалися бажання людей. До нас дійшли записи фольклористів середини ХІХ – початку ХХ ст., у яких постає світ бажань, мрій і прагнень слов’ян, повір’я й прикмети, пов’язані із дохристиянським світоглядом.
Вони розглядаються вченими як основна картина світу людини. На жаль, ці тексти ще й до сьогодні не вивчені в повному обсязі. У цьому ми й вбачаємо актуальність питання.
Мета роботи – дослідити, як у фольклорних текстах відтворено уявлення слов’ян про скарби.
Художнє та пізнавальне значення народних легенд і переказів визнавали М. Драгоманов, В. Гнатюк, І. Франко, О. Дей. Зібраний ними фольклорний матеріал допомагає осмислити цей пласт народної творчості.
Серед праць кінця ХІХ ст. найбільш вагомими є роботи М. Костомарова, М. Драгоманова, Б. Грінченка, І. Нечуй-Левицького, П. Чубинського та ін., у яких досліджено світогляд давніх слов’ян у кінці ХІХ ст.
Одним із основоположних уявлень у наївній картині світу людини було «бажання добробуту, багатства» [1, с. 100]. Доказом цьому є повір’я, легенди та перекази слов’ян, що своїм корінням сягають у первісний світогляд наших пращурів. Світ бажань людини відображає основні загальнолюдські мрії, що в казках, легендах та переказах здійснюються різними способами, часто фантастичними. Мірилом достатку в усі часи були гроші, які теж можуть з’являтися чудодійним шляхом. Чим більше матеріальних статків має людина, тим більше їх потребує для щастя: «Той, хто знайде щастя, ніколи більше не буде спокійним, бо потребуватиме дедалі більше скарбів» [1, с. 104].
Отже, скарб у житті людини вже з давніх часів мав велике значення.
В оповідях про скарби знаходимо інформацію про те, що охоронці скарбів були різними: по-перше, це тварини-охоронці, по-друге, скарб міг являться в образі певної тварини, птаха чи людини; по-третє, скарб асоціювався з перевтіленою людиною або іншою істотою.
Так, скарби ховали в шкурах «заложних» тварин або їх головах, «у
шкурах тварин, зокрема коней, биків, корів, кіз та козлів, баранів, ведмедів, у міфологічних легендах підтверджує зв’язок «з фігуруванням у них тварин» [2, с. 534]. Я. Новицьким записані в запорізькому краї легенди й перекази про «клад, що являється у вигляді козеняти» [3, с. 326],
«червоного коня» [30, с. 326], «білого коня» [3, с. 327], «сірого вовка, який не дався через лихослів’я» [3, с. 328], «сивої свині» [3, с. 328], «білої гуски» [3, с. 328], «вогненого вершника» [3, с. 349], «у вигляді свічки» [3, с. 331].
Дослідник В. Дашкевич зазначає, що «серед інших перешкод до здобуття скарбу виникали й такі: на могилі з скарбом або коло неї з’являвся кінь, що розганяв людей; вовки, що вили або без шуму клацали зубами; ведмідь, що інколи ще й реве; квочка, що лізе в очі; козеня, що скаче на шию; подекуди зазначається, що скарби стережуть леви» [2, с. 532]. Фольклористи Г. Булашев, В. Войтович, П. Іванов, М. Маркевич та ін. наголошують, що нечиста сила, у володіння якої переходить скарб, буває у вигляді коня, вовка, ведмедя, кота, козла, собаки, півня. В. Войтович зазначає, що нечистий, який «скарби стереже у вигляді подоби людини, зветься скарбник або лукавий» [4, с. 479].
У фольклорних записах Б. Грінченка, В. Гнатюка, П. Іванова, В. Дашкевича, В. Милорадовича скарби являються їх шукачам у вигляді
«старого сивого діда», «старої баби», «дівчини, що плаче», «в образі невидимки або Долі». Зазначимо, що мотив перевтілення типовий і для інших тематичних груп демонологічної прози (наприклад, про відьом, вовкуланів, свійських тварин). У легендах з міфологічною основою поряд із скарбами – нечиста сила, яку народна традиція змальовує в людському образі з різними тілесними аномаліями. Вона «може мати різні форми:
часто нечисті, перекидаються жінкою, вівцею, цапом, півнем, крім собаки, бо її чорти не люблять» [6, с. 183].
Таким чином, тексти давніх легенд та переказів про скарби, записані в другій половині XIX ст. та на початку XX ст., доводять, що наші пращури свою мрію бути щасливими та багатими пов’язували зі скарбами.
Ці фольклорні твори, з одного боку, сягали своїм корінням у прадавній світогляд слов’ян, пов’язувалися із «заложними» тваринами, які ставали охоронцями скарбів, або іншими образами, що перешкоджали людині досягти бажаного скарбу.
Література
1. Мушкетик Л. Г. Світ людських бажань у народній казці Українських Карпат // Народна творчість та етнографія. 2010. №1. С. 100−109.
2. Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. Київ, 1992. 637 с.
3. Народна пам’ять про козацтво. Запоріжжя, 1991. 239 с.
4. Войтович В. М. Українська міфологія. Київ, 2002. 663 с.
5. Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. Київ, 1995.
ДОСЛІДЖЕННЯ ВЕРЛІБРІВ МИКОЛИ ТЮТЮННИКА ЯК ФОРМИ СУЧАСНОГО ВІРША
Гладка М. І.
викладач української мови та літератури
Первомайського індустріально-педагогічного коледжу
(93009, Луганська обл., м.Рубіжне, вул. Померанчука, 28, тел. 0953491210) Email: [email protected]
Науковий керівник – канд. тех. наук Макогон О. А.
Військовий інститут танкових військ Національного технічного інституту «Харківський політехнічний інститут»
(61098, Харків, Полтавський Шлях, 192, тел. (050)274-97-18) Е-mail: [email protected]
The subject matterof the report is the study of the free verse features by M. Tutiunnik and the systematization of verliberus forms in the poetic work of the writer. The evolution of a free poem can be traced throughout the author's creative path and studied in the context of the cultural era he was created.
Верлібр, як специфічний спосіб поетичного висловлення думки, має довгу історію й приваблює увагу митців і вчених. У сучасній поезії України вільний вірш посідає одне з чільних місць. Не всі верлібри є творами однакової художньої цінності, та й діапазон їх оцінок широкий – від тенденційної критики до беззастережного захоплення. Зовнішня простота цієї віршової форми має великою мірою дисциплінувати творче мислення поета, адже надзавдання верлібру – глибина думки в лаконічному вислові. До сьогодні вільні вірші Миколи Тютюнника не ставали об’єктом віршознавчих студій, що обумовлює актуальність дослідження. Доповідь присвячена аналізу збірки М. Г. Тютюнника
«Стежина в один слід», цикл «Політ безпілотника» в контексті розвитку творчого доробку поета, виділити їх ідейно-естетичні особливості, жанрові модифікації, інтертекстуальні зрізи. Поетичний доробок митця розглядається як цілісна структура, в якій послідовно вибудовується модель світу.
Доповідь присвячена дослідженням особливостей вільного вірша М. Г. Тютюнника та систематизація форм верлібру в поетичному доробку письменника. Еволюція вільного вірша простежується упродовж усього творчого шляху автора і досліджена в контексті культурної доби, в яку йому випало творити. Для реалізації зазначеної мети передбачено вирішити такі завдання: встановити місце М. Г. Тютюнника в літературному процесі; визначити особливості розвитку стильової манери М. Г. Тютюнника; охарактеризувати ідейно-світоглядні домінанти творчості поета; простежити риси новаторства у збірках «Стежина в один слід», цикл «Політ безпілотника»; окреслити естетичні особливості збірок
завдань використані порівняльний, описово-аналітичний метод, а також метод комплексного текстуального аналізу.
У циклі «Політ безпілотника» поет знову використав форму вільного вірша, і показав своє досконале уміння в такому віршуванні. І для цих верлібрових творів характерні ритмічна вивільненість, різноманітне інтонаційне варіювання, складна система ритмічних закінчень, взаємозв’язок і взаємозалежність метрико-ритмічних рядків між собою, органічною і чесною є форма вірша письменника, котрий безпосередньо, як очевидець, відчув атмосферу сьогоденної війни.
Різноманітні за своїм змістом та ідейною спрямованістю вірші автора торкаються важливих проблем нашого часу: переймається загальнолюдськими проблемами любові та ненависті, добра і зла, життя й смерті. Кожен твір у циклі – самобутнє одкровення поета, який проникає у глибини людської психології, бо тільки там можна знайти відповіді на важливі запитання людського життя.
Вірші зі збірок підтверджують, що Микола Григорович відокремлює верлібр як жанр. Можна сказати, що верлібри М. Г. Тютюнника спростовують тезу недругів жанру про безформність верлібру – мовляв, це лише посічена на рядки проза. Верлібри поета майже завжди розбиті на строфи, кожна строфа містить завершену думку, строфи можуть перебувати між собою у відношенні елементів паралелізму або ґрадації.
Твори нашого земляка – часто ліричні, дуже образні, легко читаються.
Вони іноді схожі на притчі. Іноді – на афоризми. Але завжди мелодійні, поетичні, трохи сумні. При цьому всю поезію Тютюнника відрізняє особлива фольклорність, природність, а також жива мова. Поетична мова майстра слова – це живе природне явище, яке поет використовує для створення своєї власної системи слова. А образна система твору настільки яскрава, оригінальна, що читач забуває про стереотипи необхідності рими.
Верлібри М. Г. Тютюнника є явищем, у межах якого співіснують філософсько-світоглядні категорії, реалії навколишнього світу, абстракції, психологічні стани.
Література:
1. Бунчук Б. И. Свободный стих в украинской поэзии: Автореф.дис.
канд. филол. наук: 10.01.03 / КГПИ. К., 1981. 20 с.
2. Костенко Н. В. Українське віршування XX століття. К.: Вш, 1993.
232 с.
3. Тютюнник М. Г. Моя Менжинка. Луганськ.: Світлиця, 2006. 300 с.
4. Тютюнник М. Г. Трохи історії. Луганськ.: Світлиця, 2006. 204 с.
5. Тютюнник М. Г. Перший кілочок. Луганськ.: Світлиця, 2006. 198 с.
РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ У XVII-XVIII СТОЛІТТІ Горбовцова І. В.
Науковий керівник –канд. філос. наук, доц. Коваленко Е. А.
Харківський національний університет радіоелектроніки
(61166, Харків, пр. Науки, 14, каф. українознавства, тел. (057)702-14-65) e-mail: [email protected]
This paper highlights the variants of the origin of the Ukrainian language.
The author makes an attempt to investigate the question of establishing the time of occurrence of Ukrainian language. To trance the main periods of its development.
Тяжка доля судилася українській мові. Різні випробування довелося їй пережити. Вона мала десь загубитися, піти в небуття. різні держави, у складі яких перебувала Україна впродовж своєї історії, пророкували українській мові близьку кончину, вводили її у свої мовні простори, тим самим стираючи національну самобутність української культури. Але при всьому тому українська мова не тільки залишилась та збагатилась, а й стала однією з провідних мов у світі.
У даній роботі ставимо за мету дослідити питання розвитку української мови у XVII–XVIII столітті. У XVII–ХVIII ст. формування української мови відбувалася у складних суспільно-політичних умовах. У цю добу внаслідок історичних і геополітичних подій склалася своєрідна мовна криза, коли функції національної мови в Україні виконували одночасно чотири мови – церковнослов’янська, давньоукраїнська, латинська та польська, кожна з яких мала свою чітко окреслену сферу застосування, виконуючи комунікативний зв’язок між певними соціально- культурними прошарками.
Митрополит Петро Могила, характеризуючи тогочасну мовну ситуацію, стверджував, що володіння грецькою і церковнослов’янською потрібно Руси-Україні для релігійних цілей, натомість для політичної діяльності їй необхідні знання не тільки польської мови (оскільки на той час Україна входила до складу Речі Посполитої), але безпосередньо української, яка була головним культурним чинником для різних верств українського народу [2]. До пам’яток письменства цього періоду належить ділова документація, літературні твори( в тому числі написані народною мовою), релігійно-проповідницька проза тощо.
Письменники- полемісти , намагаючись писати народною мовою, не завжди могли обійтися без книжних слов’янських виразів та фразеології, а ті, що хотіли писати церковнослов’янською не завжди досконало володіли нею. Отже, відбувається прогресивна трансформація народної мови в сучасну літературну.
У Києві на початку XVII cт. виник другий культурний осередок , який
домагався, щоб у цьому навчальному закладі суворо дотримувалися орфографії старослов’янської мови.
У 1619 р. вийшла друком книга Мелетія Смотрицького «Граматики словенския правилное синтагма». Як вказують мовознавці, ця граматика була не стільки слов’янською чи церковнослов’янською, скільки близькою до спільних властивостей руських діалектів. Не завжди знаючи, як вимовлялися звуки у слов’янській мові, Мелетій Смотрицький передавав їх по-руськи. Проте, це була перша граматика, якою користувалися в Україні тривалий час. Склалася ситуація, коли писали по-старослов’янському, а читали (вимовляли) по-руськи, тобто народною українською мовою.
Українською книжною або близькою до народної мови писали видатні культурні діячі у XVII–XVIII cт. Семен Климовський, Лазар Баранович, Кулик, Онуфрій, Климентій Зіновіїв, Захар Дзюбаревич, Іван Паніковський, Стефан Петрушевич та інші. Деякі з них писали не тільки українською, а й польською мовою. Було багато українських поетів, які залишилися для нас невідомими. Вони в своїх творах співчували народові, поневоленому іноземними панами, і писали народною українською мовою. Тогочасні «світські пісні» створювалися за зразками народних пісень, з яких пізніше постали українські романси.
Певну роль в утвердженні народної української мови відіграла також творчість мандрівних дяків – недовчених спудеїв, які залишивши навчання, заробляли на прожиття літературно-театральними виставами.
Іноді вони створювали високі зразки поезії, яка була названа
«нищинською» за те, що об’ктом їхнього зображення були «нищі школьні»
(школярі, що вдавалися до старцювання). Ця поезія часто відзначалася жартівливим бурлескним тоном, який поєднувався з «високим» стилем біблійних сюжетів. Блискучі зразки «нищинської» поезії залишив подільський мандрівник дяк Петро Попович-Гученський.
Українська мова, незважаючи на всілякі заборони, продовжувала розвиватися, завдяки народної творчості, згодом письменницькій діяльності, яка надавала їй високого рівня досконалості. Досягнення української мови визнали в усьому світі. Нині українське слово відродилося в усій силі, могутності, чарівності, науковій та державній мудрості. Українська мова не тільки вистояла, зберігши свою неповторність, притаманні їй особливості, коріння яких сягають глибокої давнини, а й дістала в сучасному світі схвальне визнання за красу і точність.
Література
1. Лозко Г. Етнологія України. Київ.: АртЕК,2001. 304 с.
2. Степаненко М. Рідне українське слово. Полтава.: Полтава, 2005.
390 с.
3. Ткач Ф. Є. До характеристики словникового складу мови українських ділових документів XVII ст. Одеса, 1962. Т. 152., Вип. 15. С. 112–133.
СУБСТИТУЦІЇ ЗВУКА [Ф]
У ЗАХІДНОПОЛІСЬКИХ ФОЛЬКЛОРНИХ ТЕКСТАХ Грицевич Ю. В.
Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки (43025, Луцьк, вул. Винниченка, 30-а кафедра історії та культури
української мови, тел. (0332)248367) е-mail: [email protected]
Thesis, drawing on the recent dialectological studies and the materials of the folklore texts, provide a detailed analysis of the substitutions of the sound [f] in Western-Polissian dialect of the Ukrainian language. The key findings of this study confirm the hypothesis about heuristic value of folklore records as a case study of the dialectal speech peculiarities.
Фольклорні тексти Західного Полісся, розглянуті крізь призму діалектної інформації, яку вони зберігають, вважаємо цінним та надійним джерелом для лінгвістичного опису різних рівнів говіркового мовлення. Мета дослідження – проаналізувати засвідчені в записах фольклору субституції звука [ф].
У західнополіських фольклорних текстах реалізація звука [ф]
представлена субститутивним рядом: [х]: над Віхліємом [9, с. 86], шахран [8, с. 319], хранцузькі [6, с. 301], кохта [13, с. 503], ту́хл’і [4, с. 89], кухра [14, с. 110], (пор. нім. Kóffer «чемодан, скриня» [7, т. 3, с. 164]), за картохління, картохлі, картохель [16, с. 81], (пор. нвн.
Kartóffel [7, т. 2, с. 397]), пор.: «Ой у городи шахран, шахран, стоїть Іванко, як пан, як пан» [8, с. 319], «Медвіедь всьо ходит, за тиї картохління тьогає.
Прийшов час, наросли картохлі. Лисиця накопала картохель і міела на ціелу зиму, а медвіедь ничого» [16, с. 81], «Ой піду я у комору – кухра нема» [14, с. 110]; [т]: на Вартломія, Вартломій [12, с. 30], Гольгота [9, с. 86], пор.: «Як Вартломій не засіє, то погани всі надії» [12, с. 30]; [хв]:
chwartuszka [20, с. 48], охвіцери [11, с. 16], Хведо́ру [4, с. 31], пара́хв’ійі [4, с. 112], для Хведирки [18, с. 32], Хведорця [18, с. 292], Хведюньо [18, с. 293], хворсуны [17, с. 513], за Тумахвійка [13, с. 504], пор.: «З ус’о́го вибо́ру ви́брав слипу́ Хведо́ру» [4, с. 31]. В окремих випадках спостережено характерну для говорів південно-західного наріччя (пор.: [ф]а|лити, [фʹ]іст [5, к. № 86]) заміну давнього звукосполучення [хв] губним [ф]: фал’би́ [4, с. 45], фалыласа [17, с. 170], пуд ф’іст [4, с. 112], фірточку [15, с. 89], пор.:
«Фал’би́ по́вни торби́, а в то́рбах – хоч св’ішчи́» [4, с. 45].
В АУМ лінгвогеографічно підтверджено функціонування в ареалі західнополіських говірок в основному варіанта [х] як замінника [ф]:
[х]унт [5, к. № 83]. Потенційне розширення навантаження губного [ф] може відбуватися за рахунок заміщення ним звукосполук [кв], [хв]: [ф]а| солʹа [5, к. № 84], [ф]о|роба, |[ф]ориǐ [5, к. № 85]. У текстографічних збірниках Г. Л. Аркушина представлено такі субституції звука [ф]: [х] – хронт [2,
| | |
кар|тохлʹами [3, с. 498]; [хв] – х|варма [2, с. 136], х|ваǐно [1, с. 234], на хви|цера [2, с. 160], маднʹітох|вон [1, с. 422]; [в] – ас|валʹт [2, с. 432]; [к] – кух|ваǐку [2, с. 178]; [п] – с па|солʹойу [2, с. 408]; заступлення звуком [ф] етимологічної звукосполуки [хв]: фо|йіни [3, с. 226] та ін. В «Історичній фонології української мови» констатовано: «Звук f залишився чужим і зовсім не защепився в говірній мові» [18, с. 803]. Висвітлюючи еволюцію звука [ф], Ю. Шевельов декларує, що «історія f в українській мові – то є по суті не його власна історія, а радше хроніка послідовних переходів від одного його замінника до другого» [18, с. 804], і далі: «Використання p, v i x як замінників f являло собою намагання достосуватися до наявної в мові системи консонантизму. Проте число слів зі звуком f дедалі збільшувалося, зумовлюючи потребу в спеціальній фонемі на відрізнення цього чужого звука. Саме так постала нова фонема хw (унаслідок огублення х), позначувана як хв на письмі» [18, с. 806].
Отже, фольклорні тексти, проаналізовані з опорою на діалектографічні праці, переконливо підтверджують функціонально обмежений статус фонеми [ф] у досліджуваних говірках.
Література
1. Аркушин Г. Л. Голоси з Берестейщини (Тексти). Луцьк, 2012. 536 с. 2.
Аркушин Г. Голоси з Волинського Полісся. Луцьк, 2010. 542 с. 3. Аркушин Г.
Голоси з Підляшшя : тексти. 2007. 534 с. 4. Аркушин Г. Сказав, як два зв’язав : Народні вислови та загадки із Західного Полісся і західної частини Волині. Люблін ; Луцьк, 2003. 5. Атлас української мови : у 3 т. Т. 2 : Волинь, Наддністрянщина, Закарпаття і суміжні землі. 407 к. 6. Гунчик І. Із оказіонально-обрядового фольклору Західного Полісся. Лікувально- профілактична сфера // Вісник Львівського університету. Серія : Філологічна.
Львів, 2003. Вип. 31. С. 292–312. 7. Етимологічний словник української мови : в 7 т. Т. 1–6. 8. Етнокультура Волинського Полісся і Чорнобильська трагедія.
Рівне, 1997. Вип. ІІ. 340 с. 9. Західне Полісся : історія та культура. Рівне, 2009. Вип. ІІІ. 160 с. 10. Ігнатюк І. Обрадовиї письні з Подляшшя. Весільниї письні. Люблін, 1982. 170 с. 11. Ігнатюк І. Народниї письні з Подляшшя.
Кавалірськії письні. Лаймен, 1984. 54 с. 12. Ігнатюк І. Фольклорні записи з Підляшшя. Люблін, 2005. 76 с. 13. Клімчук Ф. «А в нашого свата...
(прыпывкы з вёскі Сіманавічы Брэсцкай вобласці)» // Діалектологічні студії.
3. 2003. С. 494–516. 14. Ковальчук В. П. Народна музика Рівненського Полісся : Обрядові пісні. 2-е вид. Рівне, 2009. 188 с. 15. Кондратович О. П.
Калиновий квіт Полісся. Луцьк, 1994. 226 с. 16. Котилася торба з високого горба : дитячий фольклор із Північного Підляшшя. Більськ на Підляшші, 2011. 136 с. 17. Раговіч У. І. Песенны фальклор Палесся. 2002. Т. 2. Вяселле.
592 с. 18. Цехміструк Ю. Народні пісні Волині : Фонографічні записи 1936 – 1937 років / заг. ред. Богдана Луканюка. Львів ; Рівне, 2006. 480 с.
19. Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. 2002. 1054 с.
20. Kondarewicz J. Pieśni Polesia : na Ziemi Lubuskiej w świetle zbiorów własnych. 2011. 132 s.
