ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені К.Д. УШИНСЬКОГО»
на правах рукопису ПОДОЛЯК НАТАЛІЯ МИХАЙЛІВНА
УДК: 159.923 + 159.9.019.4 + 316.613.434
ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ АСЕРТИВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ
19.00.01 – загальна психологія, історія психології
ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня кандидата психологічних наук
Науковий керівник
кандидат психологічних наук, доцент Санніков Олександр Ілліч
Одеса – 2014
ЗМІСТ
Стор.
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ...4
ВСТУП...8
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ АСЕРТИВНОСТІ...16
1.1. Асертивність як психологічний феномен...16
1.1.1. Розвиток наукових уявлень про поняття «асертивність»...16
1.1.2. Феномен «асертивність» у просторі споріднених понять...37
1.1.3. Теоретична модель структури асертивності з позицій континуально- ієрархічного підходу...46
1.2. Пошук спектру властивостей особистості, що супроводжують прояви асертивності...55
Висновки до розділу І ...73
РОЗДІЛ ІІ. ПРОГРАМА ЕМПІРИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНО- ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ АСЕРТИВНОСТІ...77
2.1. Організація та етапи емпіричного дослідження...77
2.2. Психодіагностичний інструментарій, спрямований на вивчення асертивності...80
2.2.1. Огляд традиційних методик, що дають інформацію про деякі показники асертивності...80
2.2.2. Процедура «Розміщення себе на шкалах асертивності»...82
2.2.3. «Тест-опитувальник компонентів асертивності (ТОКАС)»... 87
2.2.3.1. Теоретичний конструкт методики, спрямованої на діагностику показників асертивності...87
2.2.3.2. Результати розробки та апробації оригінальної методики...90
2.3. Обґрунтування вибору методик, що діагностують властивості особистості, гіпотетично пов’язані з асертивністю...96
Висновки до розділу ІІ...103
РОЗДІЛ ІІІ. РЕЗУЛЬТАТИ ЕМПІРИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ АСЕРТИВНОСТІ ТА ЇХ ОБГОВОРЕННЯ...106
3.1. Угрупування ознакового простору показників, що досліджуються (кількісний аналіз)...106
3.1.1. Взаємозв’язки показників асертивності та рис особистості, що вивчаються у співвідношенні з ними...106
3.1.2. Результати факторизації ознакового простору показників...125
3.2. Диференціально-психологічний аналіз асертивності...131
3.2.1. Профілі формально-динамічних показників асертивності осіб, які розрізняються за її типом...132
3.2.2. Ставлення до себе осіб з різним типом асертивності...135
3.2.3. Самоактуалізація асертивних і неасертивних осіб...140
3.2.4. Особливості асертивності екстернатів та інтерналів...143
3.2.5. Прояви асертивності осіб схильних і не схильних до ризику...148
3.2.6. Психологічний спектр властивостей особистості (за методикою FPI) груп осіб з різним типом асертивності...150
3.2.7. Факторна структура особистості (за методикою Р. Кеттелла) асертивних і неасертивних осіб...152
3.2.8. Психологічні особливості асертивної та неасертивної особистості: аналіз конкретних випадків...156
Висновки до третього розділу...165
ВИСНОВКИ...170
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ...174
ДОДАТКИ...199
Перелік умовних позначень
№ з/п
Умовні познач.
Назва показників
Показники асертивності за тестом В. Каппоні, Т. Новака 1 АДД Довіра до себе
2 ААП Активність у відстоюванні власної позиції 3 АРС Реалістичність самооцінки
Формально-динамічні показники асертивності 4 АсФП Потреба виявляти асертивність
5 АсФІ Ініціативність асертивності 6 АсФШ Широта асертивності
7 АсФЛ Легкість асертивності 8 АсФУ Усталеність асертивності 9 АсФД Динамічність асертивності 10 АсФЕ Енергійність асертивності 11 АсФВ Включення у процес взаємодії
Якісні показники асертивності
12 АсЕ Емоційний (афективний) компонент асертивності 13 АсК Когнітивно-смисловий компонент асертивності 14 АсП Поведінковий компонент асертивності
15 АсКР Контрольно-регулятивний компонент асертивності 16 АсЗаг Композитна оцінка асертивності (узагальнена)
Показники самоставлення 17 S Інтегральний показник самоставлення 18 СI Самоповага
19 СII Аутосимпатія
20 СIII Очікування позитивного ставлення від інших 21 СІV Самоінтерес
22 С1 Самовпевненість 23 С2 Ставлення інших 24 С3 Самоприйняття 25 С4 Самокерівництво 26 С5 Самозвинувачення 27 С6 Самоінтерес
28 С7 Саморозуміння
Показники впевненості в собі 29 ВуС Впевненість у собі
30 ВССм Соціальна сміливість
31 ВІСк Ініціатива у соціальних контактах Показники самоактуалізації 32 Са1 Шкала 1. Орієнтація у часі
33 Са2 Шкала 2. Цінностй
34 Са3 Шкала 3. Погляд на природу людини 35 Са4 Шкала 4. Потреба в пізнанні
36 Са5 Шкала 5. Прагнення до творчості (креативность) 37 Са6 Шкала 6. Автономність
38 Са7 Шкала 7. Спонтанність 39 Са8 Шкала 8. Саморозуміння 40 Са9 Шкала 9. Аутосимпатія 41 Са10 Шкала 10. Контактність
42 Са11 Шкала 11. Гнучкість у спілкуванні Показники локусу контролю 43 ІЗаг Загальна інтернальність
44 ІДос Інтернальність досягнень 45 ІНев Інтернальність невдач
46 ІССт Інтернальність сімейних стосунків 47 ІВСт Інтернальність виробничих стосунків 48 ІМСт Інтернальність міжособистісних стосунків 49 ІЗХв Інтернальність в області здоров’я і хвороби
Якісні показники схильності до ризику 50 РзЕК Емоційний компонент
51 РзКК Когнітивний компонент 52 РзДК Дійовий компонент
53 РзКР Контрольно-регулятивний компонент
54 РзЗаг Композитна оцінка схильності до ризику (узагальнена) Показники ухвалення рішень
55 УРГ Готовність до ризику 56 УРР Раціональність
Фактори особистості за методикою FPI 57 FІ Невротичність
58 FІІ Спонтанна агресивність 59 FІІІ Депресивність
60 FІV Роздратованість 61 FV Товариськість 62 FVІ Врівноваженість
63 FVІІ Реактивна агресивність 64 FVІІІ Сором’язливість
65 FІХ Відкритість
66 FХ Екстраверсія – інтроверсія 67 FХІ Емоційна лабільність
68 FХІІ Маскулінність – фемінність
Фактори особистості за 16-PF опитувальником Р. Кеттелла 69 А А+ аффектотімія – А- сизотімія
70 С С+ сила «Я» – С- слабкість «Я»
71 Е Е+ домінантність – Е- конформність 72 F F+ безпечність – F- заклопотаність
73 G G+ сила «Над-Я» − G- слабкість «Над-Я»
74 Н Н+ сміливість – Н- боязкість 75 І І+ м'якість – І- твердість
76 L L+ підозрілість − L- довірливість 77 М М+ мрійливість − М- практичність 78 N N+ проникливістьN- наївність
79 О О+ схильність до відчуття провини – О- самовпевненість 80 Q1 Q1+ радикалізм − Q1- консерватизм
81 Q2 Q2+ самодостатність – Q2+ залежність від групи
82 Q3 Q3+ високий самоконтроль – Q3- низький самоконтроль 83 Q4 Q4+ напруженість − Q4- розслабленість
84 QІ QІ+ екстраверсія − QІ- інтроверсія
85 QІІ QІІ+ тривожність – QІІ+ емоційна стабільність 86 QІІІ QІІІ+ кортикальна жвавість – QІІІ- сенситивність 87 QІV QІV+ незалежність − QІV- покірність
ВСТУП
Актуальність дослідження. Сучасний стан розвитку суспільства висуває певні вимоги до людини, яка має бути соціально активною, сміливою, ініціативною, усвідомлювати свої реальні заслуги і можливості, вміти заявляти про себе, реалізовувати власні плани та розкривати свої потенційні можливості.
Нездатність людини ставити та втілювати в життя власні цілі, потреби, бажання, прагнення, інтереси й почуття призводить до невдоволення життям, нездатності планувати власне майбутнє, появи соціального страху.
Актуальність та доцільність роботи зумовлена низкою соціальних та власне наукових чинників: по-перше, підвищенням вимог до особистості та її комунікативних якостей, що забезпечують повноцінність та успішність взаємодії з соціумом в умовах сьогодення. По-друге, актуальність даної роботи зумовлена необхідністю розробки теоретичного підґрунтя до вивчення асертивності, її особливостей, структури та функцій, що забезпечують здатність особистості до відстоювання своїх прав, власної позиції без посягання на інтереси інших людей. І, нарешті, по-третє, підвищений інтерес до асертивності зумовлений потребами соціальної практики, спрямованої на розвиток навичок асертивної поведінки, асертивного спілкування, що виявляється у багатьох сферах життєдіяльності і професійної діяльності, особливо в галузі соціономічних професій. Вади асертивності утруднюють загальний розвиток особистості, знижують ефективність комунікативних процесів та соціальної і професійної адаптації особистості.
У психології існують наукові розробки, що характеризують асертивність та асертивну поведінку особистості. Певна інформація про особливості асертивності міститься у наукових дослідженнях, що розроблялися в рамках трансактного аналізу (Е. Берн); екзистенційної психології (А. Маслоу, Р. Мей, Ф. Перлз, В. Франкл); вчинкового підходу (М. Й. Боришевський, Л. С. Виготський, Г. С. Костюк, О. М. Леонтьєв, С. Д. Максименко, В. А. Роменець, С. Л. Рубінштейн, М. В. Савчин, В. О. Татенко), у зв’язку з потребами практики, зокрема, у психотерапевтичному, психокорекційному
контексті (Дж. Вольпе, А. Лазарус, Е. Селтер) тощо. Асертивність розглядається і як спосіб поведінки (Р. Алберті, С. Бішоп, В. М. Галицький, М. Еммонс, В. Каппоні, К. Кинан, Т. А. Коробкова, А. Лазарус, С. А. Медведєва), і як властивість особистості (С. А. Медведєва, Н. Є. Харламенкова, О. В. Хохлова, Л. Н. Шакірова, В. А. Шамієва, Ю. В. Шильцова). У контексті рис особистості асертивність розглядається як професійна якість управлінця (Д. Н. Завалішина, Ю. Козелецкий, Л. М. Ємельяненко, О. І. Санніков); у зв’язку з впевненістю в собі (Дж. Бейєр, О. М. Гук, Д. Н. Завалішина, Ю. Козелецкий, Л. О. Ніколаєв, А. М. Прихожан, В. Г. Ромек, Г. Фенстерхейм); у зв’язку з проблемами адаптації, агресивності (Б. Г. Ананьєв, О. В. Кузнєцова, А. Г. Маклаков, К. Роджерс, С. Л. Рубінштейн, О. П. Саннікова, О. В. Хохлова, Е. Шостром, В. А. Шамієва); соціальної компетенції (Р. Альберті, Дж. Вольпе, А. М. Прихожан, В. Г. Ромек, Р. і Р. Ульріх); емоційного інтелекту (М. Еммонс, Р. Берон, Д. Річардсон, М. А. Манойлова, Ф. Ланж, О. П. Нікітіна, Г. Фенстергейм, Н. Є. Харламенкова); соціального страху (Р. Альберті, Е. Берн, Дж. Вольпе, У. Джеймс, М. Еммонс, А. Маслоу, К. Роджерс, К. Рудестам);
самоствердження та самопрезентації (В. А. Гупаловська, Ю. П. Чібезова, І. М. Шемелюк); самоактуалізації (Н. Ф. Каліна, О. Г. Лосієвська, А. Маслоу, К. Роджерс), схильності до ризику (С. В. Бикова, О. І. Санніков), локусу контролю (М. Армстронг і К. Бураєм, Дж. Роттер, Р. і Р. Ульріх) тощо.
У вивченні даної проблеми залишається багато невирішених питань, що суттєво обмежує можливості людини використовувати асертивність як потенціал особистості з метою підвищення власної ефективності у різних сферах життєдіяльності. Вирішення означених проблем гальмується не тільки обмеженою кількістю теоретичних розробок загальних аспектів проблеми асертивності, а й необхідністю уточнення її структурних компонентів тощо.
Недостатній теоретичний аналіз загальних аспектів проблеми асертивності спричинив дефіцит досліджень цієї проблеми з позицій диференційно- психологічного підходу. Недостатньо презентовані роботи, в котрих
розкривалась би структура асертивності, склад її компонентів, їх комбінацій, особливостей прояву тощо.
Саме тому темою дисертаційного дослідження обрано «Індивідуально- психологічні особливості асертивності особистості».
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дослідження проводилося в межах наукової програми кафедри загальної та диференціальної психології, що входить до тематичного плану Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського «Теоретико-методологічні засади дослідження типового та індивідуального в структурі особистості професіонала» (номер держреєстрації 0109U000193). Тему дослідження затверджено Вченою радою Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського (протокол №8 від 28 березня 2013 р.), та узгоджено в Раді з координації наукових досліджень в галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 6 від 18 червня 2013р.). Автором здійснювався диференціально- психологічний аналіз асертивності особистості.
Мета дослідження − теоретично обґрунтувати та емпірично дослідити асертивність як системну властивість особистості та виявити її індивідуально- психологічні особливості.
Для досягнення поставленої мети було визначено такі завдання:
1. Здійснити теоретико-методологічний аналіз проблеми асертивності, уточнити сутність феномену; розробити теоретичну модель структури асертивності з позицій континуально-ієрархічного підходу; експлікувати та описати компонентний склад її показників; визначити властивості особистості, що супроводжують прояви асертивності.
2. Розробити програму емпіричного дослідження і систему дослідницьких процедур, спрямованих на діагностику показників асертивності та властивостей особистості, що аранжують її прояви.
3. Виявити характер співвідношення показників асертивності з властивостями особистості, що супроводжують її прояви.
4. Дослідити індивідуально-психологічні особливості асертивності, що виявляються у якісно-кількісному поєднанні її показників та у специфіці рис особистості закономірно пов’язаних з ними.
Об’єкт дослідження − асертивність як властивість особистості.
Предмет дослідження − індивідуально-психологічні особливості асертивності.
Теоретико-методологічною основою дослідження стали: : принцип системно-структурного підходу до розуміння особистості (Б. Г. Ананьєв, В. А. Ганзен, О. М. Леонтьєв, С. Д. Максименко, В. М. Мерлін, К. К. Платонов, С. Л. Рубінштейн, О. П. Саннікова та інші); принцип детермінізму (О. М. Леонтьєв, Б. Ф. Ломов, С. Д. Максименко, С. Л. Рубінштейн, Б. М. Теплов та інші), принцип континуально-ієрархічного підходу до розуміння структури властивостей особистості (О. П. Саннікова); теорії особистості як активного суб’єкта діяльності (К. О. Абульханова-Славська, А. В. Брушлінський, Г. С. Костюк, Б. Ф. Ломов, В. О. Татенко, Т. М. Титаренко, Д. Й. Фельдштейн та інші); положення про сутність (Дж. Вольпе, В. Каппоні, А. Лазарус, Т. Новак, Е. Селтер), ґенезу (Р. Лейнг) та структуру асертивності (К. Кейт, В. Г. Ромек, В. А. Шамієва, С. А. Медведєва, Ю. В. Шильцова, Т. А. Коробкова, О. В. Хохлова та інші), методологія організації психологічного теоретико-емпіричного дослідження (А. Анастазі, Л. Ф. Бурлачук, К. М. Гуревич, К. Купер та інші) тощо.
Методи і методики дослідження. Для досягнення мети та виконання завдань дослідження використовувалися такі методи: теоретичні (метод системного аналізу теоретичних наукових підходів і концепцій, наданих у психології та суміжних наукових дисциплінах); емпіричні (метод опитування, тестування, метод експертних оцінок); статистичні методи обробки даних (кореляційний, факторний аналізи, застосування t-критерію Ст’юдента для пошуку значимих відмінностей між групами), що здійснювалися за допомогою комп’ютерної статистичної програми SPSS 13.0 for Windows; методи якісного аналізу даних (контент-аналіз, метод самозвітів, «асів», «профілів»).
В роботі застосовувалися дві групи психодіагностичних методик:
а) першу групу склали методики, що спрямовані на вивчення показників асертивності. До цієї групи увійшли: «Тест на асертивність» В. Каппоні та Т. Новака; розроблені у співавторстві оригінальні методики «Розміщення себе на шкалах асертивності» (модифікація процедури Т. Дембо − С. Рубінштейн) та оригінальний «Тест-опитувальник компонентів асертивності (ТОКАС)»;
б) до другої групи увійшли методики, спрямовані на вивчення властивостей особистості, що гіпотетично пов’язані з показниками асертивності: «Тест-опитувальник самоставлення» В. В. Століна;
Самоактуалізаційний тест (САМОАЛ) А. Ф. Лазукіна, в адаптації Н. Ф. Каліної,
«Тест впевненості в собі» В. Г. Ромека; «Опитувальник рівня суб’єктивного контролю» Дж. Роттера; «Тест-опитувальник схильності до ризику»
О. П. Саннікової та С. В. Бикової; методика «Особистісні фактори прийняття рішень» (ЛФР − 25) Т. В. Корнілової; Фрайбургський багатофакторний особистісний опитувальник (FPI); 16-PF особистісний опитувальник Р. Кеттелла.
Дослідження проводилось протягом 2008-2013 років. Вибірку дослідження склали 70 студентів старших курсів Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка віком 20-26 років та слухачі відділення перепідготовки кадрів зі спеціальності «Психологія» факультету післядипломної освіти та роботи з іноземними громадянами кількістю 50 чоловік віком 24-30 років Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського та 120 студентів цього університету віком 20-26 років. Окремо у вибірку стандартизації увійшло 210 осіб. Загальна кількість досліджуваних становить 450 осіб.
Наукова новизна та теоретична значущість дисертаційного дослідження.
Вперше асертивність презентована як складна властивість особистості, в структурі котрої серед її різнорівневих показників виділяються формально- динамічні (що відображають динаміку і перебіг характеристик асертивності) та
якісні (що відображають сутність даного феномена); експліковані та описані формально-динамічні показники асертивності: потреба виявляти асертивність, широта, легкість, усталеність, динамічність, енергійність, міра включення у процес взаємодії; презентовані та вперше емпірично досліджені якісні компоненти асертивності: емоційний, когнітивний, поведінковий та контрольно-регулятивний; визначено поняття «асертивна особистість», що забезпечується певним комплексом властивостей (екстернальність, впевненість у собі, схильність до ризику, незалежність, відповідальність, автономність, самоприйняття, практичність, наполегливість, позитивне ставлення до інших, здатність ухвалювати рішення тощо); виявлені типи асертивності в залежності від ступеню прояву та якісно-кількісного поєднання її показників та вивчені індивідуально-психологічні особливості особистості представників виявлених типів;
- уточнено уявлення про психологічну сутність асертивності, розширено та поглиблено зміст зазначеного феномена у контексті його взаємозв’язків з певними властивостями особистості та доповнено уявлення про психологічний портрет асертивних і неасертивних особистостей;
- дістало подальшого розвитку знання про асертивність як властивість особистості та про її індивідуально-психологічні прояви.
Практичне значення роботи полягає у виборі та обґрунтуванні системи методів і методик, спрямованих на діагностику показників асертивності та рис особистості, взаємопов’язаних з нею. Ця система включає як традиційні методики і процедури, що відповідають вимогам валідності та надійності, так і оригінальну методику, спеціально створену (у співавторстві) для діагностування формально-динамічних та якісних показників асертивності, результати апробації якої засвідчують можливість використання в дослідницьких та практичних цілях.
Матеріали роботи були використані у процесі підготовки майбутніх фахівців в межах окремих тем курсів «Загальна психологія», «Соціальна психологія», «Диференціальна психологія», «Психодіагностика».
Основні результати роботи впроваджено в навчальний процес Одеського національного політехнічного університету (акт впровадження №1 від 11 березня 2014р.), Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (акт впровадження №2 від 8 квітня 2014р.), Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (акт впровадження
№3 від 16 квітня 2014р.).
Особистий внесок автора в роботах, що були виконані у співавторстві.
Автором узагальнено стан проблеми, систематизовано теоретичні дані, що пояснюють структуру асертивності, експліковано та описано компонентний склад її показників; здійснено постановку проміжних дослідницьких завдань на різних етапах створення та апробації методики; самостійно зібрано емпіричні дані, проведено математично-статистичну обробку, інтерпретацію та обговорення отриманих результатів.
Вірогідність і надійність отриманих результатів забезпечується методологічним та теоретичним обґрунтуванням вихідних положень дослідження; валідністю та адекватністю психодіагностичного інструментарію поставленій меті, завданням, об’єктові та предметові дослідження;
репрезентативністю вибірки; використанням сучасних математичних і статистичних процедур для обробки і аналізу отриманих результатів.
Апробація роботи. Матеріали й результати дослідження висвітлювалися і обговорювалися на Міжнародній науково-практичній конференції «Теоретико- методологічні засади дослідження типового та індивідуального в структурі особистості професіонала» (Одеса, 2009); Міжнародній науково-практичній конференції «Психологія особистості: теорія, досвід, практика» (Одеса, 2009, 2012, 2013); Міжнародній науково-практичній конференції молодих учених
«Індивідуально-психологічні якості особистості майбутніх психологів та їх динаміка у період професійної підготовки» (Одеса, 2010); Міжнародній науково-практичній конференції «Postępy w nauce w ostatnich latach. Nowych rozwiązań» (Варшава, Польща, 2012); Міжнародній науково-практичній конференції «Традиції та новації сучасної освіти в Україні» (Одеса, 2013);
науково-практичній конференції «Проблеми сучасної психології особистості»
(Одеса, 2013); Міжнародній науково-практичній конференції «Nauka dzis: teoria, metodologia, praktyka» (Вроцлав, Польща, 2013); на науково-практичній конференції молодих учених та студентів «Проблеми сучасної психології особистості» (Одеса, 2014); на засіданнях кафедри загальної та диференціальної психології Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К.Д. Ушинського (2008-2013рр.); на науковому семінарі Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К.Д. Ушинського (2014р).
Публікації. Основні результати досліджень за обраною темою представлено у 12 публікаціях: 5 статей, котрі опубліковано у фахових наукових виданнях, включених до переліку, затвердженого МОН України; 1 авторське свідоцтво, 1 стаття, що надрукована у іноземному науковому періодичному виданні.
Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел, що налічує 251 найменування, з яких 18 – іноземною мовою. Загальний обсяг дисертації – 202 сторінки, з них 155 сторінок основного тексту, 4 сторінки додатків, 24 сторінки списку використаних джерел. Текст дисертації містить 18 рисунків і 17 таблиць.
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ
ОСОБЛИВОСТЕЙ АСЕРТИВНОСТІ
У цьому розділі роботи здійснено аналіз літератури стосовно проблеми дослідження, узагальнено основні теоретико-методологічні підходи до розуміння асертивності, уточнено суть феномену «асертивність», розглянуто асертивність як рису особистості у контексті споріднених понять таких як
«асертивна особистість», «асертивна поведінка», «асертивний стан». На основі аналізу та узагальнення наукової літератури з проблеми, експліковано компоненти та показники асертивності та запропоновано теоретичну модель її структури з позицій континуально-ієрархічного підходу, виявлено широкий спектр рис особистості, що супроводжують прояви асертивності. Асертивність розглядається як самостійна риса особистості, що представлена на формально- динамічному, змістовно-особистісному та соціально-імперативному рівнях.
1.1. Асертивність як психологічний феномен
1.1.1. Розвиток наукових уявлень про поняття «асертивність»
Сьогодні в усіх сферах суспільного життя під впливом тих процесів, що позначають терміном «глобалізація» відбуваються суттєві зміни. Потреба в гуманізації суспільних відносин та міжособистісних стосунків у сучасному українському суспільстві набула надзвичайної актуальності. Суспільно- історичні умови, особливості соціальної взаємодії висувають нові вимоги до особистості та її якостей, що могли б забезпечити людині ефективне функціонування у соціумі. Власне асертивність особистості є однією з тих рис, котра може забезпечити оптимальну взаємодію людини з оточенням, з суспільством, може забезпечити досягнення нею власних життєвих цілей, сприяти її самовдосконаленню та саморозвитку.
У вітчизняній психології термін «асертивність» з’явився після публікації книги чеських авторів В. Каппоні та Т. Новака [63, c. 36] і почав широко використовуватися.
Це поняття, в основному, розуміється як певна особистісна автономія, незалежність від зовнішніх впливів та оцінок, здатність до саморегуляції поведінки і вміння конструктивно знаходити вихід з проблемних ситуацій у спілкуванні, здатність до прийняття самостійних рішень, напористість, ініціативність. За відсутності асертивності, як зазначається у психології, ефективність спілкування значно знижується, можуть виникати комунікативні та психологічні бар’єри, міжособистісні конфлікти. При цьому утруднюється розвиток і самої особистості, можуть розвиватися невротичні стани, вади характеру тощо [25, 42, 63, 92, 112, 129, 165, 189, 224, 225, 234, 246, 249].
Загалом, асертивність, на думку багатьох авторів, передбачає відмову від опори на авторитети, чужі думки і оцінки, спонтанну поведінку в будь-яких життєвих ситуаціях відповідно до власних інтересів та спонукань, здатність вийти за рамки стереотипів поведінки і в кожній ситуації діяти так, щоб досягнути бажаної мети при цьому не порушуючи прав та інтересів інших людей. Асертивність – це вільний вияв своїх бажань, інтересів, переконань, великий ступінь свободи у відстоюванні своїх прав, переконаність у власній правоті, самоповага і одночасно пошана до людей, з якими взаємодіють, визнання за ними таких же прав.
Поняття «асертивність» (від англ. assert — наполягати на своєму) почало використовуватися у зв’язку з практичними потребами у психотерапевтичному та психокорекційному контексті [184, 250]. Саме в межах психотерапевтичних практик означений феномен і був виявлений.
Цей термін, що по суті не так давно ввійшов до наукового обігу, активно обговорюється і досліджується представниками різних галузей наукового знання. Проблема асертивності є об'єктом дослідження у менеджменті, конфліктології, соціології, психології управління, соціальній психології,
психотерапії тощо. З огляду на таку міждисциплінарність, вивчення асертивності потребує концептуалізації феномену.
У різних галузях наукового знання трактування асертивності має свою специфіку, виходячи з предмету конкретної науки. Так з позицій конфліктології асертивна поведінка розглядається у контексті вирішення конфліктів саме конструктивним шляхом. Асертивна поведінка передбачає чітке й лаконічне роз’яснення своїх вимог, власної поведінки, сприяє запобіганню виникнення конфліктних ситуацій та конфліктних стосунків між людьми [57, 134, 216].
У кадровому менеджменті асертивність розуміють як якість, що необхідна для ефективного стилю керівництва, створення та збереження позитивного психологічного клімату в організації, ухвалення ефективних управлінських рішень. У менеджменті це поняття часто ототожнюється з поняттям
«впевненість-невпевненість». Невпевнений у собі суб'єкт, у процесі прийняття рішення, поступається зовнішньому психологічному тиску, що може привести до відмови від власних принципів, переконань, ідеалів, цінностей і поглядів, тобто проявляє конформність. З таких позицій асертивність трактується як впевненість у собі і неконформність [52, 127, 134, 158, 159].
У контексті проблеми впевненості в собі при ухваленні управлінських рішень асертивність найчастіше розглядається як якість керівника, що є професійно важливою, значущою [58, 71, 132].
Соціально-психологічне розуміння асертивності виявляється у трактуванні її як якості особистості, як риси характеру, що проявляється у самоствердженні, у свідомому прийнятті інших без страху, без тривоги, напруженості, іронії і таке інше. Асертивність розглядається і як здібність людини впевнено, з гідністю відстоювати свої права, не принижуючи до того ж прав інших. Асертивною називають пряму, відкриту, щиру поведінку, котра не має на меті завдати шкоди іншим людям [4, 8, 49, 80,105, 146, 192].
Зустрічається визначення асертивності як способу поведінки, при котрому людина знає, чого хоче й чого не хоче (принаймні, у конкретній ситуації), і може це чітко сформулювати (без страху, вагань, напруження, іронії, сарказму та
інших форм нападу на протилежну сторону); не завдає нікому шкоди, поважає права інших людей, але водночас не дозволяє «вити з себе мотузки»; досягає бажаної мети без маніпуляції опонентом і не застосовує інші прийоми емоційного шантажу; вміє переконати інших надати допомогу; в разі зіткнення інтересів здатна домовитися й знайти компромісне рішення, що задовольняє обидві сторони. Асертивність – упевнений захист своїх інтересів чи свого погляду з урахуванням інтересів інших людей [193].
Асертивність трактується також як здатність людини не залежати від зовнішніх впливів і оцінок, уміння наполягати на своєму, здатність оптимально реагувати на критику та вміння рішуче говорити собі та іншим «ні», якщо цього вимагають обставини, здатність самостійно регулювати власну поведінку і відповідати за неї [202]. Асертивність – це здатність людини впевнено та з гідністю відстоювати свої права і при цьому не принижувати прав інших.
Асертивною називається відкрита поведінка, яка не завдає шкоди іншим людям і не принижує їхню гідність [27].
Слід зазначити, що теоретичних досліджень феномену «асертивність»
невелика кількість, практичний інтерес до проблеми суттєво випереджає її теоретичне обґрунтування. У психологічній літературі широко презентовані тренінги асертивності, що спрямовані на оволодіння навичками асертивної поведінки; зустрічаються дослідження вікової динаміки асертивності, розвитку асертивності та її ролі у життєдіяльності і деяких видах професійної діяльності.
В основному наукові дослідження асертивності спрямовані на вивчення поведінкової складової цього феномену в контексті професійної діяльності (менеджерів, вчителів, медичних працівників) [38, 69, 109, 205], у зв’язку з особливими умовами адаптації (асертивність у процесі адаптації військовослужбовців, спортсменів, моряків) [103, 112], у зв’язку з виробленням стратегій самоствердження, само презентації,самоактуалізації [53, 223, 228], а також у контексті оволодіння практичними вміннями та навичками асертивної поведінки, комунікативної компетентності, вирішення конфліктів, корекції деструктивної взаємодії, ухвалення рішень [168, 170, 219, 224].
У наукових дослідженнях, що прямо чи опосередковано розглядають проблему асертивності, немає одностайності у трактуванні цього феномену. Ні в українській, ні в зарубіжній психологічній літературі немає загальноприйнятого визначення даного концепту. Можна констатувати ряд інтерпретацій, що залежать від психологічного напрямку. Проте залишається відкритим питання про те, чи є асертивність лише певною поведінковою навичкою, чи вона є самостійною рисою особистості .
Загалом у працях науковців зустрічаються дуже різні, часто полярні, погляди на сутність, зміст, функції, механізми, природу асертивності та на особливості її прояву і розвитку. Проте, видається можливим означити як мінімум дві тенденції у поясненні цього феномену. З одного боку, асертивність пов’язують з такими соціально-психологічними категоріями як успішність особистості, незалежність, самостійність, цілеспрямованість, спосіб самопрезентації, а, з іншого, як особистісна позиція, етична переконаність, уміння протистояти груповому тиску, впевненість у собі. У першому випадку асертивність за семантикою виступає в якості поведінкового компоненту особистості, а в другому як внутрішньо-психологічний компонент.
Слід зазначити, що при всій різноманітності підходів до трактування поняття «асертивність», більшість авторів одностайні в тому, що ця якість є основою поведінки, що є «золотою серединою» між агресивною і пасивною поведінкою. У якості важливих характеристик асертивності виокремлюють адекватну самооцінку, самоповагу, напористість, ініціативність, відповідальність тощо [62, 66, 94, 160, 167, 246, 251].
Асертивність спостерігається при досягненні мети. Відповідно, людина може повестися в одній ситуації асертивно, а в іншій – ні. Тому не існує надмірної асертивності. Надмірна асертивність виявляється як агресивність.
Істинна асертивність має такі поведінкові характеристики, як відкритість, прямота, чесність, самоповага, повага до інших і доцільність.
Безсумнівною є цінність таких досліджень. І все ж, видається перспективним той напрямок розгляду окресленої проблеми, що трактує
асертивність як стійку властивість особистості, що характеризується відносно постійними відношеннями між компонентами і має стійку компонентно-рівневу структуру. Саме така компонентно-рівнева структура робить можливим адаптивний прояв асертивності у різних сферах життєдіяльності, незалежно від конкретної ситуації.
Зупинимося детальніше на дослідженнях зарубіжних та вітчизняних вчених, в яких презентовані вищеозначені підходи до розуміння асертивності.
Як уже зазначалося, витоки феномену «асертивність» виявлені у межах психотерапевтичних та психокорекційних практик, де здійснювалися спроби його теоретичного обґрунтування.
Наукова концепція асертивності сформувалася у кінці 50-х на початку 60- х років XX ст. Ендрю Селтер був першим науковцем і практиком, який серйозно зайнявся цією проблемою. У сорокових роках двадцятого століття у книзі
«Умовно-рефлекторна терапія» він узагальнив свій досвід роботи з клієнтами, котрі виявляють невпевненість у собі, мають певні труднощі у спілкуванні з оточуючими людьми. Ним була запропонована програма для роботи з пацієнтами, які мали дуже обмежений репертуар моделей поведінки через те, що переживали почуття власної неповноцінності. Власне почуття неповноцінності, на думку автора, є причиною труднощів у висловлюванні та реалізації своїх бажань, нездатності відкрито виявити свої емоції, породжує дефіцит спонтанності у прояві почуттів. А це заважає таким людям ефективно спілкуватися і досягати своєї мети. Суть методик поведінкової психотерапії, що отримали назву «тренінг асертивності», запропонованих Е. Селтером, полягала в тому, щоб провокувати виникнення сильних переживань і сприяти їхньому вільному прояву в поведінці. Тобто, саме вільний прояв емоцій і почуттів є однією із характеристик асертивності. При досліджені поведінки цих пацієнтів, Е. Селтер виокремив і описав певні особливості асертивності, що наштовхують на роздуми про психологічну структуру асертивності як властивості особистості, про склад і прояви її основних компонентів (показників). До основних характеристик асертивності автор відносить: емоційність мовлення;
експресивність поведінки; уміння протистояти напору; уміння атакувати;
уміння не «ховатися» за невизначеними формулюваннями; неприйняття самоприниження і недооцінки своїх сил і якостей особистості; здатність до імпровізації дій та поведінки [184].
Ендрю Селтер вважає, що особистість із розвиненим почуттям самоповаги, незалежно від ситуації, здатна діяти асертивно, тобто відкрито, впевнено й рішуче. Асертивні дії особистості розгортаються у асертивну поведінку, що виявляється у знаннях про власні права та обов’язки; адекватній оцінці себе та оточуючих людей; усвідомленні особистих потреб та інтересів;
розумінні власних цілей, намірів і шляхів їхньої реалізації. Асертивність виявляється у здатності відкрито, без страху й напруги про це заявляти, при цьому виявляти повагу до прав та інтересів інших людей; у здатності досягати поставлених цілей без агресії чи маніпуляції іншими; у вмінні переконувати, завойовувати прихильність, звертатися за порадою чи допомогою до людей; у спроможності ухвалювати компромісні рішення, встановлювати ділові контакти та партнерські стосунки [246].
Значного розширення уявлення про асертивність та її прояви набуло у психотерапевтичних теоріях біхевіорального напрямку. У цьому контексті асертивність розглядається як найбільш ефективний та конструктивний спосіб міжособистісної взаємодії і протиставляється агресії та маніпуляції. Згідно з канонами біхевіоризму, асертивність − це наслідок научіння, набута реакція успіху на соціальний стимул. Представники цього напряму досліджень пов’язують порушення асертивності з негативним досвідом спілкування з людьми, з переживанням ситуацій неуспіху або з відсутністю необхідних навичок спілкування, з неадекватною самооцінкою, з схильністю до самозвинувачення і самоприниження [87, 92, 93, 204, 245].
Загалом у психології біхевіоризму моделюються окремі аспекти прояву асертивності-неасертивності, що базуються на задоволенні-незадоволенні соціальних потреб, на специфічному відреагуванні соціальних страхів,
адекватному або неадекватному прийнятті оточення і самого себе, виявленні агресивної поведінки як однієї з форм неасертивності [34, 189].
Термін «асертивність» представники поведінкової психотерапії, такі як Дж. Вольпе [251], А. Лазарус [250], Р. Альберті [4], М. Еммонс [235]
використовують для означення відкритості у міжособистісних стосунках, а її відсутність також пов’язують з тривогою і соціальним страхом. Ці автори стверджують, що деякі люди не в змозі висловити почуття та емоції, що виникають у міжособистісній взаємодії і продемонструвати їх, тому що ці почуття спотворюються тривогою та страхом. На їхню думку, соціальний страх є основною причиною невпевненості індивіда. Вони вважають, що вплив тривоги можна подолати за допомогою впевненого прояву своїх думок і почуттів, за допомогою нових моделей поведінки − поведінки самоствердження, тобто за допомогою «асертивності». Дж. Вольпе визначає асертивну поведінку як «прийнятний вияв будь-якої емоції, що відмінна від тривоги і стосується іншої людини»[41, с.251-253].
Р. Альберті та М. Еммонс у зв’язку з формуванням навичок асертивності виділяють такі типи поведінки: 1) неасертивну, або загальмовану поведінку, коли люди жертвують своїми інтересами; 2) агресивну, коли люди
«підсилюються» за рахунок інших; 3) асертивну, коли «підсилення» особистості
«підсилює» обидві сторони, що взаємодіють. Ці автори підкреслюють, що недостатній рівень впевненості в собі або ж агресивність можуть бути або загальною характеристикою особистості, або ж рисою, що виявляється у специфічних ситуаціях. Окрім цього, Р. Е. Альберті та М. Л. Еммонс наголошують на тому, що асертивність виявляється не тільки на вербальному рівні, але й на невербальному і пара вербальному. Проблема невпевнених людей полягає у тому, що соціальний страх стає домінуючим почуттям і блокує їхню соціальну активність. Саме тому подолання цього страху і тривоги дасть можливість проявитися асертивності [4, 235].
У цьому ж контексті А. Ланге і П. Якубовські запропонували твердження, що відображують смисл асертивності. Базовим твердженням вони вважають
