ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ПЕТРА МОГИЛИ
УДК 329:81’272(477)
СЕДНЄВА НАТАЛЯ ОЛЕКСАНДРІВНА
ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ (НА ПРИКЛАДІ ПІВДЕННОГО РЕГІОНУ)
23.00.02 – політичні інститути та процеси
Д и с е р т а ц і я
на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук
Науковий керівник –
доктор історичних наук, професор,
завідувач кафедрою державної політики та менеджменту ЧДУ ім..Петра Могили
Багмет Михайло Олександрович
Миколаїв - 2013
ВСТУП……….3 РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ……….11
1.1.Концептуально-теоретичні засади наукової розробки теми……… 11 1.2. Джерельна база та методологічні основи дослідження 31
Висновки до розділу 1 43
РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ………..45
2.1. Витоки формування української мовної політики ………45 2.2. Правові засади регулювання мовної політики незалежної України 64
Висновки до розділу 2 107
РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ……… ……109
3.1. Шляхи та напрямки реалізації мовної політики 109 3.2. Мовні конфлікти як складова політичних конфліктів 135
Висновки до розділу 3 149
РОЗДІЛ 4. РЕАЛІЗАЦІЯ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ ……….152
4.1. Проблема «мовних суверенітетів» на півдні України як відображення загальної тенденції актуальності питань двомовності в державі …………. 152
4.2. Захист мовних інтересів національних меншин на півдні України 170
Висновки до розділу 4 191
ВИСНОВКИ……….193 ЛІТЕРАТУРА………202 ДОДАТКИ………246
ВСТУП
Актуальність теми. Причетність до того чи іншого народу, відчуття єдності невід’ємно пов’язане з мовним питанням. Адже мова є не лише фундаментальною умовою існування етносу, вона забезпечує єдність свого народу, розмежованого соціальними, релігійними, політичними чинниками.
З проголошенням незалежності офіційно державною мовою в Україні стала українська Проте, впровадження саме цієї мови в сучасне середовище відбувається досить складно. Історична обумовленість зв’язку мовно- культурної ідентичності з соціально-політичними реаліями перенесла мовну проблему у політичну площину.
На сьогоднішній день вивчення політичних аспектів мовної політики України досить актуальне питання, оскільки мовна визначеність є необхідною умовою існування цілісної суверенної держави, яка прагне зайняти належне місце у світовому просторі.
Важливість формування мовної політичної культури викликана в першу чергу потребою у забезпеченні суспільної стабільності, узгодженні інтересів великої кількості різноманітних в етнічному, культурному, мовному та релігійному відношеннях спільнот, що мешкають в Україні. Проблема мовної ідентичності в нашій державі стоїть зараз не лише перед етнічними меншинами, а й перед титульною нацією – українцями, мовно-культурна самобутність яких в ряді регіонів була значною мірою втрачена, а національні права, зокрема на освіту, отримання та поширення інформації рідною мовою, забезпечені не у повному обсязі.
Крім того, недостатньо висвітленим залишається питання впровадження та реалізації нормативно-регулятивної бази щодо вирішення мовних питань, а також врахування її в діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, загальноукраїнських політичних партій, громадських об’єднань та їх регіональних представництв.
Вищевикладені аспекти визначають актуальність наукового осмислення й окреслення політологічних аспектів мовної політики незалежної України.
Потреба наукового аналізу досліджуваної проблеми обумовлена й тим, що у вітчизняній науковій думці практично не має узагальнюючих праць, в яких би комплексно, з урахуванням сьогоденних політичних реалій висвітлювався процес формування та реалізації мовної політики в Україні на сучасному етапі.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Обраний напрям дослідження пов'язаний із розробкою планової наукової теми «Політичні, соціально-економічні та етнонаціональні процеси та внесок визначних громадсько-політичних діячів у їх розвиток в південному регіоні України», яка здійснюється представниками кафедри політичних наук та Центру політичних досліджень, що діє при Чорноморському державному університеті імені Петра Могили (державний реєстраційний номер теми 0103U008821). Дисертаційне дослідження виконано за індивідуальним планом відповідно до науково-дослідної теми «Політологічні аспекти мовної політики незалежної України» (№ держреєстраційний 0109U003324 від 31.03.2009 р.)
Мета дослідження. Виходячи з актуальності теми, спираючись на праці попередніх дослідників та враховуючи недостатній ступінь її розробки у вітчизняній політологічній науці, метою дисертаційної роботи є визначення політичних аспектів мовної політики незалежної України та дослідження впливу соціально-політичних умов, законодавчо-правових норм на формування мовної політики держави.
Для реалізації мети дослідження автор визначає наступні задачі:
` – сформулювати власне визначення мовної політики на основі тлумачень, поданих в словниках та наукових працях дослідників, а також систематизувати наукові доробки з теми, що висвітлюють основні тенденції та проблеми формування та реалізації мовної політики в Україні;
– визначити та окреслити передумови формування мовної політики незалежної України;
– структуризувати законодавчу базу з питань мовної політики в Україні та показати практику формування сучасного законодавства щодо питань мовної політики, виокреслити основні проблеми на шляху до оновлення чинних норм;
– з'ясувати механізм впливу соціально-політичних чинників на формування мовної політики в Україні;
– проаналізувати роль мовних конфліктів в сучасних політичних процесах;
– відобразити місце державної (української) мови в суспільно- політичних процесах Південного регіону України, визначити основні пріоритети та тенденції в цьому напрямі;
– охарактеризувати стан захисту інтересів національних меншин на Півдні України в питаннях регулювання мовної політики;
– сформувати основні пропозиції щодо мовної моделі для України з метою вирішення проблем реалізації і впровадження мовної політики.
Об'єктом дослідження є мовна політика в незалежній Україні.
Предметом дослідження є політичні аспекти мовної політики України та шляхи урегулювання цього питання як на державному, так і регіональному рівнях.
Методологічною основою дисертаційного дослідження є як загальнонаукові, так і спеціальні методи пізнання. Системний підхід надав змогу розглянути механізм впровадження та розвитку мовної політики як частину відносин в середині країни, як взаємодію між різними політичними інститутами держави, в той час як комплексний підхід передбачає встановлення цих зв’язків і на міжгалузевому рівні розвитку, дає більш поглиблений та всебічний результат. Використання історико-типологічного методу дослідження дозволило вичленити системи, в межах яких досліджувався об’єкт на певних етапах розвитку, зафіксувати певну даність
політичних процесів та явищ на підставі виділення якісно визначених типів.
Структурно-функціональний аналіз допоміг більш детально визначити складові тих ланок, які впливають на процес впровадження мовної політики, з’ясувати їхню роль у цьому процесі, вказати на доцільні та хибні кроки. Використання порівняльного методу дозволило відобразити ставлення різних політичних сил до мовного питання, дало змогу визначити суперечності у заходах, покликаних врегулювати мовну ситуацію в країні.
Базуючись на аналізі основних теоретичних розробок вітчизняних та зарубіжних дослідників, було сконструйоване авторське бачення формування мовної політики в Україні.
Наукова новизна роботи полягає у авторському висвітленні політичних аспектів мовної політики в Україні періоду незалежності.
Особлива увага приділяється таким складовим її формування: історичним передумовам; законодавчій основі, яка, в свою чергу, зумовлює діяльність політичних інститутів у вирішенні мовної політики; регіональним особливостям формування мовної політики.
Вперше:
обґрунтовано, що національно-демографічні, лінгвістичні та матеріальні чинники значною мірою залежать від національно-мовної політики, яка реалізується в державі , тобто від свідомого впливу суспільства на мову . Це виражається у мовному плануванні, зокрема, у прийнятті законів про мови. Якщо законодавчі акти, що стосуються мовної практики населення, суперечать людському фактору, можливі відкриті і латентні національно-мовні конфлікти. Законодавчі акти, присвячені регулювання мовних проблем, служать розширенню їх соціальних функцій, а також охорону національних мов від впливу глобалізації;
доведено, що діяльність держави в цілому не завжди збігається з діями інших політичних інститутів. З одного боку, прослідковується дотримання норм чинного законодавства, а з іншого – з’являються нові завдання, на вирішення яких спрямовуються оновлені форми. Тому зведення поняття
мовної політики лише до державної у даному випадку виявляється обмеженим.
Удосконалено:
систематизацію напрямів мовної політики як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях в Україні. Мовна політика в Україні знаходиться в постійному русі. Вона функціонує, розвивається, має своє законодавче обґрунтування та впровадження. Проте їй не вистачає вдосконаленості і завершеності, що притаманно сучасній Україні за багатьма напрямами;
типологію мовних конфліктів, серед яких особливої уваги приділено етнолінгвістичним, лінгвопрагматичним та лінгвополітичним конфліктам та класифікацію причин даних конфліктів, серед яких головною підставою для виникнення мовного конфлікту є сам факт існування різних ідіоетнічних мов;
рекомендації щодо впровадження механізмів державного регулювання мовної політики в Україні.
Дістало подальшого розвитку:
визначення витоків формування мовної політики. Вказано, що витоки сучасного протистояння української і російської мов, які в політиці сьогодення стали предметом не лише обговорення, а й певного маніпулювання, слід шукати в XVIII-XIX ст. Саме тут зароджується позиція невизначеності власне української мовної політики і неможливість (а часом і небажання) прийти до єдиної точки зору, що державна мова повинна бути мовою тієї країни, до якої належать її громадяни, а розвиток інших мов – це невід’ємне право кожного громадянина. Сучасна ситуація в мовній політиці незалежної України стала результатом історичних процесів, що впливали на становлення державності в цілому та визнання українцями себе як самостійного етносу, зокрема. Так, суттєвий вплив мало, по-перше, тлумачення ідентичності українського народу ще за часів Київської Русі, а, по-друге, насаджування своєї культури урядами Польщі, Литви, Австрії,
Росії. Фактично, саме історичні фактори стали основою сучасної невизначеності населення України щодо мовного питання;
дослідження чинного законодавства з питань мовної політики в незалежній Україні та законопроектів із даної проблематики. Досліджені законопроекти можна поділити залежно від того, визнають вони монополію української мови як державної в усіх неприватних сферах життя чи змушують її існувати в режимі жорсткої конкуренції з російською мовою.
Різноманітність до цієї класифікації вносять деякі положення проектів, які нагадають, що, крім російської, в Україні є ще більше десяти мов національних меншин;
шляхи у сфері мовної політики з захисту національних інтересів мешканців країни, які потребують нагального вирішення як в Україні в цілому, так і в її південному регіоні, зокрема: формування мовної культури населення; чітке визначення правових норм щодо застосування державної мови та тлумачення положень Європейської Хартії мов меншин і національних мов; вироблення стратегії мовної політики на містах, розроблення заходів впровадження і захисту не лише мов меншин, а й титульної нації. Все вищезазначене потребує консолідованого контролю з боку органів державної влади, а також єдиного відповідального органу з питань мовної політики в країні.
Практичнее значення роботи полягає в тому, що положення та висновки дослідження сприятимуть, по-перше, позитивному вирішенню проблем мовної політики в Україні, як на загальнодержавному, так і на регіональном урівнях. По-друге, основні положення дисертації, сформульовані висновки, наукові рекомендації будуть сприяти подальшому поглибленню дослідження формування та впровадження мовноїполітики в сфери суспільного життя, впливатимуть на активізацію пошуку державними й громадськими діячами вирішення проблеми білінгвізму в Україні, а це, в свою чергу, неминуче відобразиться на національному піднесенню суверенноїУкраїни.
По-третє, узгальнення та підсумки, зроблені в дисертації, можуть знайти застосування в навчально-виховній практиці, з метою формування мовної культури спілкування та духовного відродження.
Апробація результатів дослідження. Основні положення роботи обговорювалися на засіданнях кафедри державної політики та менеджменту Інституту державного управління ЧДУ ім. П. Могили, були оприлюднені у виступах на щорічних науково-методичних конференціях «Могилянські читання» (м. Миколаїв, 2004-2010 рр., щорічних міжнародних науково- практичних конференції «Ольвійський форум: стратегії України в геополітичному просторі» (2009-2013 рр.), міжнародній науково-практичній конференції «Регіональне застосування наукових знань» (Горлівка, 2012 р.),
«Ціннісний вимір політичної діяльності: проблеми політичного вибору в сучасному українському суспільстві» (м. Херсон, 2013).
Публікації. Результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у семі наукових статтях, які опубліковані у фахових виданнях з політичних наук.
Структура дисертаційної роботи зумовлена темою та задачами дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів (восьми підрозділів), висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертаційного дослідження складає 198 сторінку, список використаних джерел містить 352 найменувань (44 сторінок).
РОЗДІЛ 1
ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1 Концептуально-теоретичні засади наукової розробки теми
Процес розвитку української мови в сучасній Україні відбувається досить складно. З самого початку його було перенесено з мовної площини в суто політичну. Історично обумовлений зв’язок між мовно-культурною ідентичністю та політичними префенціями був сповнений протиріч і складних невирішених проблемних питань. Все це обумовлює надзвичайну актуальність проблем української мови як політичного чинника сучасної мовної ситуації в Україні.
У зв’язку з цим виникає питання про шляхи вирішення мовно-культурних проблем в Україні. От чому дана проблема на сьогодні стала важливим завданням дослідження мовної ситуації в країні. Необхідно зазначити, що на території українсько держави довгий час існували суперечливі механізми реалізації мовної політики, обумовлені перебуванням України у складі різних імперій та СРСР. Крім того, «Закон про мови в УРСР», прийнятий в 1989 р. [97], не був замінений на закон незалежної держави, в той час як вся нормативно-правова база оновлювалась і вдосконалювалась. Був прийнятий цілий ряд програм, постанов та змін, які будуть досліджуватись в роботі, проте основний закон, на який спирається практика мовної політики, який в першу чергу потребував заміни на закон нині діючої держави, не було прийнято.
Понад двадцятирічна суперечлива практика щодо мовної політики зумовлена не лише «українською амбівалентністю», а є й результатом певної політики посткомуністичних еліт, про що й свідчить недостатня розробленість та остаточне затвердження політико-правових норм, а також недостатньо чітко сформоване ставлення політичних структур щодо впровадження в українське суспільство державної мови. Немає достатньо чіткого механізму її реалізації, а
також залишається проблема суперечності дій політичних сил в мовних заходах, а також не сформована чітка позиція щодо пріоритетності державної мови в політичному полі Україні, як у внутрішньополітичному житті, так і в питаннях міжнародного співробітництва.
З метою глибшого розуміння даного процесу варто розкрити сутність певних понять та дефініцій. Варто почати з самого поняття «політика», а також основних механізмів її в провадження для реалізації певної мети. Так, Велика Радянська Енциклопедія дає наступне визначення: Політика (грец.
politiko – державні та суспільні справи, polis - держава), сфера діяльності, пов’язана з відношеннями між класами, націями та ін. соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання і застосування державної влади [21, с. 640].
Подібне тлумачення можна знайти в словнику Д. М. Ушакова: «Політика – діяльність державної влади в сфері управління і міжнародних відносин;
діяльності того чи іншого суспільного угруповування, партії, класу, що визначаються її цілями та інтересами» [325, с.345]. та тлумачному словнику С. І. Ожегова: «Діяльність органів державної влади і державного управління, що відображає державний устрій та економічну структуру суспільства, а також діяльність партій та інших організацій, громадських угруповань, що визначається інтересами і цілями. Питання і події суспільного, державного життя, образ дій, спрямований на досягнення чого-небудь, що визначається стосунками між людьми» [185, с 123].
У Радянській українській енциклопедії «політика» тлумачиться як
«участь у справах держави, діяльність органів влади державної, що відображає суспільно-економічний лад, суспільні відносини в країні, діяльність класів суспільних і партій політичних, яка визначається їхнім становищем у суспільстві та інтересами» [272, с 67].
За визначенням Л. Масенко, яка досить ґрунтовно вивчала проблеми мовної політики та мовної ситуації в Україні, «політика – це цілеспрямована діяльність у галузі взаємовідносин між різними соціальними групами,
державами, народами, пов’язана із боротьбою за здобуття або утримання влади, знаряддя регулювання і формування цих стосунків» або «визначена частина, програма, або напрямок, такої діяльності» [156, с.4 ].
В ряді словників складові та напрями політики як суспільно-політичного явища визначаються вже в самому тлумаченні даного поняття. Так, зокрема, Універсальний словник-енциклопедія розподіляє дане поняття на: «1.
цілеспрямована діяльність у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків; 2. визначена частина, програма або напрямок такої діяльності; гол.
суб'єктом є держава» [321, с. 456].
Енциклопедія політичної думки подає визначення: «Політику можна визначити лаконічно як процес, в ході якого група людей, чиї погляди або інтереси на початковій стадії різняться, приймає колективне рішення стосовно згуртування групи загалом, що запроваджується як спільна лінія поведінки. Це визначення включає кілька складових, які потребують окремого дослідження для осягнення всієї складності ідеї політики. 1. Політика передбачає наявність різноманітних точок зору – якщо не стосовно кінцевої мети, то принаймні стосовно найкращого способу її досягнення. Там, де люди добровільно погоджуються щодо напрямку діяльності або, що важливіше, де вони здатні дійти згоди в ході вільного обговорення, ніяка політика не потрібна. Політика починається тоді, коли одностайність спонтанно зродитися не в змозі, але конкретній групі людей вкрай необхідно діяти» [73, с. 124].
Таким чином, слово «політика» передбачає дії держави в певному напрямі, що відповідають цілям і завданням, які поставлені в чинному законодавстві та нормативно-правових актах, а також програмах і комплексних заходах в визначеному сегменті суспільно-політичного життя.
В галузі мовного середовища прийнято розглядати термін «мовна політика», яка існує для того, щоб досягати певних цілей в сфері мовних відносин [161, с. 15].
От чому ці проблеми науковці зводять до питань державної мови, мовних прав національних меншин, мови засобів масової інформації, освіти, науки в країні, мови державних органів влади на всіх рівнях.
Отже, мовна політика – це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави і суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється зазначене регулювання.
Досить часто поняття мовної політики ототожнюється з поняттям державної мовної політики, під якою слід розуміти комплекс дій і заходів, які проводяться державою з метою досягнення певних цілей у сфері мовних відносин [305, с. 32]. Проте, ці поняття не тотожні.
Вірнішим буде твердження, що мовна політика – це комплекс цілей, принципів та засобів, які за допомогою правових, адміністративних, господарчих та суспільних механізмів здійснюють формування та регулювання мовних відносин в тій чи іншій країні.
Ще відомий український вчений О. Потебня висунув тезу про те, що практичне вивчення й удосконалення мови веде до повного розвитку всіх сил нації [229, с. 56]. Так мовознавець і мислитель розширив суто філологічні рамки проблеми і торкнувся політичного чинника.
Однак, в Україні досі не здійснювалися комплексні дослідження діалектики мовного чинника, мовної політики й перебігу трансформаційних процесів, які передбачали б, зокрема, ідентифікацію позицій ключових політичних сил, які впливають на її формування, визначення їх цінностей та пріоритетів, потенціалу їхнього впливу на вияв мовного чинника.
Сам термін «мовна політика» вперше був вжитий польським політичним діячем Дж. Цеболлеро [662, с. 352].
Російськомовний лінгвістичний енциклопедичний словник дає цьому поняттю наступне визначення: «Мовна політика – це сукупність ідеологічних принципів и практичних заходів із вирішення мовних проблем в соціумі, державі. Особливою складністю вирізняється мовна політика в
багатонаціональній державі, через те, що вона має враховувати такі фактори, як багатомовність, своєрідність національного складу та міжнаціональних відносин, роль окремих мов та їх носіїв у суспільному житті. Мовна політика є складовою частиною національної політики, вона в загальних рисах залежить від принципів останньої» [62, с. 616.]. В українській політичній науці значну увагу тлумаченню мовної політики приділяли А. Апселямова [9], Л. Біланюк [19], І. Дзюба [64-66], А. Загнітко [81], В. Колісник [119-121], П. Мовчан [170], Л. Масенко [156 - 160], А. Матвієнко [161 - 162], Мілова М. І. [166],В. Радчук [271], М. Рябчук [286], Л. Танюк [304], О. Тараненко [305] М. Стріха [301], О. Шумилов [343] та інші.
Так, автор багатьох статей, присвячених мовній сфері, М. Стріха зазначає:
«Поняття «мовна політика» зазвичай зводять до кількох питань, як-от офіційної чи державної мови (для світової практики ці два поняття цілком тотожні), мови шкільництва, мовних прав національних меншин. Останні десятиліття додали до названих вище ще ряд проблем – мову засобів масової інформації та реклами, мовні стандарти не тільки офіційної, а й науково- технологічної інформації тощо» [301].
Досліджуючи питання мовної політики А. Корж звертає увагу на сфери, у яких зміна мовного режиму викликає сьогодні найбільше вимог чи невдоволення. Це: державний апарат, органи влади, офіційні документи; сферу освіти, інформаційний простір. Зважаючи на окреслені проблемні сфери щодо мовного режиму, вона вирізняє три головні аспекти мовної політики, які становлять найбільший інтерес [129, с. 17]: питання офіційного (державного) статусу мов;
1) питання функціонування мов в освіті;
2) питання функціонування мов в інформаційному просторі.
Отже, мовна політика – це цілісна система заходів держави та інших політичних інститутів і сил щодо розв’язання питань розвитку мов у соціумі.
Особливої уваги набуває мовна політика у поліетнічних державах у зв’язку із розвитком освіти, створенням інформаційного простору, який забезпечує
етнокультурну цілісність і національну безпеку держави. До мовної політики належать питання мовного планування, актуальні для країн, які тривалий час перебували у складі імперій і в яких культивувалася й утверджувалася як соціально престижна мова метрополії. Оцінка рівня розвитку мови і її здатності обслуговувати всі сфери життя соціуму, виступати важливим складником розвитку національної культури та освіти залежить від здійснюваної у державі мовної політики.
Деякі дослідники розглядають розвиток мовної політики в контексті понять «мова політики» та «політична мова», що на думку дисертанта є більш вузьким поняттям, яке відображає в першу чергу мовну ситуацію в країні. В цьому напрямі достатньо ґрунтовним є дослідження В. Петренко «Особливості визначення політичної мови» [202, с. 118], в якому науковець визначила основні дефініції даного питання. Зокрема, до політичної мови були слушно віднесені: 1) мова публічних виступів політичних діячів у різних її проявах:
заяви, інтерв’ю, радіо- і телезвернення, прес-конференції, радіо- і теледебати, виступи в будь-якій аудиторії з будь-якої нагоди; 2) мова функціонування політичних інститутів (мова урядових засідань, партійних з’їздів тощо);
3) парламентська мова, головна складова якої – мова дебатів; 4) мова політичної пропаганди і політичної реклами як в усній, так і в письмовій формі (у першу чергу – мова листівок, плакатів, радіо– та відеороликів);
5) мова політичних документів (закони, договори, угоди, меморандуми, декларації, програми і статути політичних партій, протоколи засідань); 6) мова засобів масової інформації: мова передач на політичні теми, блоків політичних новин на радіо і телебаченні, рубрик, які відводяться політичним подіям у пресі, статей на політичні теми, заяв політичних коментаторів та оглядачів, матеріалів спеціалізованих видань стосовно різних аспектів політики тощо;
7) мова виборів [202]
Мова політики, безперечно, є важливою складовою аналізу мовної політики. Втім ці поняття не варто взаємо замінювати, щоб уникнути
плутанини у визначенні основних пріоритетів на шляху формування і реалізації мовних заходів.
Аналізуючи стан мовної політики, варто визначити світові моделі реалізації даного питання, щоб запропонувати найбільш прийнятний шлях вирішення проблем для України, адже мовна політика є актуальною для багатьох держав світу, населення яких складається з носіїв різних мов через свою етнонаціональну приналежність.
В першу чергу слід звернути увагу, що не всі країни у своїй політико- правовій практиці використовують поняття «державна мова», досить часто воно замінюється терміном «офіційна мова», а іноді «національна». При цьому визначений статус затверджується в чинному законодавстві цих країн. Так, в Туреччині одна офіційна мова – турецька, в Сінгапурі чотири офіційні мови – англійська, китайська (мандаринська), малайська і тамільська, в ЮАР 11 офіційних мов. Але в жодній з вказаних країн немає державної мови. З 12 країн Східної Європи лише одна використовує в конституції поняття
«державна мова», 9 – «офіційна», а дві формально не встановлювали в своїх конституціях статус мов. У 5 країнах мови меншин мають офіційний статус в регіонах їх компактного проживання [141, c. 7].
У деяких країнах існує практика регіональної двомовності – надання мові етносу, що компактно проживає на певній території, рівних прав нарівні із загальнодержавною офіційною мовою. Найбільш відома іспанська модель регіональної двомовності. Згідно із статтею 151 іспанської конституції,
«історичні області», тобто Каталонія, Країна басків, Галісія і Андалузія, мають особливе право на офіційну двомовність. На території цих регіонів поряд з іспанською офіційно використовується каталонська, баскська і галісійська мови. Регіональні мови існують також в Бельгії, Франції, Індії, Ефіопії і деяких інших державах [265].
При цьому, наприклад, у Франції офіційною мовою визнана французька, Великобританії – англійська, Італії – італійська, Польщі – польська, хоча довгий час свого історичного розвитку всі ці держави користувалися у
спілкуванні та веденні офіційної документації латинською мовою. Втім бажання побудувати єдину і незалежну державу стало поштовхом до впровадження саме національної мовної політики [279, c. 18-19]. В той же час в світовій практиці є й країни, які надали статус державної (офіційної) мові колишніх колонізаторів. Наприклад, громадяни Аргентини користуються іспанською мовою, Гваделупи – французькою, Австрії – німецькою. При цьому питання унітарності цих держав не ставиться під сумнів [149, с. 20-21].
Пострадянські країни не сформували єдиної моделі мовної політики.
Втім, за основу було прийнято ставлення до російської мови, а вірніше визнання її статусу офіційною, державною чи мовою національної меншини.
Так, країни Прибалтики в своїй мовній політиці відмовилися від російської мови, визнавши її нелегальною. Тут державною мовою стала мова корінного населення (естонська в Естонії, латвійська в Латвії, литовська в Литві).
Другу групу становлять держави, які визначають єдину державну мову, яка є корінною для даної території, не вилучаючи російську мову зі свого спілкування. При цьому не надаючи їй ніякого окремого статусу. Серед таких країн Казахстан, Азербайджан, Узбекистан. До цієї групи сьогодні належить і Україна, проте ратифікація міжнародних документів, зокрема, європейської Хартії регіональних мов та мов національних меншин, змушує деяких політиків замислитись над моделлю формування мовної політики держави по відношенню до російської мови.
Третя група пострадянських країн надала російській мові статусу другої державної (Білорусь), офіційної (Киргизія, Молдова) чи мови міжнаціонального спілкування (Таджикистан), що було зафіксовано в чинному законодавстві країни [265].
Мотиваційний аналіз вибудовування тієї або іншої мовної політики в різних державах дозволяє виділити такі основні типи [141, с. 12]:
Тип А. Статус державної, національної або офіційної надається всім мовам основних етнічних груп (наприклад, в Швейцарії, Бельгії, Сінгапурі). У основі цієї політики, на думку ряду дослідників, лежить консенсус
національних еліт щодо відсутності «Великої традиції», на яку можна було б спертися з метою об'єднання нації. Тому більш дієвим інтегратором визнається досягнення державної ефективності, а не етнічній автентичності.
Тип Б. Деякі мови національних меншин вводяться як офіційні. Мовна політика даного типу, як правило, вибирається суспільствами, «обтяженими»
«Великою традицією», яка є надійним фундаментом для підтримки соціально- культурної і політичної єдності. При цьому мовна політика може орієнтуватися одночасно на обидві мети – «націоналізм» і «державність».
Чисті приклади такої політики зустрічаються в Португалії, Ефіопії та ін.
Тип С. Припускається офіційний статус для мов деяких національних меншин лише на регіональному рівні. Політика цього типу є результатом присутності в соціокультурній і політичній тканині держави одночасно двох або декількох конкуруючих «Великих традицій». Основною проблемою подібних ситуацій стає збалансування загальнонаціонального запиту на сильну «державність» з потребами регіональних і мовних груп в збереженні власної ідентичності. У такій ситуації суперництво еліт, що відстоюють протилежні інтереси, є неминучим. Очевидний перекіс політики на користь інтересів мовної більшості завжди чреватий підйомом сепаратистських настроїв серед меншості.
Окрім концепту «Великої традиції» [265], дослідники пропонують аналізувати вибір державами тієї або іншої моделі мовної політики через поняття ефективних і неефективних мов. На Землі існує більше 2000 мов, з яких лише 259 є державними. Більше 90% населення світу використовують всього 12 мов, кожен з яких має від 100 мільйонів до 1,2 мільярдів носіїв.
Спираючись в своїй політиці на переважний розвиток ефективних мов (а це в першу чергу світові мови), держави роблять вибір на користь активнішої і продуктивнішої участі в міжнародних процесах і світовому розподілі праці. В той же час культури з локальним або маргінальним статусом, роблячи ставку на підтримку власної мовної автентичності і жертвуючи конкурентоспроможністю зараз, зберігають за собою право бути носієм
культурної альтернативи, яка завжди має шанс стати основою нової моделі конкурентоспроможності в майбутньому [141, c. 25].
Крім того, для визначення моделі мовної політики можуть бути застосовані три основні підходи, які впливають на визначення статусу державної чи офіційної однієї мови чи одразу декількох мов. В цій класифікації не враховуються держави, які надали статусу державної мові колишніх метрополій [149, с. 15].
Так, перший підхід спирається на визначення однієї державної мови відповідно до переважної більшості громадян за національністю в державі (наприклад, в Іспанії 75 % іспаномовних громадян, тому й державна мова тут іспанська, у Швеції 95 % шведсько мовних – відповідно державною мовою визнана шведська). Другий підхід розрахований на країни, в яких проживає декілька етносів. Такі держави зазвичай мають декілька офіційних мов (наприклад, в Люксембурзі офіційними визнані французька і німецька, в Швейцарії – німецька, французька, італійська, романська), які мають однаковий статус. Третій підхід передбачає розмежування поняття «державна»
та «офіційна», при цьому законодавчо регламентуючи обидві мови, при цьому надаючи державній більше повноважень. Така ситуація спостерігається в Індії, Ірландії та інших постколоніальних державах [149, с. 16].
Україна на сьогоднішній день відповідає моделі формування мовної політики за першим підходом, оскільки в ній офіційно проголошена на конституційному рівні єдина державна мова – українська. Втім, проживання на території країни великої кількості етносів часто підіймає питання щодо зміни обраного підходу, що й зумовлює проголошення регіональних мов, а також ініціативи введення другої державної мови, що буде розглянуто у роботі.
Аналіз доробок зарубіжних та українських вчених у напряму дослідження мовних моделей світу в країнах є поліетнічним населенням дає змогу виокремити наступні варіанти протікання політичних подій у ставленні до державної мови [141]:
1. Модель єдиної державної (офіційної) мови (Польша, Україна).
2. Модель соофіційної (спільної офіційної) мови (Бельгія, Канада, Білорусь).
3. Модель коофіційної (регіональної офіційної) мови (в Молдові гагаузька мова).
4. Модель заохочувальної (законодавчо не закріпленої, але підтримуваної державними програмами) мови (датська мова в Німеччині).
5. Модель мови метрополії (Аргентина, Австрія).
6. Модель терпимої мови (іммігрантів – Австралія).
7. Модель стримуваної (забороненої) мови (Естонія, Латвія, Литва).
Відповідно до норм Конституції Україна вибрала для себе модель єдиної державної мови, що було обумовлено в першу чергу політичною потребою консолідації суспільства та національною складовою. При цьому практика реалізації даної моделі показує недостатню її ефективність, що обумовлено етнонаціональним складом населення, а також історичними і правовими чинниками. Тому питання мовної політики на сьогоднішній день набувають особливої актуальності при виборі шляху формування подальших заходів, які повинні врахувати інтереси як самої держави, так і громадян, що утворюють її.
Процес впровадження мовної політики в Україні, а також залучення різних верств населення до нього має історичні корені, що буде висвітлено в наступному розділі. Тут хотілося б лише зазначити, що витоки проблеми мовної ідентичності та формування мовної політики багато дослідників розглядають з часів Київської Русі, зокрема, з виокремлення української народності і державності. Ці питання висвітлюються, зокрема, у роботах С. Арутюнова [11], В. Балушка [17], В. Барана [18], А. Генсьорського [43-44], М. Грушевського [50-51], О. Данилевської [52], Я. Дашкевича [53 - 54], Д. Дорошенка [69] В. Дякина [71], Л. Залiзняка [106], Я. Ісаєвича [111], Н. Полонської-Василенко [208], Ф. Потебні [228 - 229], Е. Сміта [298], О. Шахматова [340-341], О. Шумилова [343] та інших.
На думку С. Арутюнова „український етнос постає не лише повністю сформованим, а й сконсолідованим» з часів Київської Русі [11, c. 87]
Я. Дашкевич навіть твердить про існування в Давній Русі української нації [53, c. 48-52] .
Досліджуючи праці Я. Шашкевича, В. Балушок вказує на той факт, що термін «українці» як самоназва всього українського народу утверджується лише в кінці ХІХ – середині ХХ ст., а до XVIII ст. включно побутувала перша загальноукраїнська самоназва «русин», «русь», а пізніше – «русини» [17.c. 56]
Процес поширення назви «Русь» на різні території й населення Давньої Русі і відображення його в джерелах детально аналізує А. Генсьорський у працях, що вийшли друком ще у 1950–1960-х роках. Він зазначає , що у кінці ХІІ – на поч. ХІІІ ст. у джерелах чітко фіксується поширення з Середнього Подніпров’я на всю південноруську територію (Чернігів з округою, Галицько- Волинські землі, Закарпаття) топоніма «Русь» як власної назви й етноніма
«русь» / «русин» [44, c. 32].
Питанню виявлення етнокультурних відмінностей між різними давньослов’янськими угрупованнями присвятив ряд праць В. Баран. Зроблені ним на основі власних досліджень і підкріплені конкретним матеріалом висновки про те, що різні східнослов’янські народи сформувалися на базі різних племінних груп давніх слов’ян, яким були властиві дуже значні етнокультурні відмінності [18, c. 45].
М. Грушевський у праці «Звичайна схема «руської» iсторiї й справа рацiонального укладу iсторiї схiдного слов’янства» опублікував «смiливий i грунтовний нарис розмежування великоруського та українського iсторичних процесів» [51, c. 78].
У своїй розвiдцi М. Грушевський пiддав аналiзовi традицiйну «звичайну схему» iсторiї Росiї, або, точнiше, iсторiї Схiдної Європи, яку на початку XIX ст. систематизував лiтератор, журналiст i офiцiйно придворний iсторiограф М. Карамзiн.
Схема М. Карамзiна значною мiрою спиралася на уявлення московських церковних книжникiв XV–XVI ст. [117, c. 105].
Майже двiстi рокiв основнi її догми через белетристику, пресу, а головне
— через школу, церкву, армiю втовкмачувалися у свiдомiсть як росiян, так i українцiв i бiлорусiв. «До цiєї схеми через довге уживання звикли, а шкiльна традицiя її скрiпила». М. Карамзiн виробив дiйовий мiф росiйської державної iдеологiї. Фактичний бiк справи не привертав його особливої уваги — М.Карамзiна цiкавив лише заданий загальний хiд подiй. Княжу Русь М. Карамзiн, не вагаючись, декларативно оголосив першою росiйською державою, не визнаючи ані українців, ані білорусів окремими народами [117, c. 105].
Крім того, довгий час популярною була гiпотеза І. Погодiна- Соболєвського [204, c. 55], яка визначала великоруську народність першими заселенцями Київської Русі. На противагу цій теорії висловили свої думки провідні науковці на історики того часу, серед яких О. Шахматов, який дав цiй гiпотезi нищiвну оцiнку: «Ми повиннi якнайрiшучiше вiдкинути думку, нiби Київщина була в старовину заселена не предками сучасних малоросiв, а предками сучасних представникiв iнших руських народностей. Шукати в X–XI сторiччях над Днiпром великорусiв цiлком даремне, бо великоруська народнiсть — нового походження» [341, c. 588].
Однією з перших праць щодо мовної проблематики доби тоталітаризму стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка була написана в 1965р. і друкувалася лише за кордоном, а в Україні легально з’явилась лише під час перебудови [64]. Це дослідження полемічно спростовувало суто пропагандистське твердження радянських науковців про відсутність русифікації в СРСР, що стало першим кроком на шляху до самовизначення.
Визначаючи основні напрями мовної політики незалежної України, думки науковців та дослідження ними питань в цій сфері можна поділити на декілька груп: 1) науковці, що звертають увагу на необхідність впровадження офіційної російської мови, виступають за двомовність в країні, підкріплюючи своє бачення проблеми не лише історичними, а й сучасними статистичними даними; 2)вчені, зокрема політологи, які відстоюють інтереси лише державної
