Наталія Білоус(м. Київ), кандидат історичний наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, E-mail: [email protected]
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-6416-0623
Містечко Трипілля та його власники Дідовичі-Трипольські у XVI – першій половині XVII ст.:
невідомі сторінки історії *
У статті висвітлюються невідомі сторінки історії Трипілля (суч. село Обухівського р-ну Київ- ської обл.) за литовсько-польської доби, зокрема надання йому магдебурзького права і міського ста- тусу королем Стефаном Баторієм у 1580 р. Віднайдений авторкою пергаментний оригінал привілею на магдебурзьке право Трипіллю є цікавою і рідкісною знахідкою. Він походить з архіву князів Сан- гушків, нині зберігається у Державному архіві Польщі в м. Краків (відділення на Вавелі), його текст публікується наприкінці статті і вводиться до наукового обігу.
Ключові слова: бояри-шляхта, привілеї, магдебурзьке право, Дідовичі-Трипольські, Трипілля, Київське воєводство, Овруччина, Велике князівство Литовське, Річ Посполита, ХVІ – перша половина ХVІІ ст.
Natalia Bilous (Kyev)
candidate of historical sciences,
senior staff scientist to the Institute of history of Ukraine of the National academyof sciences of Ukraine
E-mail: [email protected]
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-6416-0623
Trypillia: the Town and Its owners Didovichy-Trypilsky in the XVIth – the first half of the XVIIth century.
The Unknown pages of history
The article is devoted to the research of the unknown pages of the history of Trypillia (a village of Obukhiv district of Kyiv region) during the Lithuanian-Polish period, in particular, the act of granting of the Magdeburg law and the urban status for the town by King Stephan Bathory in 1580, based on the sources from Cracow and Kyiv archives. It was discovered the original chartered right of the Magdeburg city-law for Trypillia. This is an interesting and rare artifact. The document originates from the Archive of Sangushko family. The archive of these princes is located in the State Archive of Poland in Cracow (Wawel department);
the text of the manuscript is published at the end of the article. The initiators that granted the Magdeburg law for Trypillia were its owners: the members of the old local boyar family of Didovych-Trypilsky, the sons of Vasyl’: Fedir the Elder, Zhdan, Hapon and Fedir Jr. It also tells about some members of this family and the difficulties with the acquisition and the sale of their estates in Kyiv region and Ovruch district,
*До даної публікації увійшли деякі матеріали моєї статті: До історії магдебурзького права у містечку Трипілля в XVI ст. // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 21/22. Київ, 2018.
С. 932-936.
inter-neighborhood and family conflicts in the XVIIth – the first half of the XVIIth century. For the purpose of further elaboration on this topic, previously unknown archives from Krakow and Kyiv have been incorpo- rated.
The research methodology is based on the principles of historicism, systemicity, science, interdisciplinary.
The following general-historical methods have been used: historical-genetic, terminological analysis, com- parative, typological. The authors adhere to the civilizational approach and principles of cultural and intel- lectual history.
The author came to the conclusion that during the investigated period there were significant changes in the history of Trypillia: thanks to the active work of its owners, from a small village, it became a town with the Magdeburg Law, a castle and a parish. In the middle of the XVIIth century, the Didovichy-Trypilsky family has increased substantially, which led to the dispersal of the lands in its’ ownership among the nu- merous heirs who, in search of profits, pursued an active land policy (leasing out separate estates, keeping the other owners away from the village, seeking to expand their lands though invasion of their neighbors, etc.), often using illegal means, which made the family increasingly unpopular among its peers. They re- mained inactive, however, when it came to the local political scene and were usually not elected into the voivodeship governments, with the exception of Fedir Vasylovych (the Senior), who was elected ambassador to the Sejm in 1572 and became a deputy to the Lublin Tribunal in 1592. All members of the family remained faithful to Orthodoxy. Certain circumstances forced them to sell their estates in the Kyiv region and to settle down in the Ovruch region, where they laid strong roots. During the Cossack Revolution of the middle of the XVIIth century, the town of Ovruch became a Cossack stronghold. It permanently lost its’ status of the city with the Magdeburg Law. And in the postwar years, the Trypillia Castle gradually collapsed, turning into ruins.
Key words: nobility, privileges, Magdeburg Law, Didovichy-Trypolsky, Trypillia, Kyiv Voivodeship, Ovruch district, The Grand Duchy of Lithuania, the Polish Lithuanian Commonwealth, the XVIth – the 1sthalf of the XVIIth century.
1Полное собрание русских летописей. – Т. 2. Ипатьевская летопись. 2-е изд. СПб., 1908. Стлб. 209- 212.
Село Трипілля Обухівського району Київ- ської області асоціюється у сучасників насампе- ред з археологічною культурою, про яку світ дізнався у 1897 р. завдяки розкопкам Вікентія Хвойки. Відзначення 150-річниці від дня народ- ження знаного археолога дало поштовх для від- криття у 2002 р. нового приміщення обласного археологічного музею у Трипіллі, де нині експо- нуються знахідки та артефакти різних епох – палеоліту, доби бронзи, трипільської культури, скіфської доби, Київської Русі, литовсько-по- льського періоду, ХІХ–ХХ ст. Маловідомими за- лишаються сторінки історії цього поселення у XVI– першій половині ХVІІ ст., зокрема, щодо власників – шляхтичів Дідовичів-Трипольських і зовсім невідомим є факт про надання йому ста- тусу міста і маґдебурзького права у 1580 р. по- льським королем Стефаном Баторієм, про що йтиметься нижче.
Перша літописна згадка про Треполь пов’я - зана з битвою, що сталася 26 травня 1093 р. на правому березі р. Стугна між великим князем київським Святополком Ізяславичем і полов-
цями, які завдали нищівної поразки об’єднаним силам київського, чернігівського і переяслав- ського князів1. У другій половині ХІІ ст. Тре- поль бувцентром невеликого князівського уділу (у 1161-67 рр. тут князював Володимир Мстис- лавович, з 1176 р. – його син Мстислав), але під час монголо-татарської навали 1240 р. зазнав значних спустошень. У литовські часи посе- лення поступово відроджувалося, а на місці дав- ньоруських укріплень з’явилися нові. У 1999 р.
київські археологи В. Петрашенко і В. Козюба обстежили у центрі села територію літописного Треполя й описали цю багатошарову пам’ятку, зробили її обміри: даний комплекс займає цен- тральну частину острівного підвищення (висо- тою до 25 м) на березі Дніпра, що має форму правильного трикутника, повернутого своєю основою до Дніпра; довжина суцільного урви - ща вздовж ріки становить 800 м, довжина двох інших сторін-катетів – 500 м, висота острівного підвищення-трикутника – 30 м. Загальна площа усього комплексу становить 12 га. Західний бік підвищення складається з урвищ висотою
до 10 м, південний плавно спускається до заплави. З захо ду омивається р. Крас - ною, з півдня воно було захищене рука - вом цієї ж річки, який зараз засипано2.(Іл.1).
2Петрашенко В.О., Козюба В.К. Узбережжя Канівського водосховища (каталог археологічних пам’яток).
К., 1999. С. 15-16.
3«Данина Дедковичу на село Трыпол въ Киевъскомъ повете». Див.: Užrašymų knyga6 (1494-1506) / Lie- tuvos istorijos institutas; parengė A. Baliulis. – Vilnius, 2007. S. 234, № 366; Клепатскій П.Очерки по исторіи Кіевской земли. Т. 1. Литовскій періодъ. Одесса, 1912. С. 361.
4Докладніше див.: Однороженко О. Шляхетська геральдика Київської землі ХV– першої половини ХVІІ ст. за архівними джерелами та матеріалами сфрагістичної колекції Музею Шереметьєвих // Сфрагіс- тичний щорічник.– К., 2012. Вип. 2. С. 213-214. Ілюстрації – Прориси особових печаток Дідовичів-Триполь- ських– О. Однороженка.
5Голубев С. Древній помяннікъ Кіево-Печерской лавры (конца ХVи начала ХVІ ст.) // Чтенія въ Исто- рическомъ обществѣ Нестора-лѣтописца. Кіевъ, 1891, кн. 6. – С. 46-48; Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХVІ до середини ХVІІ ст. Київ, 2008. С. 19, 167.
6LіetuvosМetrika(1427-1506). Užrašymų knyga5. Parenge A. Baliulis, A. Dubonis, D. Antanavicius. Vilnius, 2012, nr527. S. 343.
Іл. 1.
Дівич-гора у Трипіллі.
Сучасне фото
Протягом усього XVIст. Трипілля незмінно перебувало у власності київських зем’ян Дідо- вичів. Засновником цієї родини можна вважати Данила Дідовича (Дѣдка), якому 18 березня 1500 р. листом великого князя литовського і короля польського Олександра було надано право влас- ності на це поселення, де на той час проживало 7 «служебних людей», які несли службу на ки- ївський замок, сплачували на користь воєводи Дмитра Путятича на рік по 2 лисиці і 5 возів сіна3. Відтоді усі представники цієї родини по- чали йменуватися Дідовичами-Трипольськими, в якості родового герба вони уживали власний печатний знак у вигляді стовпа в супроводі двох півкіл, що лежать кінцями одне до одного згори
та знизу4. (Іл. 2.1–2.5). Вони належали до місце- вого панського роду, що сягає корінням у домонгольську добу, доказом чому може бути перелік 460 імен, внесених представником цієї родини Івашком у поминальний реєстр Пом’я - ника Києво-Печерського монастиря у першій чверті XVIст. («Рωд пана Ивашка Дѣдкович»), серед яких – п’ять князівських і чотири імені
«чорноризців» або печерських старців (Нестор, Андрій, Даміян, Мартіян)5.
У 1505 р. Данило Дідович (Дедко) їздив з посольством вел. кн. лит. і короля польського Олександра до Перекопської Орди хана Менглі- Гірея6. За ці та інші заслуги він став державцею Брагінської волості у 1506 р., на додачу до цього
Іл. 2.1–2.5. Власні печатні знаки, уживані Дідовичами-Трипольськими в якості родового герба
7Яковенко Н. Українська шляхта .... С. 200.
8Užrašymų knyga6…– S. 165, № 241; Клепатскій П.Очерки по исторіи Кіевской земли. – С. 304-305.
9LіetuvosМetrika(1427-1506). Užrašymų knyga5…, nr187. S. 115.
10Там само; Акты Литовской Метрики. Т. 1. Вып. 2. 1499–1507 / Собраны Ф.И. Леонтовичем. Варшава, 1897. № 428.
11Rulikowski E. Trypol// Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. Warszawa, 1892. T. XII. S. 534.
12Книга Київського підкоморського суду (1584-1644). / Підгот. В. Кравченко, В. Німчук, В. Страшко, Н. Яковенко. К., 1991. С. 153.
13Там само.
14Rulikowski E. Trypol… S. 534.
15Российский государственный архив древних актов, г. Москва (далі – РГАДА). Ф. 389, оп. 1, д. 563, л. 98; Ревізії українних замків 1552 р. / Підгот. В. Кравченко. (Макет книги). С. 142.
16РГАДА. Ф. 389, оп. 1, д. 563, л. 112 зв.; Ревізії українних замків 1552 р. … С. 154.
17Литовская метрика. Отдел 1. Часть 3. Книги публичных дел. Переписи войска литовского // РИБ.
Т. 33. – Петроград, 1915. С. 1236.
18Книга Київського підкоморського суду … С. 153.
отримав право дворічної оренди черкаської кор- чми як відшкодування за понесені на господар- ській службі збитки, бо «будучи на нашой служ - бе у Орде Перекопской, травячися и впоминки даючи, всего того выдал 200 коп и 30 коп гро- шей»7. В якості віна по першій дружині Марії (вдові по Степану Мутишичу) він дістав села Ку- чуків, Лодижичі, Теремці, Білки на р. Прип’ять;
право на володіння ними йому підтвердив вел.
кн. лит. Олександр 13 жовтня 1497 р.8Однак це незабаром викликало невдоволення дочки покій- ного – Настасії Мутишівни, яка поскаржилася на нього до господарського суду з метою повер- нути собі ці маєтки, на що київський боярин від- повів: «а Дедко мовил перед нами, што ж я тые именя держу по своей жонѣ, а по твоей мачосе для того, што ж есми поплатилъ многие пенези, долги отца твоего, и много пенезей есмо своих на тыи именя наложилъ, и над то ты змовила ся зо мною, и всих тых именей мне поступила ся, и взяла еси у мене выправу, вено 30 гривен, и на то ми еси лист свой дала, и подлуг того твого листу тыи именя вышей писаные господар его мл. великий княз Александръ листом своим по- твердил мне на вечность»9. Згідно з вироком суду від 17 січня 1499 р., позивачка мала ком- пенсувати бояринові Дідку кошти, витрачені ним на виплату їй виправи й утримання цих по- селень, сумарно 130 кіп гр. лит., після чого він міг повернути їй маєтки10.
У тестаменті Д. Дідовича, датованого 5 січня 1519 р., зазначено, що він був у другому шлюбі з княжною Пронською (спорідненою з Фурсами
і Халецькими), мав з нею єдиного сина Василя, який успадкував Трипілля11. Однак, Василь на деякий час втратив це поселення: справця Київ- ського воєводства, князь Андрій Сангушко-Ко- шерський відібрав його на користь київського замку («Триполъ отнялъ и к замъку Киевъскому привернулъ»)12. 2 квітня 1542 р. король Зигмунт І підтвердив Василю Дідовичу право власності на це поселення і наказав Сангушко-Кошер- ському повернути його попередньому власни- кові13. Завдяки одруженню з Соломонідою Су- ринівною Василь (в якості віна) набув села в Овруцькому повіті: Клочки, половину Шепели- чів, Ремезове, а в Київському повіті отримав по- ловину Соловіївки і Княжичі14. За даними ревізії Овруцького замку 1552 р., Василь мав також свій двір на території замку («Василья Дεдковъ дворъ»)15, зі своїх маєтностей – трьох сіл спла- тив такі податки: з с. Клочки – 4 служб – 2 копи гр. лит. і 22 гр., 5 кадей меду; з с. Сидоровичі – 2 служб – 5 відер меду; з с. Чиколовичі – 2 служб – 4 копи гр. лит. і 2 каді меду16. Імовірно він помер у середині 1560-х років, оскільки відомо, що 28 вересня 1567 р. його вдова виставляла вер- шників на попис війська ВКЛ(«Дѣдковая Соло- монида Суриновая з Овручова з ыменей своихъ Клочкова а Чиколовичь кони 2, панцыри, согай- даки, рогатины»)17. 13 червня 1568 р. король Зиг- мунт Август підтвердив право власності нащад- кам Василя Дідовича на Трипілля, а листом київського намісника Василя Рая від 14 грудня 1568р.Федора Васильовича та його молодших братів «ув’язали» у цю маєтність18.
Напередодні Люблінської унії 1569 р. Три- пілля, мабуть, переживало період занепаду і майже лежало «пусткою», що відзначили коро- лівські ревізори у 1571 р.: «Trypol na Dnieprze De- dków– pusty, ciągłych niema»19. Але за даними регестів з київської ґродської книги 1571 р. це не зовсім відповідало дійсності: 15 серпня вірмени Солтани скаржились на шляхтичів Триполь- ських за наслання своїх підданих з с. Трипілля на с. Халеп’я20, а 19 серпня було проведено роз- межування поміж їхніми володіннями і встанов- лені чіткі кордони21. Однак уже 22 вересня Сол- тани скаржились до суду на Трипольських через захоплення ними Халепських ґрунтів22. 16 жов- тня останні встановили на них межові знаки – копці23. У квітні і серпні 1577 р. Трипольські брали участь у розмежуванні ґрунтів с. Княжичі, що належали Солтанам, і с. Музичі – Івана Про- скури-Сущанського24. Того ж року вони спробу- вали привласнити землі у с. Крилів, що нале- жали заможному київському купцю Андрію Кошколдейовичу, який на той час перебував у скрутному становищі через конфлікти з іншими землевласниками. 16 липня 1577 р. київський воєвода, князь В.-К. Острозький своїм листом наказував Трипольським повернути А. Кошкол- дейовичу захоплені у нього землі у с. Крилів25, але ті не поспішали з поверненням, що видно зі скарги потерпілого від 20 серпня 1577 р.26
У 1570-х роках сини Василя Дідовича збіль- шували володіння в Овруцькому повіті шляхом
купівлі й обміну з метою концентрації земель у своїй родині. Старший син Федір 17 червня 1571 р. купив у Льва Вялковського село Доро- гинь за 300 кіп гр. лит.27 Дідовичам-Триполь- ським у ті часи також належали: село Богданів- щина на обох берегах р. Норинь, куплене у жовтні 1578 р. у Івана Сингура, а також двір в Овручі, який вони набули в 1576 р. у результаті обміну на село Шепеличі, ще два двори отри- мали від пана Філона Кміти в 1579 р. в обмін на село Шепеличі (один в Овручі, а другий під Ов- ручем з землею Коцівською); села Блисківщина і Ноздрище над р. Норинь, куплені у 1582 р. у Юрія Бокія28. У 1579 р. Ждан Васильович зро- бив обмін зі своїм двоюрідним братом Іваном Солтаном, київським ґродським суддею: поло- вину села Княжичі на р. Ірпінь і половину с. Соло - віївки над р. Стугна, що дісталися йому у спадок по матері, обміняв на частини у селах Давидко- вичі над р. Ушою (Уж) і Черніговці поблизу Овруцького замку, а також поле під Овручем («у Княжполи у дуба Сеньковского») з допла- тою від Солтана 50 кіп гр. лит. Цю угоду вони засвідчили спочатку в Київському ґроді на роч- ках (у присутності намісника Федора Дідка- Триполь ського і писаря Льва Верещаки), далі в овруцькому ґроді (при підстарості Рафалу Вітовському і писарі Дмитру Рапштинському), потім занесли копію до книг Руської канцеля - рії у Варшаві29. 15 січня 1586 р. Трипольські продали Дмитру Єльцю 1/5 частину с. Ремези за
19Źródła dziejowe. T. XXII. Polska XVI wieku pod wzgłędem geograficzno-statystycznym. T. XI. Ukraina (Kijów-Bracław). Opisane przez A. Jabłonowskiego. – Warszawa, 1897. S. 184.
20Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського. Інститут рукопису (далі – НБУВ. ІР). Ф. 1. –
№ 4104. – Ч. І. – № 3219-3221.
21Там само. – № 3225. Зберігся опис цих кордонів: «границя між панами Трипольськими і панами Солтанами, вірменами, від ґрунтів села Халеп’я, починаючи на нижчому копці перевалочного Дніприща до перевалу, який спадає вниз, ліворуч від Солтанів – луки озера Оболонє, а праворуч – Трипольських, далі пройшовши до гирла р. Бобровиці, звідти у верхів’їв р. Бобровиці у поля, де аж до верхів’їв Черніховської дуброви по правій стороні – Трипольських, а по лівій – вірмен Солтанів, а від Черніховської дуброви до Ган- кого поворота, звідти просто йде до гирла Халеп’я і Дніпра, по одній стороні вниз ґрунт Харленського, а вгору до гирла Халеп’я усе належить панам Солтанам».
22Там само. – № 3233.
23Там само. – № 3243, 3247.
24Там само. – № 3273, 3296, 3300.
25Там само. – № 3295.
26Там само. – № 3298.
27НБУВ. ІР, ф. 1. – № 4104. – Ч. І. – № 3458, 3507, 3509.
28Там само. – № 3304, 3306, 3493, 3534, 3536, 3551, 3636.
29РГАДА, ф. 389, оп. 1, спр. 195, арк. 352 зв. – 355 зв.
60 кіп лит. гр.307 жовтня 1586 р. бездітна сестра Дідовичів-Трипольських відписала братам свою частину у с. Черніговці і двір в Овручі31.
За даними Е. Руліковського, Василь Дідо- вич-Трипольський помер близько 1599 р., зали- шивши по собі п’ятьох синів: Федора старшого, Ждана, Михайла, Гапона і Федора молодшого, які того ж року ділили поміж собою батьків- ський спадок32. Віднайдені в архівах Києва і Кракова джерела дають можливість уточнити і скорегувати висновки польського історика. Зок- рема документ, що публікується нижче, засвід- чує, що Василь помер значно раніше за вказаний рік, а його сини самостійно у 1580 р. виступили ініціаторами надання Трипіллю привілею на маґдебурзьке право. В ньому не згадується ім’я сина Михайла, який, вочевидь, теж помер ра- ніше. Василь мав ще й брата Івана (мабуть двою- рідного по матері), йому у спадок дісталися час- тини сіл Трипілля і Стрем’ятичів, які він у 1571 і 1575 рр. віддавав у заставу Іванові Черкасу за 100 кіп лит. гр.33.
Виявлений нами оригінал привілею на маг- дебурзьке право для Трипілля дозволяє пролити світло на деякі невідомі факти з історії цього по-
селення, зокрема уточнити дату побудови замку – початок 1580-х років. Цей документ – унікальна знахідка, він дивом дійшов до нашого часу, зва- жаючи на масові втрати архівів українських міст ранньомодерної доби. Текст привілею через не- відомі нам обставини свого часу не був вписа- ний у книги Руської метрики, не збереглись інші його копії, тому тривалий період він залишався незнаним історикам.
На відміну від більшості тогочасних доку- ментів, вписаних до книг королівської канцелярії, даний привілей написаний не латиною чи поль - ською мовою, а кирилицею, мабуть, на прохання власників Трипілля. Палеографічний аналіз по- казує, що це оригінал, писаний на пергаменті, за- свідчений підписами короля Стефана Баторія та писаря Руської (Волинської) канцелярії Лаврентія Пісочинського, а також печаткою Коронної кан- целярії. Документ нині зберігається у Держав- ному архіві Польщі в м. Краків (відділення на Ва- велі), у фонді «архів князів Сангушків», має задовільний стан збереження, але в кількох міс- цях текст пошкоджений. При публікації у квад- ратних дужках нам вдалося реконструювати ок- ремі втрачені місця тексту (Іл. 3, 4).
30НБУВ. ІР, ф. 1. – № 4104. – Ч. І. – № 3730.
31Там само. – № 3595, 3603, 3741.
32Rulikowski E. Trypol… S. 534.
33НБУВ. ІР, Ф. 1. – № 4104. – Ч. І. – № 3252, 3324, 3474.
Іл. 3. Привілей на магдебурзьке право Трипіллю 1580 р. Оригінал
Привілей датується ймовірно 23 вересня 1580 р. і, як зазначається наприкінці тексту до- кумента, був виданий в обозі під містом Великі Луки (сучасне місто Псковської обл., Росія), яке за місяць до того здобули королівські війська і реєстрові козаки, незадовго до завершення Лівонської війни. На місці запису перших літер місяця текст пошкоджено, але укладений ітіне- рарій короля Стефана Баторія дає можливість точно встановити, що ця подія сталася саме у ве- ресні, оскільки відомо, що з 27 серпня по 3 жов- тня король перебував у згаданому місці, а потім вирушив у напрямку Невеля (7–13 жовтня) і Полоцька (16–23 жовтня)34.
З огляду на прикордонний статус Київського воєводства, однією з найважливіших функцій міст регіону була оборонна. Королівська влада, декларуючи своє зацікавлення і потребу у коло- нізації нових земель та будівництві оборонних споруд, не мала на це достатньо коштів, тому всіляко заохочувала місцеву адміністрацію та підтримувала приватні ініціативи. Цим власне і скористалися власники Трипілля, які звернулись до короля Стефана Баторія з відповідним про-
ханням. Можемо припустити, що посередником- протектором між братами Трипольськими і коро- лем виступив тодішній писар Руської канцелярії Лаврин Пісочинський35.
У пограничних регіонах при заснуванні кож - ної міської осади в першу чергу звертали увагу на потребу захисту від частих нападів татар- ських загонів, а також на потенційну загрозу з боку Московської держави, тому закладення но- вого міста розпочинали з будівництва замку. На початку привілею для містечка Трипілля теж за- значалося про цю обставину, зокрема те, що шляхтичі Трипольські на «властномъ ωтчизномъ кгрунтε своємъ в зεмли Киεвской, за Києвомъ унизу рεки Днεпра, на шляхох татарских над Днεпромъ лεжачомъ», збиралися своїм коштом побудувати замок: «ку ωборонε и вεликому убεзпεчεню ωт нεприятεля поганства татар хо- чуть коштомъ и накладомъ своим замокъ збудо- вати и мεсто ωсадити, бεз пεрεказы инших мεстъ и пожитковъ наших»36.
За дослідженнями археологів та істориків, трипільський замок був розташований у зручному для оборони місці. З півночі долина закривалася
34Wrede M. Itinerarium króla Stefana Batorego1576–1586. Warszawa, 2010. S. 107.
35Докладніше про нього див.: Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики 1569–1673 рр.
Студія з історії українського регіоналізму в Речі Посполитій. Острог; Львів, 2003. С. 140–145; Крикун М., Піддубняк О.Волинський маєток Лаврина Пісочинського (придбання села Кунева і захист права власності на нього) // Соціум: Альманах соціальної історії. К., 2010. Вип. 9. С. 97–103.
36Archiwum Narodowe w Krakowie(далі – ANK). Dział na Wawelu.– Archiwum Sanguszków. –Teki Rzym- skie. – Sygn. XIVa. – Nr 48.
Іл. 4. Привілей на магдебурзьке право Трипіллю 1580 р. Оригінал, зворот
Дівич-горою, з півдня – наддніпрянським кря- жем, зі сходу – р. Дніпро. Замкові фортифікації знаходилися на мису гори між ріками Красною і Дніпром. Вони мали овальну форму з діамет- рами 150 і 200 аршинів і зручно підходили до води і, вірогідно, мали браму від Дніпра. Ці ук- ріплення практично нависали над переправою, що вела від гирла р. Красна. Від самого міста замок відділявся валом та ровом. Міські укріп- лення складалися з валів, що йшли у три яруси.
Над брамою була башта. У довжину фортеця мала 600-700 аршинів, у ширину – 200-300 ар- шинів37. У 2011 р. на ділянці в урочищі Посадова гора проводилися розкопки співробітниками Обласного археологічного музею, під час яких були виявлені фрагменти керамічного посуду різного часу: давньоруського – ХІ–ХІІІ ст. та піз- нього середньовіччя. По вулиці Рибальській була знайдена цегла-«литовка», фрагменти кісток, зокрема людських – їх виявлено у зсуві в лесі.
Над цим місцем у давньоруські часи розташову- вався укріплений дитинець, а у литовсько-по- льські часи – замок. Траса по згаданій вулиці проходить шляхом в’їзної дороги до замку, від якого на поверхні помітні сліди рову та валу, що його оточували. Місцеві археологи припуска- ють, що знайдена цегла походить з давніх споруд
замку38iщо власники Трипілля побудували там палац з цегли-«литовки»39. Про мурований замок, побудований боярами Детьковичами (Треполь- ськими) близько 1550 р., згадують автори статті про Трипілля у Вікіпедії40. Дане твердження ви- кликає сумнів, адже відомо, що всі тогочасні замки у Київському воєводстві будувалися ви- ключно з дерева і трипільський не був тому ви- нятком. За спостереженнями Олега Мальченка,
«український прикордонний будівельно-форти- фікаційний світ був світом дерев’яних конструк- цій. Лише в небагатьох випадках суперником де- рева виступало каміння»41. Але це виключення стосувалося переважно замків Поділля і Гали- чини. Тож знайдена на Посадовій горі під час розкопок цегла скоріше за все належала найбіль- шій місцевій церкві (Іл. 5, 6).
Король своїм привілеєм надавав Дідовичам- Трипольським право на осадження і заселення містечка вільними людьми, ремісниками та при- бульцями з різних місць. Трипіллю надавалося маґдебурзьке право за прикладом інших міст, але без будь-якої конкретизації і взірця: «В ко- тором мεстε надаεмъ вольность и право майдεборскоε прикладомъ и порадкомъ такимъ, яко ся в ыншихмεстεхзаховуεть, яко ωни похо- чуть». Інакше кажучи, від власників Трипілля
37Петрашенко В.О., Козюба В.К. Узбережжя Канівського водосховища… С. 17; Мальченко О.Укріплені поселення… С. 271.
38Відейко М.Ю. Розвідки Обласного археологічного музею // Археологічні дослідження в Україні 2011. – Київ: Інститут археології НАНУ, 2012. С. 236.
39Відейко М.Ю. Трипілля // Енциклопедія історії України у 10-ти т. Т. 10. С. 152.
40https://uk.wikipedia.org/wiki/Трипілля
41Мальченко О.Укріплені поселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств (ХV– перша половина ХVІІ ст. Київ, 2001. С. 89.
Іл. 5. Фрагмент карти Київської губернії. XVIII ст.
(РГАДА, ф. 192, оп. 1, Киевская губ., № 5;
http://rgada.info/geos2/zapros.php?nomer=947)
Іл. 6. Введенська церква 1797 р.
(Павлуцкий Г. Деревянные и каменные храмы.
К., 1905, альбом, № 17)
залежало те, яку модель управління містом вони оберуть і разом з тим судочинство, порядок і ор- ганізацію міського життя. Власне, такі засади були характерні для багатьох приватних міст, яким надавалися локаційно-маґдебурзькі приві- леї. Зазвичай, взорувалися на сусідні міста з таким статусом42.
Як правило, у подібних привілеях значна увага приділялася також і організації торгівлі, що проявлялось у наданні дозволу на прове- дення щорічних ярмарків і щотижневих торгів.
Власникам Трипілля дозволялося самим встано- вити терміни проведення цих ярмарків, але таким чином, щоб вони не збігалися з ярмар- ками у сусідніх містах і не перешкоджали там- тешній торгівлі. Згідно з привілеєм, у Трипіллі встановлювалися щотижневі торги кожної п’ят- ниці.
Важливо, що місцевим жителям надавалося право на вільне шинкування спиртними напоями без сплати до господарського скарбу спеціаль- ного податку – капщизни і виконання за це по- винностей. Тобто для них встановлювалися спе- ціальні пільги, що мало поліпшити їхній добробут і, відповідно, сприяло економічному розвиткові містечка. На відміну від інших міст, яким надавалася така «вольнизна» на окресле- ний термін, у даному привілеї час дії цієї пільги не вказувався. У ньому не йшлося про дозвіл на будівництво споруд різного призначення, харак- терних для міст з маґдебурзьким статусом – ра- туші, «постригальні», міської лазні, крамниць і т. п. Можемо припустити, що міське судочин- ство відбувалося в замку, що було звичним для інших приватних містечок, а будівництво гро- мадських споруд залежало від волі власників.
Надання магдебурзького привілею, без- умовно, прискорило соціально-економічний роз- виток містечка і всієї волості, сприяло припливу до нього нових людей, найчастіше – втікачів з інших поселень правобережної Київщини. Роз- будовуючи Трипілля і замок як свою резиден- цію, Дідовичі-Трипольські напевно прагнули до- рівнятися до заможнішої і більш титулованої знаті, на яку взорувалася середня і менш за-
можна шляхта. На кінець ХVІ ст. кордони Три- пільської волості збільшилися у кілька разів. Усе це могло викликати неприховану заздрість і роз- дратування у могутніх сусідів – князів Острозь- ких. Упродовж 1591–1595 рр. Федір, Гапон, Ждан і Федір молодший Дідовичі-Трипольські вели судову тяганину з київським воєводою, князем В.-К. Острозьким, тодішнім власником сусіднього містечка Обухів. 16 червня 1591 р.
за наказом обухівського урядника Станіслава Жолча і війта Яна Яновича обухівські піддані вчинили напад на трипільські ґрунти біля р. Красної, пограбували підданих і захопили весь урожай. Скаржники оцінили збитки на суму 4 тисячі копи гр. лит. і подали позов на воєводу до Київського земського суду43. Крім цього, вони ще позивалися з воєводою через несправедли- вий збір його урядниками побору з їхньої маєт- ності. У 1592 р. Люблінський трибунальський суд видав декрет по цій справі, визнавши Три- польських потерпілими44.
Стосунки між сусідами загострились під час козацького повстання на чолі з Криштофом Косинським настільки, що власники Трипілля змушені були виїхати у свої поліські володіння, фактично залишивши замок без оборони. Князі Острозькі тоді ж підбурили запорозьких козаків до нападу на містечко. 14 березня 1592 р. озбро - єні князівські слуги і піддані з різних сусідніх поселень разом з козаками на чолі з К. Косин- ським захопили замок і впродовж двох тижнів плюндрували містечко, спалили аж 117 будинків місцевих жителів і нові будівлі у замку, вивезли звідти всі гармати. Внаслідок нападу близько 100 родин залишили Трипілля і переселилися до інших поселень, які перебували у власності кня- зів Острозьких. Шляхтичі Трипольські оцінили свої збитки на суму 6 тисяч коп гр. лит. і додат- ково нарахували по 500 гривень за кожного збіг- лого підданого, ще на 2 тисячі коп гр. лит. було завдано збитків підданим. Після цих подій, 5-6 травня 1594 р., через Трипілля проїжджав ав- стрійський дипломат і мандрівник Еріх Лясота, який у своєму щоденнику зробив лаконічний запис по те, що бачив це містечко з замком, що
42Див., напр.: Білоус Н.Маґдебурзькі привілеї Бишева та його власники // Краєзнавство. 2014. № 1.
С. 58–63; її ж.Приватні міста Київського воєводства в першій половині XVIIст.: кількість, особливості роз- витку та функціонування // Україна в Центрально-Східній Європі. К., 2015. Вип. 15. С. 125–164 та ін.
43ANK. – Archiwum Sanguszków. – Teki Rzymskie XXI.– К. 48.
44Źródła Dziejowe. T. XXI. S. 7.
належали якомусь дворянинові на прізвище Дідко45. Потерпілі далі скаржились до Київ- ського земського суду. Оскільки даний суд три- валий час не функціонував, тобто не збирався на судові рочки, судове засідання було призначене на св. Миколая тільки у 1595 р., а 6 липня того ж року було видано позов до суду київському воєводі, князю В.-К. Острозькому за підписом земського писаря Дмитра Єльця46.
Події з пограбуванням містечка і вивезенням зброї з замку козаками повторилися під час по- встання Северина Наливайка в 1596 р.47. Після його придушення Дідовичі-Трипольські поверну- лися до своєї маєтності і, мабуть, їм вдалося по- вернути частину награбованого козаками майна.
Відомо, що будинок і майно одного з козацьких ватажків – Матвія Шавули, згідно з королівським привілеєм від 4 травня 1596 р., дісталися жовні- рові Еразму Комаровському, який 28 серпня того ж року безрезультатно позивався до Триполь- ських, вимагаючи повернути йому майно цього ватажка, яке вони нібито переховували48.
Між 1596 і 1600 рр. до містечка прибували піддані-втікачі з Овруччини, Житомирщини, Брацлавщини, зокрема з маєтків шляхтичів Якуба Павші, Юрія Струся і князя Юрія Друць- кого-Горського49. У 1600 р. власники Трипілля впорядковували кордони своєї маєтності зі сто- рони Обухівщини. Її тодішній власник – Павло Монвид-Дорогостайський подав скаргу до суду на Федора, Гапона, Ждана і Федора молодшого Трипольських за порушення кордонів своєї маєт- ності. Справа закінчилася декретом Люблінсь - кого трибунальського суду від 12 червня 1600 р., згідно з яким урядники Київського підкомор- ського суду мали провести розмежування цих маєтностей, що відбулося 24-27 липня 1600 р. за участі коморника Шимона Уруцького, але неза- доволенні розмежуванням Трипольські подали апеляцію до трибунальського суду. Розлогий опис цієї справи з усіма подробицями вміщено до книги Київського підкоморського суду50. У 1602 р. П. Монвид-Дорогостайський знову скаржився до Люблінського трибунальського
45Щоденник Еріха Лясоти із Стеблева. Переклад Л. Пащина. Підгот. Г. Калайда, А. Сокульський //
Запорозька старовина. Вип. 2. Київ-Запоріжжя, 2002. С. 353.
46ANK. – Archiwum Sanguszków. – Teki Rzymskie XXI. – К. 54.
47Rulikowski E. Trypol. S. 534–535.
48РГАДА, ф. 389, оп. 1, спр. 201, арк. 89-90.
49Źródła dziejowe. T. XXI. S. 28, 30, 41.
50Опубл.: Книга Київського підкоморського суду... – С. 124-162. Його копію вміщено у: ЦДІАУК. Ф. 59, оп. 1, спр. 4823, арк. 3-50.
Іл. 7. Зображення Трипілля на мапі ХVІІ ст.
суду на Гапона та інших Дідовичів-Триполь- ських за захоплення ґрунтів, суміжних з його Обухівською маєтністю, зокрема урочищ біля річок Лукавиці, Красної, Бобриці, Гороховиці51. Але у 1604 р. було скасовано рішення по цій справі за поданням Трипольських, які його не визнавали52.
Конфліктне повсякдення оточувало цю роди - ну і на Овруччині, значною мірою через політику місцевих старост і замкового уряду53. 18 червня 1600 р. київський возний Іван Вишетравка вніс зізнання до Київського ґродського уряду про те, що він 8 травня на прохання сина Гапона Три- польського Федора засвідчив наслідки «ґвалтов- ного» пограбування майна і побиття в їхньому будинку в Овручі, що сталося напередодні з вини овруцького підстарости Кіндрата Друча- ніна-Кнегининського, орендаря овруцького ста- роства. Останній разом із замковим писарем Яном Воронецьким, слугою старости Флоріаном Тхорницьким та овруцькими міщанами вчинили напад на дім Гапона Трипольского, який на той час перебував у Любліні на трибунальському суді. Зі слів скаржника, нападники вигнали з бу- динку дружину господаря, дочці Раїні завдали тяжких тілесних ушкоджень, до смерті закату- вали у замку їхнього слугу Степана Павловича, забрали з собою дівку-служницю Ляховицю і невідомо де поділи, пограбували усе майно в ко- морі у скринях, яке відвезли до замку54.
15 січня 1602 р. возний вручив три позови до Київського ґродського суду шляхтичам Суринам,
Бокіям, Адаму Солтану та Миколаю Стецькому за скаргою на них Трипольських через пограбу- вання сіл Годотемль і Виступовичі55. Піддані Три- польських тікали до сусідніх маєтків: у 1604 р.
16 осіб збігли з Трипілля і Красної до Ольша- ниці, Кагарлика, Рокитного, маєтностей князя Януша Острозького56; 1609 р. – до с. Стайки, що належало Острозьким57, містечка Пісочне, влас- ності Олександра Олекшича58; 1613 р. – до Ржи- щева, маєтності Юзефа і Петра Халецьких59, м. Корсуня, де старостою був Ян Данилович60; 1618 р. – до Обухова і Германівки, власності Дорогостайських61; у 1624 р. – до Германівки, державці Андрія Фірлея62. Щоправда, до маєтків Трипольських теж тікали піддані від інших влас- ників: 1618 р. Тимофій Гуменецький скаржився до Київського ґродського суду на Федора, Гер- мана Федоровичів Трипольських та нащадків Андрія Трипольського – Івана і Геліяша через те, що кілька родин його підданих втекли до їхньої маєтності – с. Красне. Братам Трипольським возний вручив позов з вимогою стати до суду на київські ґродські рочки 15 листопада 1618 р.63 12 квітня 1606 р. возний Київського воєводства Юрій Іванович відніс три земських позови до воріт трипільського замку: перший до Федора і Гапона Трипольських, другий до Андрія, Мат- вія, Германа, Максима, Марка Федоровичів Три- польських, третій позов про надання фальшивої реляції (зізнання) через возного Яна Ізбицького за скаргою князя Михайла Вишневецького, ов- руцького старости, призначив обом сторонам
51Źródła dziejowe. T. XXI. S.66-67.
52Там само. С. 475.
53Детальніше див.:Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2006. – С. 153;Яковенко Н. Українська шляхта… С. 250-252.
54Випис з київських ґродських книг від 18.06.1600 р., засвідчений печаткою і підписом писаря Андрія Сурина. Оригінал: ANK, Archiwum Sanguszków, Teki rzymskie XXIV, k. 85-87. Той же текст записаний польською мовою, див.: Там само, k. 89-91.
55Центральний державний історичний архів України в Києві (далі – ЦДІАУК), ф. 11, оп. 1, спр. 2, арк. 37.
56Źródła dziejowe. T. XXI. S. 466.
57Там само. С. 147.
58Там само. С. 161.
59Там само. – С. 180.
60Там само. – С. 181.
61Там само. – С. 250.
62Там само. – С. 331.
63ЦДІАУК, ф. 11, оп. 1, спр. 7, арк. 589 зв. – 590.
термін для прибуття в Головний трибунальський суд у Любліні у 1606 р.64 3 червня того ж року возний Василь Сосницький поклав головний трибунальський позов по Богдана Івановича Стрибиля у його маєтності с. Ловків через скаргу на нього Германа Федоровича Трипольського про неповернення йому боргу 500 зол. пол.65 А 10 червня того ж року возний Ян Ізбицький ввів у ¼ с. Красне Миколая Воронецького, якому завинив Ждан Трипольський, батько його покій- ної дружини Овдоті Жданівни66. 11 липня 1609 р.
князь Януш Острозький покликав до суду Мак- сима Трипольського за нібито несправедливе об- винувачення його в грабунках67. 17 липня 1609 р.
до суду покликали Германа Трипольського через неповернення боргу Богдану Стрибилю68.
Далі становище Трипольських на Київщині ще більше ускладнилося. 30 січня 1612 р. усі власники Трипільської волості скаржилися на сина колишнього київського воєводи – князя Януша Острозького, краківського каштеляна, білоцерківського, канівського, богуславського і черкаського старосту, за «ґвалтовний» наїзд на їхні маєтності, захоплення с. Стрем’ятичі, згін їхніх підданих з с. Черніхова до Кагарлика69. Перед тим, 18 січня 1612 р., йому вручили позов у с. Ольшаниця за вибиття власників з маєтку Дівич-гора, розташованого над р. Красна70. 16 трав ня того ж року возний вручив йому позов від Трипольських про заставу 10 тисяч зол. пол.
на с. Ольшанка (Ольшаниця), але той 26 червня подав зустрічний позов про фальшиве зізнання возного щодо його села71. У жовтні 1612 р. Три- польські подали новий позов на князя Я. Ост - розького з приводу пограбування у них «риби і бджіл»72. У 1613 р. декретом Люблінського три- буналу князю наказувалося повернути Триполь-
ським села Стрем’ятичі, Онопків, Лукавиця, Красне і не порушувати меж володінь73. Тільки 17 травня 1623 р. тим же судом було видано
«лист граничний» про розмежування володінь між згаданими маєтностями Трипольських і Обухівщиною: «почавши від верхів’їв р. Крас- ної, що йшла до Трипілля до Дівич-гори, а звідти долиною Деревенною до р. Лукавиці, далі до могили Плоської і Кондратового кургану аж до Білоцерківського ґрунту, Перепетової могили, в тому місці, де прилягає Гуляницький ґрунт, що належав київському воєводі, і Фастівський – ки- ївських біскупів»74.
Протягом першої чверті ХVІІ ст. Трипілля служило резиденцією одразу для кількох братів Трипольських – синів Федора старшого. Потре- буючи «живих грошей» (або швидкого прибутку), у 1616 р. вони передали в оренду терміном на три роки київським міщанам магістратського присуду уходи з озерами біля Трипілля і Стрем’я тич, але не дотрималися умов контракту. 4 листопада 1617 р. Федір Васильович, Андрій, Матвій, Гер- ман, Єронім, Максим Федоровичі Трипольські наслали своїх слуг і підданих на чолі з Єронімом на ці уходи і силоміць заволоділи риболовними снастями (неводами, пастками, сітками), чов- нами, усією виловленою рибою, чим завдали збитків скаржниками на 300 коп лит. гр. Київські райці Іван Євсейович і Федір Хилкович делегу- вали до житомирського ґроду свого посланця – Макара Скочка, який вніс протестацію до уря- дових книг на власників Трипілля75.
19 жовтня 1623 р. запорозькі козаки Ми- хайло Жилинський і Федір Деружинський, зіб- равши «купи свавільних людей» з сусідніх маєт- ків – Обухова та сіл Стайки, Ржищева – загалом приблизно 500 осіб вчинили напад на будинок
64ЦДІАУК, ф. 11, оп. 1, спр. 4, арк. 382.
65Там само, арк. 375.
66Там само, арк. 422.
67ЦДІАУК, ф. 11, оп. 1, спр. 5, арк. 210 зв.
68Там само, арк. 227.
69НБУВ. ІР, ф. 1, спр. 4104. – Ч. 1. – № 94; Ч. ІІ. – № 45.
70Там само. – № 87.
71Там само. – № 110, 129.
72Там само. – № 156.
73Źródła dziejowe, t. XXI, s.190, 563-564, 573.
74Там само. – С. 628.
75ЦДІАУК, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 1388.
